Лозівка (Козятинський район)

село в Козятинському районі Вінницької області України

Ло́зівкасело в Україні, у Вінницькій області, Козятинському районі. Село Лозівка, Козятинського району, Вінницької області, у минулому (XVIII ст.) село Германівка, Германів (Hermanów), — Акти кор. триб. роки заснування — 1602,1607 ст. 218 Микола Крикун «Брацлавське воєводство у XVI—XVIII століттях»). Кількість домогосподарств (станом на 01.01.2019 року) — 99, населення — 245 осіб, у т. ч. чоловіків — 117; жінок — 128. 

село Лозівка
Країна Україна Україна
Область Вінницька область
Район/міськрада Козятинський район
Рада/громада Самгородоцька сільська рада
Код КОАТУУ 0521486807
Основні дані
Засноване 1780
Населення 311
Площа 0,27 км²
Густота населення 1151,85 осіб/км²
Поштовий індекс 22163
Телефонний код +380 4342
Географічні дані
Географічні координати 49°29′36″ пн. ш. 28°49′13″ сх. д. / 49.49333° пн. ш. 28.82028° сх. д. / 49.49333; 28.82028Координати: 49°29′36″ пн. ш. 28°49′13″ сх. д. / 49.49333° пн. ш. 28.82028° сх. д. / 49.49333; 28.82028
Середня висота
над рівнем моря
264 м
Водойми Десна
Місцева влада
Адреса ради 22163, Вінницька обл., Козятинський р-н, с. Самгородок, вул. Миру, 48а, тел. 3-52-45; 3-52-42
Карта
Лозівка. Карта розташування: Україна
Лозівка
Лозівка
Лозівка. Карта розташування: Вінницька область
Лозівка
Лозівка
Мапа

CMNS: Лозівка у Вікісховищі

НазваРедагувати

7 червня 1946 р. село Германівка Самгородокського району отримало назву «Лозівка» і Германівську сільську Раду названо Лозівською.[1]

ІсторіяРедагувати

На 1880 р. село належало до Самгородської волості Бердичівського повіту Київської губернії. Було 328 мешканців, православних — належали до парафії у Збаражі. Земля чорноземна, 937 десятин.[2]

За даними В. Б. Антоновича землі навколо Германівки заселені давно. На березі річки Десни знайдена боспорська монета Мітрідата VІ, а на березі залишки валів городища. У 1880 року знайдено скарб із 114 польських монет 1622-1627 років.

На початок 19 століття по реєстру «Махновецькому повіті належащих до Збаразького ключа входила Германівка, Губин і збараж та Нова Гребля, Овечаче і Великий Чернятин (це тепер Калинівський район). Це була дідівщина графа Лукаша Бнінського, соколецького старости, кавалера орденів Білого Орла і Св. Станіслава. Ключ в 1797 року дід купив у графа Петра Борецького. Син Лукаша — Гіляр у 1821 року, продає Германівку поміщикові- А. В. Марковському.

Германівка перепис 1795. Махнівського повіту. 27 фамілій селян поміщика А. П. Борженського деревни Германовки 1795 р, якому належало і с. Збараж. На 1834 рік, с. Германівка належить поміщикові — А. В. Марковському.

З 1861 року, поселення Германівка, як село (дєрєвня) Самгородоцької волості, Бердичівського повіту.

У травні 1861 року, у Германівці, як і в сусідніх селах Нова Гребля й Леонардівка в селі відбулись масові селянські заворушення невдоволених Реформою 1861 року, зокрема станом тимчасово зобов’язаних.

За даними Л. Похилевича на 1863р село Германівка, належало поміщику Домініку Завистовському (католик) власникові сіл Збаража і Губина, входило до парафії Свято-Успенської церкви. Жителів — 297 осіб , землі — 937 десятин.

У першій половині XIX століття фільварок сіл Овечаче, Нова Гребля Бердичівського повіту Київської губернії належав родині Леонарда Мадейського, який збудував у 1850 році ґуральню в селі Овечаче.

Новий власник Германівки, містечка Стара Прилука, сіл Овечаче, Нова Гребля, Чупринівка Фрідріх Фрідріхович Мерінг (1822-1887), викладач кафедри медичної патології Київського університету святого Володимира, та його спадкоємець, син Сергій Фрідріхович Мерінг, розширює Овечацьку ґуральню, і в 1899 році будує цукровий завод в сусідньому селі Нова Гребля. Обидва підприємства працюють на продуктах власного виробництва, а наші земляки стали робітниками на цих заводах. У ІІ половині XIX століття фільварок села Германівка мав водяного млина працювало-2 чоловіки. Відносився до церкви (Свято-Успенської 5-клас) с. Збараж. З 70-х років село належить Сергію Федоровичу Мерінгу (власник с. Нова Гребля — 1877 року) і знаходиться в оренді, господарство ведеться по восьмипільній системі, а селяни по трипільній системі. Щодо господарства С. Ф. Мерінга, то можна сказати, що воно було показовим:

Из других районов Калиновки останавливает на себе внимание хозяйство в г. Старой Прилуко, принадлежащем С. Ф. Мерінгу, представляет особенный интерес как один из крайне редких примеров ведения арендного хозяйства на акционерных началах.41

Власнику Мерінгу належав спиртовий завод, який знаходився в с. Овечаче (нині це с. Дружне). В Германівці, С. Ф. Мерінгу належав один водяний млин в дві постави, де працювало 2—3 робітники. С. Ф. Мерінгу належало село Нова Гребля. Він був розпорядником цукрового заводу, заснованого у 1899 році. На ньому працювало 375 робітників. Випуск цукру був 288628 пудів. При цукровому заводі було відкрите двокласне приходське училище.

Федір Фрідріхович Мерінг, батько графа Сергія, був великим лікарем імперії, протеже Пирогова. Серед його пацієнтів були губернатори, високі чини, дворяни, але граф лікував також і бідних, не беручи з них за це грошей. Тому його любили всі. Мало хто знає, але Мерінги володіли Хрещатиком, і взагалі центр Києва колись називали Мерінговим садом, бо вулиці Городецького, Заньковецької (у минулому Мерінговська), площа І. Франка належали графу. В Подільській губернії граф мав два маєтки. Достеменно не відомо, чи Староприлуцький палац потрапив до його сина Сергія у спадок, чи він його побудував сам. Є навіть чутки, що син графа виграв його у карти. Відомо, що Сергій Федорович Мерінг володів цегельним, цукровим та спиртовим заводами, мав водяний млин.

На 1900 рік в Германівці було 111 дворів, жителів — 612 (чоловіків — 329, а жінок — 312), основне заняття сельчан було землеробство, але багато працювало на Новогребельському цукровому заводі Мерінга. Земля (618 десятин) належала поміщику Сергію Федоровичу Мерінгу, яку орендував Андріан Осипович Петровський. Селяни володіли всього — 329 десятин. Господарювання на землі ведеться по трипільній системі. У селі діє 1 кузня, 2 водяні млини й школа грамоти. Пожежна частина складається із 3 бочок і 3 багрів. Збаражська «Просвіта» заснована у червні 1917 році. В Овечаче та Самгородоку «Просвіта» заснована у квітні 1917 р., мала 35 членів. Голова — псаломщик Шиманський. Германівка — травень-червень 1917 року.

За 1917 і 1920роки Самгородоцький волревком подає цікаві порівняльні дані про населення села Германівка: кількість переписаних господарств — дворів у 1917 — 164, а в 1920 — 186; кількість жителів у 1917 — 700 осіб (чоловік — 295, жінок — 405), а в 1920 — 819 осіб (чоловік — 365, жінок — 454); відповідно кількість відсутніх у селі у 1917 становило 95 осіб, а в 1920 — 13 чоловік і 1 жінка. Вітсутні: військовополонені — 2, на заробітках — 1 жінка.

6 грудня 1919 року розпочалася одна з героїчних сторінок української історії — Перший Зимовий похід Армії Української Народної Республіки. Чимало подій цього чину пов'язані з Вінниччиною, а перші кілометри Зимового походу пролягли дорогами теперішньої Калинівщини і саме тут його учасники здобули свою першу перемогу та започаткували новий успіх української військової звитяги. Вже 12—14 грудня частини армії УНР перебували в с. Германівка. Щодо перебігу походу, то 8 грудня М. Омелянович-Павленко видав наказ рухатися в район Юзефівка — Самгородок — Нова Гребля — Лосієвка. За цім наказом армія в перші дні походу здійснювала переходи вдень і вночі, за тиждень війську вдалося пройти півтори сотні кілометрів, форсувати залізницю Калинівка-Козятин та захопити трофеї Добровольчої армії та зосередитися в районі Самгородок — Вівсяники-Нова Прилука, що викликало паніку в денікінському запіллі. 11 грудня 3-я дивізія (командир-пол. Трутенко) зайнявши район Глинська і мала рухатись в напрямку Овечачого. 12 грудня 1919 року армія зайняла район Нової Греблі, Польової Лисіївки, Самгородка, Юзефівки, отже район села Германівка. Де 12-13грудня вояки УНР перепочили в селі, перегрупувавшись продовжили знаменитий і героїчний І Зимовий похід. Захоплення найближчого повітового міста Липовця являлося цілком необхідним і негайним, як із метою політичної розвідки, так і для поширення плацдарму; по відомостях в місті стояло 300 чоловік піхоти добровольців.

Справу цю Командування доручило кінним частинам 3-ї стрілецької дивізії й дивізії Київській під загальним керуванням отамана Ю. Тютюнника. Ранком 14 грудня кіннота Київців зосередилася в м-ку Зозові (5–6 верстов на північ від м. Липовця) і звідти заатакувала місто Липовець; кіннота ж 3-ї дивізії (полковник Яворський) зробила свій напад із заходу. Добровольча залога й влада міста заздалегідь відїхала до Вінниці; «государственная охрана» спішно склала свою зброю. Комендантуру міста взяв на себе полковник Трутенко. В занятому районі Самгородок — Вівсяники — Липовець — Прилуки. Армія У. Н. Р. До 15 грудня перебувала в денному спочинку.

Про те, яким був стан освіти на Козятинщині на початку 1923 р., коли існували національні школи, розкажуть архівні документи того часу по Самгородоцькому районі, так щодо освіти в Германівці існувала трудова школа (початкова), українська, з жовтеня 1917 року, учнів 51 (хлопчиків — 40, дівчаток — 11) з вчитель-1 (чоловік), груп (класів) — 3.

Список населених пунктів Бердичівської округи. (Попередні дані Всесоюзного перепису населення 17 –ХІІ. 1926). Бердичів. Бердичівське округове статистичне бюро. 1927. Стор. 40—41. Германівка село — рік заснування 1627, Всього господарств — 218, в т. ч. не селян. типу — 1, населення — 977 осіб. Розподіл населення за національністю господаря: українці — 958, росіяни — 2, поляки — 17, євреїв — 0. Сільська рада — є, Віддалення населеного пункту: До райцентру міста Козятин — 25 верст, до окружцентру Бердичів — 50 верст. Найближча залізнична станція — Голендри, верстов до неї — 13. До 1917 року Київська губернія, Бердичівський повіт, Самгородоцька волость.

Районування мали здійснювалися за рахунок укрупнення адміністративних одиниць (волостей) шляхом їх об’єднання. Планувалося здійснити укрупнення на почат­ку 1923 року. Підтвердженням цього може слугувати документ «Наказ № 46 (проект) Бердичівського окружного виконавчого комітету від 17 березня 1923 року», який мав вступити в дію з 1 квітня 1923 року. Так, згідно проекту наказу, шляхом об’єднання та укрупнення в Бердичівському окрузі мало залишитися 13 волостей, у т. ч. Самгородоцька волость мала утворитися шляхом об’єднання Самгородоцької та Спичинецької волостей з волосним центром у м-ку Самгородку у складі сільських рад: Самгородоцької (Самгородок, Червоне), Булаївської, Васильківської, Вівсянецької (Вівсяники, Мухувата), Воскодавинської (Воскодавинці, Вікторівка), Жидовецької, Збаразької (Збараж, Германівка, Губин), Зозулинецької, Левківської, Малинківської (Малинки, Федоси), Мончинської, Ординецької, Сопинської, Сошанської, Спичинецької, Станилівської, Черемошнянської. З червня 1925 року — с. Германівка відійшла до Козятинського району. Розформовано наступні райони: Самгородоцький район Бердичівської округи з віднесенням Самгородоцької, Вівсянецької, Воскодавинської, Збаразької, Зозулинецької, Сошанської сільських рад до Козятинського району. Це підтверджено документами— «Постанов­ление ВУЦИК и СНК УССР от 17. 06.1925 г. «Об административно- территориальном реконструировании Бердичевского округа и смешанных с ним округов Киевской, Волынской и Подольской губерний»

Утворення самостійної сільської ради в Германівці відбулось у 1926 році, щляхом поділу Збаразької сільської ради. Є документи сільської ради тих часів про позбавлення виборчих прав селян у с. Германівка — Кравець Онопрій; гетьманський охоронник; Кра­вець Наталка, дружина О. Кравця; Кравець Явдоха, дочка О. Кравця. В 1930-х роках створено колгосп «Жовтнева Перемога».

На об’єднаному засіданні оргбюро обкому Вінницького КП(б)У та оргкомітету президії Вінницького облвиконкому по Самгородоцькому району від 18 вересня 1939 року, розпочалось відродження Самгородоцького райо­ну. Який був утворений у 1923 році у складі Бердичівської округи Київської губернії, коли проводилася районна реформа в рамках нового адміністративно- територіального устрою в країні, але проіснував зовсім недовго і вже в 1925 р. був ліквідований як «економічно малоцінний». Самгородоцькому району судилося з’явитися вдруге в рамках нового на той час адміністративно-територіального утворення — Вінницької області. Район проіснував з 1939 року до 1957 рік. Германівка була окупована 18 липня 1941 року у 2 годині дня, а звільнена 2 січня 1944 року в 1 годині ночі. До Німеччини було забрано — 34 чоловіка.

20 січня 1959 р. колгосп «Жовтнева перемога» с. Лозівка приєднано до колгоспу ім. Калініна с. Збараж, об’єднаний колгосп називався «Прогрес».

В переписі 1989 року в с. Лозівка проживало — 315 осіб (чоловік — 124, жінок — 191), у Збаразькій сільській раді всього було — 831 жителів (чоловік — 337, жінок — 494)

Історичні нотатки появи села Германівка.Редагувати

Певне уявлення про результати заселення Брацлавщини на той же рік подають згадані мапи України Ґ. Л. де Боплана: із 374 названих у них стосовно цього воєводства поселень 106 фігурують як слободи (з них 90 належать до першої, 16 — до другої групи). Село Германівка (з 1946 Лозівка), що розмістилися на правому березі річки Десни, розташоване в від райцентру м. Козятин та 50 км до обласного центру м. Вінниці. Вперше села нашого краю, як Губин і Прилука згадується в Літописі Руському в лютому — березні 1146 року, коли князь Галицький Володимир Володаревич воюючи з Київським великим князем Всеволодом по дорозі до Києва «приде Володимирь и взя Прилукъ».1 Давньоруське місто Губин, що розташоване на лівому березі річки Десна, за 3 км від села Лозівка.

Губин і Германівка лежали тоді в землі так званій Болохівський, а межі землі лежали від річки Хомора аж до верхів'я Богу (Бугу)2. Київська держава (Україна — Русь) ХІ-ХІІ століть розширювала свої кордони за рахунок приєднання до своїх земель територій степового люду. Більшість племен степу, лісостепу жили осілим життям, це і торки, кувуї (кумани), чорні клобуки (жили на берегах річки Рось, а її витоки за 10 км від села), берендеї. Вони перемішувались з руською людністю і служили пересторогою проти кочових побратимів (половців). Це об'єднання різнойменних племен мало загальну назву Болохівська земля.3 Земля Болохівська відділяла Галич від Києва і по ній тягнувся вальний тракт (головна дорога з заходу на схід), за цю землю княжата галицькі і київські ворогували між собою, доказуючи на неї свої права і часто зі зброєю сюди прибігали.

У 1241 році Данило Галицький болохівські міста (Кудин, Губин, Кобут, Городець Бужський, Дядьків) знищив дощенту.5 Ті, хто лишався живим, тікали аж до низин Дніпра. Територіальна назва «Болохівська земля» згадувалась і в часи литовсько-польські.

Князь Януш Збаражський, воєвода брацлавський, що перебував на цій посаді 32 роки, (який помер в 1608 році) будує в Прилуці оборонний замок (1576—1580 pp.), укріплює його валами й перекопами, які ще видно і тепер. З часу забудови замку людність не лише в самій Прилуки, але в ближчій окрузі збільшувалась, спливала вона з глибин краю, найперше з Волині, як бачимо із судових процесів, які постійно велися землянами волинськими з князем Янушем Збаражським про збіглих підданих з їх маєтків до Прилуччини. Села Прилуцькі в недовгім часі так залюднилися, що в 1602 році нараховувалось в окрузі 29 сіл (люстрації містечка Прилуки).

Слободами вважалися поселення, які на час згадок про них існували віднедавна і мешканці яких на певну кількість років після оселення не виконували повністю або значною мірою повинностей на користь свого пана. Такі «вільні» роки теж іменувалися слободами. На Брацлавщині тривалість слобід була значною. Не виключено, що такі терміни слобід були типовими у тих регіонах Брацлавщини, які посилено колонізувались.

В дослідженні Н. Яковенко зазначається що Збаразькі з’явившись на Брацлавщині, поглинають цілі маєтки місцевого збіднілого боярства-шляхти і охоплюючи цілі волості: Погребище, Прилуку, Дашів, Обідне, Ладижин, Губин, Бершадь, Соколець, Немирів, Животів (дві останні волості успадковані від Четвертинських) у кінця 20—30 років ХVII ст. (тобто до того часу, коли почалося згасання багатьох князівських родів) волинські князі були незмінними правителями місцевих староств. (Яковенко Н. М. Українська шляхта з кінця ХVI ст. до середини ХVII ст.: Волинь іЦентральна Україна. К.: Наукова думка, 1993,- (411с)-с.116. ім. пок.-с.391,Збаражські— с.302, 298, генеалогічні схеми князівських родів-273, Я. Вишневецький 1634—1651-Гадяч староство-с117,дер. генеол. 300-1)

Після смерті Януша Збаражського і його дружини Анни Четвсртинської велика спадщина залишилась синам Юрію і Криштофу. В 1627 році вмирає Кшиштоф Збаражський — краківський каштелян, і всі маєтки залишаються за Юрієм: Прилука з замком і околицями, до яких належать Нова Гребля, Лосієвка, Турбів, Скибинці, Курава, Вахна, Петанівка, Колюшків, Ярмушовка, Писарівка (Псярівка). За князя Юрія виникає Новий Збараж та Новий Губин.

Обидва брати були неодружені і коли Юрій після смерті брата стає каштеляном краківським, купує собі замок в Піліце (Польща) і на Україну не повертається.

Рід Збаражських по Юрію (чоловічій лінії) закінчується в 1631 році. А добрі дідичні замки, міста всевладних Збаражських перейшли на Марисю Базильову-Захаровську — каштеляншу брацлавську, рідну сестру Януша Збаражського, а від неї — до дочки Анни, що була одружена з Костянтином Вишневецьким — воєводою руським. Новим власником стає Ярема Вишневецький.

Про боротьбу українського народу, козацькі війни середини XVII розповідають декілька джерел, що відтворюють життя Германівки.

Іван Франко в своїй праці «Хмельниччина» подає листи Самуїла Казиміра Кушевича, очевидця подій 1648 pоку, «писано (дня) 3 липня до Віденського магістрату», якому Кушевич доповідає про бунт Хмельницького, поразку польских гетьманів під Корсунем. Нотує факти нових татарських нападів. Через неготовність наших татари (дня) 7 червня розпустили свої загони і наробили багато шкоди в околицях Махнівки, Бердичева, Білопілля, Паволочі, Глинського, Прилуки, Пикова. Набравши багато худоби, але без розливу крові та без бою вони вернули під Білу Церкву.

Татарський хан з великим полоном (в 200 000 християн) вирушив до Криму, залишивши при Хмельницькім значну залогу.22 Напередодні домовленості з татарами про допомогу Хмельницький розсилав універсали поселенням, щоб їх мешканці ховались від татар в твердинях: Прилуцькій, у Новому Збаражі, Губині. В 1648 році у зв'язку з військовою необхідністю створюється Кальницький полк. В склад полку входило 19 сотень (2046 реєстрових козаків).23

Прилука стає сотенним містечком аж до 1667 року. Сотником прилуцької сотні стає Василь Антоненк, а писарем Петро Кончинський.

15-16 березня 1651 року були розгромлені передові загони Калиновського під Губином і Германівкою, що забезпечило перемогу Івана Богуна під Вінницею, де (Вінницький) Кальницький полк обложений в Вінницьких Мурах. Тут козаки були обложені польськими військами. Богдан Хмельницький спішив до Прилук із-під Б. Церкви. А з Умані полковник Іван Глух привів 10 тисяч козаків. 18 березня козаки очистили Прилуку, писав в щоденнику (1643—1651) Станіслав Освенцім, учасник подій, наближена особа гетьмана Конецпольського.

На початку 1653 року на арену боротьби проти українського народу виступив один із претендентів на польську корону Стефан Чарнецький.

Польское правительство вверило энергии и патриотизму коронного обозного небольшое войско, тысяч десять, и предоставило свободу действий. Нежданно-негаданно появляется он в Брацлавщине, на территории Бужского козачества. С быстротою молнии кидался Чарнецкий из одного конца края в другой, вырезывая и выжигая село за селом, местечко за местечком, он оставлял за собою пустыню. К счастью для края, он мог здесь встретить такого врага, как Богун, не уступающего ему по энергии и превосходящего его по находчивости. Богун успел-таки задержать Чарнецкого в его страшном движении».25

(1596) Северин Наливайко за Прилукою (Липовеччина) заманив в ополонки річки Вільшанка рейтарів напольного гетьмана Жолкевського. Цей прийом пізніше наслідував Іван Богун у Вінниці.

Внаслідок другого поділу Польщі (1793) територія Брацлавського воєводства була захоплена Російською імперією і на його територіальній основі 2 (13) квітня 1793 р. було створено Брацлавське намісництво. Складалося з 13 повітів: Брацлавського, Тульчинського, Ямпільського, Могилівського, Махнівського, Липовецького, Літинського, Хмільницького, Сквирського та ін. До 1795 р. намісницьке правління перебувало у м. Вінниця. У 1796 р. після ліквідації намісництв у Росії територія Брацлавщини ввійшла до складу Подільської і Київської губерній.

ГалереяРедагувати

ПриміткиРедагувати

ПосиланняРедагувати