Лавринівці
Лаври́нівці (Лаври́новці) , — село в Україні, у Ленковецькій сільській територіальній громаді Шепетівського району Хмельницької області. Населення становить 291 особа. Підпорядковане Старобейзимській сільській раді.
| село Лавринівці | |
|---|---|
| Країна |  Україна
|
| Область | Хмельницька область |
| Район | Шепетівський район |
| Громада | Ленковецька сільська громада |
| Код КАТОТТГ | UA68060130090075610 |
| Облікова картка | облікова картка |
| Основні дані | |
| Засноване | до 1579 |
| Населення | ▼ 233 (2011) |
| Площа | 98 км² |
| Густота населення | 2969.39 осіб/км² |
| Поштовий індекс | 30447 |
| Телефонний код | +380 3840 |
| Географічні дані | |
| Географічні координати | 49°56′35″ пн. ш. 26°59′56″ сх. д.H G O |
| Середня висота над рівнем моря |
266 м[1] |
| Місцева влада | |
| Адреса ради | 30440, Хмельницька обл., Шепетівський р-н, с. Ленківці, вул. Коськовецька, 53 |
| Карта | |
  Лавринівці | |
 Лавринівці | |
| Мапа | |
| |
Географія ред.
Село розташована на південно-східній Волині, у південній частині Шепетівського району. Має територію 121 га, у тому числі 91,53 га займає забудова та присадибні ділянки. У селі 94 двори.
Є ставок, споруджений на притоці Хомори річці Мухачці, котра розділяє Лавринівці і Старі Бейзими. Зі сходу село мешує з Брикулею.
Вулиці:
- Молодіжна
Історія ред.
Село вперше згадується 1579 року, коли належало до Сульжинської волості князів Острозьких. Вкінці 16 століття спустошене татарськими набігами[2].
Наприкінці 19 столітті у селі мешкало 665 осіб, було 92 садиби. Належало до Сульжинської волості Заславського повіту. З 1890 року діяла парафіальна школа. Також були 3 водяні млини і вітряк.
У серпні 2022 року, під час активної фази російсько-української війни і всупереч закону про декомунізацію сільський голова Ленковецької сільради Юрій Криворчук відмовився перейменувати радянську назву вулиці Жовтневої в Лавринівцях буцімто через те, що на жовтень припадає багато свят (День поштаря, День учителя, День лікаря, День людей похилого віку тощо)[3].
Пам'ятки ред.
Була дерев'яна Церква Покрови Пресвятої Богородиці (1760 р.)Зруйнована воївничими атеїстами-комсомольцями 7 червня 1938 (розібрабрана до фундаменту,а з дерев'яних деталей був побудований клуб,під час Другої світової війни в гітлерівській окупації слугував стайнею,пережив пожежу,після звільнення села в березні 1944 року від окупантів,був відновленний і до початку 60 років 20 століття слугував,як клуб.В церкві,яку розібрали совєтські атеїсти батюшкою служив Марченко,який разом із донькою вимушенний був залишити село і оселитися в місті Проскурові і влаштуватись службовцем в держустанову.
Населення ред.
Населення села у 2011 році становило 233 особи, у 2010–239. З них за віковою структурою (2011)[4]:
- 29 осіб працездатного віку (у 2010 — 30)
- 21 дитина дошкільного віку (у 2010 — 25)
- 34 дитини шкільного віку (у 2010 — 36)
- 66 осіб пенсійного віку (у 2010 — 66).
Офіційно в селі працюють 28 осіб (2011, 29 у 2010 році), 1 безробітний (2011).
У 2010 році в селі було 172 виборці.
Відомі жителі ред.
У селі жив і помер визначний польський поет-романтик і мемуарист Шимон Конопацький (†1884).
Господарство ред.
У селі зареєстровані сільсьгосподарські підприємства «Мир», агрофірма «Злагода» та ферма «Врожай»[5].
Примітки ред.
- ↑ Погода в селі Лавринівці. Архів оригіналу за 20 грудня 2011. Процитовано 24 червня 2022.
- ↑ Архив Юго-Западной Руси. — ч. 6, т. 1, — стор. 290
- ↑ Діана Кречетова, Село на Хмельниччині відмовилося перейменовувати вулицю Жовтневу через свята у жовтні // Українська Правда, 7 серпня 2022
- ↑ Паспорт Старобейзимівської сільської ради // Хмельницька обласна державна адміністрація. Архів оригіналу за 20 червня 2012. Процитовано 10 липня 2019.
- ↑ Організації Лавринівців [Архівовано 27 вересня 2020 у Wayback Machine.] (рос.)
Література ред.
- Цинкаловський О. Стара Волинь і Волинське Полісся. Краєзнавчий словник — від найдавніших часів до 1914 року. — Вінніпег : Накладом Товариства «Волинь», 1986. — Т. 2 : Л — Я. — 578 с.
- Ławrynowce lub Stare Bejzymy // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego. — Warszawa : Druk «Wieku», 1884. — Т. V. — S. 615. (пол.)