Йосипишин Петро

український громадський діяч.

Петро́ Тимофійович Йосипи́шин (16 вересня 1901, Гранів, нині село Гайсинського району Вінницької області — січень 1994, Париж, Франція) — український громадський діяч. Директор бібліотеки імені Симона Петлюри в Парижі (1958—1988).

Петро Йосипишин
Народження 16 вересня 1901(1901-09-16)
Гранів
Смерть січень 1994
Париж
Країна Flag of Ukraine.svg УНР
Приналежність Coat of Arms of UNR.svg Армія УНР
Освіта Вища національна консерваторія музики і танцюd
Звання 08 УНР 30-03-1920 Пoручник.svg Поручник[1]
Командування хорунжий 2-ї бригади Запорізької дивізії Армії УНР.
Війни / битви Радянсько-українська війна
Нагороди
Хрест Симона Петлюри
«Воєнний хрест» (УНР)

ЖиттєписРедагувати

Петро Тимофійович Йосипишин200 народився у місті Гранів Гайсинського повіту Подільської губернії 23 грудня 1901  р. за старим стилем. Батьки (Тимофій і Мотря з роду Лазюків) мали ще трьох синів (Івана, Ніла, Ксенофонта) та єдину доньку – наймолодшу Олександру. Петро скінчив чотирьохкласну вищу початкову школу м. Гранові, а потім вступив до Гайсинській гімназії.

Влітку 1918  р. він приєднався до повстанського відділу отамана А.  Волинця, який оперував у Гайсинському повіті, але у зимовий час встигав продовжувати своє навчання в гімназії. У 1919 р. П. Йосипишин – вояк Гайсинсько-Брацлавської повстанської бригади, в якій виконував обов’язки начальника зв’язку при її штабі. Під час відступу Військ УНР у 1920 р. колишні підрозділи Гайсинсько-Брацлавської бригади увійшли до складу Армії УНР, а П.Йосипишин отримав призначення до 2-ої бригади 1-ої

Запорізької стрілецької дивізії (команда зв’язку), в якій деякий час виконував обов’язки її начальника.

Після переходу Армією УНР р.  Збруч у районі Підволочиська (21 листопада 1920 р.), його було призначено до складу ліквідаційної комісії 2-ої бригади 1-ої Запорізької дивізії, уповноваженої до передачі військового майна польській владі. Після завершення всіх ліквідаційних справ П.Йосипишин опинився в таборі Пикуличі (поблизу Перемишля), де була інтернована 1-ша Запорізька дивізія.

У лютому 1921  р. Запорізька дивізія була переведена з Пикуличів до табору Вадовиці. У цьому таборі на організованих там курсах П. Йосипишин студіює садівництво, кооперацію, бджільництво, як лектор бере участь у роботі культурно-освітнього відділу Запорізької дивізії (зокрема, провадить виклади у школі грамоти для неписьменних козаків), читає лекції з українознавства для вояків Дорошенківського куреня, викладає козакам 2-ої бригади систему зв’язку у війську з практичними вправами. У Вадовицях П. Йосипишин вдруге (перший раз – на бойових позиціях під Меджибожем) бачив Головного Отамана С. Петлюру, який разом з Ю. Пілсудським відвідував цей табір. Після переведення Спільної юнацької школи Армії УНР з Ланцуту до Вадовиць (травень 1921  р.) молодший портупей-юнак П. Йосипишин був зарахований до її пішого куреня (2-га сотня), пройшовши в ньому повний курс навчання. Після ліквідації табору у Вадовицях Школа була переведена до Калішу, де й відбувся 15 серпня 1923 р. третій випуск її вихованців. П. Йосипишин успішно склав випускні іспити та був іменований першою старшинською рангою хорунжого (за першим розрядом). Він залишився прирядженим до Школи і після її закінчення, тимчасово виконуючи обов’язки старшого групи юнаків СЮШ під час їх відрядження до м.  Познань. Ця група юнаків працювала в 58-му пішому полку польської армії, зокрема здійснювала інвентаризацію санітарного майна, що було залишене на колишніх німецьких військових складах. Після короткочасного перебування в Каліші П.  Йосипишин з групою старшин виїхав на роботи до Волині, (спочатку до цукроварні в Бабіно, а потім – на лісові роботи до Оликів).

У кінці травня 1926 р. П. Йосипишин за посередництвом Українського Центрального Комітету в Польщі разом з групою вояків Армії УНР виїхав до Франції. 5 грудня того ж року, маючи офіційний контракт на роботу, він переїхав до Сален-де-Жіро (департамент Буш-дюРон, що поблизу м.  Марсей (Marseille), де вже мешкали українці, які працювали тут на місцевих підприємствах. П.  Йосипишин влаштовується на роботу (електриком), водночас провадить активну громадську діяльність. Він організовує місцеву Українську громаду та обирається її секретарем. Невдовзі Українська громада Сален-де-Жіро приймається до складу Союзу українських емігрантських організацій у Франції.

Зусиллями П. Йосипишина у 1927 р. тут засновується також філія Товариства бувших вояків Армії УНР у Франції, яку він й очолює. У тому ж році він стає також членом згадуваного Товариства та постійно обирається членом її управи і деякий час виконує обов’язки скарбника. Свідченням невтомної праці П. Йосипишина на громадській ниві стало його обрання делегатом від Української громади в Сален-де-Жіро для участі в роботі 5-го з’їзду Союзу українських емігрантських організацій у Франції, який відбувся 26 травня 1928 р. в Парижі. Того ж року він розпочинає заочні студії в Політехнічній школі в Парижі (курс помічника інженера-електрика).

У 1929 р. він переїжджає з провінції до столиці й продовжує навчання за обраним фахом. Того ж року стає членом парафії УАПЦ у Парижі. У 1933 р. П. Йосипишин закінчує курс інженера-електрика в Національній консерваторії мистецтва й ремесел (Conservatoire national des Arts et Мétiers, CNAM) у Парижі (тут він проходить також й курс радіотехніки). У 1933–1934 рр. заочно студіює у Високій школі політичних наук при Українській господарській академії в Чехословаччині. Увійшовши до складу Спілки українських інженерів у Франції, обирається головою її контрольної комісії та членом управи. У 1937–1938 рр. був членом французької установи «Інститут історії сучасної політичної еміграції».

У Парижі П. Йосипишин стає активним членом Української паризької громади, впродовж кількох каденцій очолює її управу. В якості делегата від цієї громади бере участь у кількох з’їздах Союзу українських емігрантських організацій у Франції (1930–1937 рр.), на яких його обирають до складу Генеральної контрольної комісії Союзу. На ХІ з’їзді Союзу, який відбувся 25–26 травня 1935 р., П. Йосипишин був обраний Генеральним секретарем Союзу. На відзначення його заслуг він у 1936  р. був нагороджений відзнакою «Хрест Симона Петлюри».

Крім виконання обов’язків генерального секретаря Союзу П. Йосипишин провадить референтуру зі шкільних  і пластових справ при Генеральній раді. У 1938–1939 рр. на хуторі військового товариства в Ланьї та Шалеті він організовував та очолював пластові табори. У листопаді 1938 р., коли Урядом УНР була ліквідована Українська дипломатична місія в Парижі (востаннє перебувала за адресою 24  рю де ля-Ґлас’єр, Париж 13), її справи перебрала рада Союзу (П.Йосипишин займався її ліквідацією як юрисконсульт)203. Того ж року Петро Йосипишин починає працювати радіотехніком у фірмі «Радіо Енержі».

У 1939  р. П.Йосипишин засновує кооперативне товариство, яке утримувало ресторан «Україна» на вулиці Жіт-ле-Кер (Gît-le-Cœur) Париж 6 в Латинському кварталі поблизу вулиці Расін). Але через тяжкі економічні обставини у зв’язку з пізнішою німецькою окупацією Франції ресторан був змушений закритися, а Товариство самоліквідуватися. Під завершення цього року в житті П.Йосипишина відбувається важлива подія – 30 грудня 1939 р. він одружується з Марією Вакулою204, яка стала його надійною помічницею та дорадницею у всіх життєвих справах.

Після окупації гітлерівською Німеччиною частини Франції (1940  р.)  – фірма, в якій він працював, була змушена припинити свою діяльність, а її дирекція запропонувала своїм робітникам переїхати до «Вільної зони» (південний захід Франції). Там якраз мешкала родина Клеминюків, глава якої – Павло Клеминюк – був бойовим побратимом П. Йосипишина. Для перевезення співробітників фірми було споряджено авто, в якому П. Йосипишину вдалось розмістити свою дружину, але йому самому в ній вже не вистачило місця.

Відтак він був змушений провести 13 днів у дорозі, долаючи пішки відстань від Парижу до хутора Клеминюків поблизу містечка Вертейак (Verteillac) (департамент Дордонь, Dordogne). Дуже виснажливий перехід дався взнаки  – на ногах П.  Йосипишина утворились величезні водянки, обличчя заросло чорною бородою і засмагло настільки, так що навіть дружина у першу мить не впізнала в ньому свого чоловіка. Цей піший перехід він відбув з ризиком для життя  – одного дня, відразу після переходу П. Йосипишиним мосту через річку Луару в місті Тур (департамент Ендр ет Луар), останній був висаджений у повітря. Після кількох місяців проживання на фермі родина Петра і Марії Йосипишин повертається до Парижа, де народжується їх донька Ярослава (1943 р.). Після завершення війни П. Йосипишин продовжує працювати у фірмі «Радіо Енержі» аж до свого виходу на емеритуру в 1965 р. З серпня 1958  р. П.  Йосипишин  – директор Української Бібліотеки імені Симона Петлюри в Парижі, якій він віддав 30 років свого життя (залишаючись на цій посаді до жовтня 1988 р.). Того ж року П.  Йосипишин і Рада Бібліотеки активізували зусилля для отримання від німецького уряду матеріального відшкодування за пограбовані під час Другої світової війни бібліотечні колекції. Спільно з М.  Ковальським П.  Йосипишин винесли на свої плечах основний тягар юридичного протистояння з офіційним Бонном, яке тривало понад 10 років. Зрештою, послідовна позиція П. Йосипишина і його колег спонукала німецьку владу сплатити компенсацію, завдяки якій Бібліотека у 1969  р. змогла придбати нове приміщення, де вона перебуває на сьогоднішній день за адресою 6, рю де Палестін (6, rue de Palestine).

Петро Тимофійович Йосипишин помер 11 січня 1994 р. у власній оселі в Жантійі (Gentilly, передмістя Парижа), де й був похований.[2]

Оцінка діяльностіРедагувати

Завдяки активній діяльності П.  Йосипишина із залучення до співпраці представників української діаспори з різних країн світу Бібліотека отримала значну кількість книжок, журналів, архівних документів та музейних пам’яток. Крім того, П. Йосипишин ініціював збирання в Бібліотеці матеріалів доби Визвольних змагань та громадсько-політичної діяльності української еміграції206. Знаходився у нього час і для підтримання контактів з колишніми випускниками Спільної юнацької школи (і зокрема  – з сотником Леонідом Єрмолаєвим в США). Аби зримо засвідчити приналежність до Школи всіх її абсольвентів, П.  Йосипишин у 1961  р. активно підтримав ідею виготовлення нагрудного знаку СЮШ. Завдяки спільним зусиллям «європейської» та «американської» ініціативних груп колишніх випускників Школи такий знак було виготовлено.

НагородиРедагувати

Активна громадсько-політична діяльність у Франції П. Йосипишина була відзначена кількома комбатантськими нагородами, у т.ч.: пам’ятною відзнакою «Воєнний хрест (1917–1957)» (грамота № 1149 від 25.02.1969 р.), військовою відзнакою «Хрест Відродження» в пам’ять 60-ліття Армії УНР (наказ № 67 від 25.09.1978, нагорода № 494, порядковий номер в реєстрі – 480). Крім того, П. Йосипишину також був вручений Хрест європейського комбатанта.


ПриміткиРедагувати

  1. Сотник у еміграції.
  2. Kozubel, Marek (2020). 3 Żelazna Dywizja Strzelecka Armii Ukraińskiej Republiki Ludowej w 1920 r. Zarys szlaku bojowego w wojnie polsko-bolszewickiej. Przegląd Historyczno-Wojskowy 21 (3). с. 120–162. ISSN 1640-6281. doi:10.32089/wbh.phw.2020.3(273).0004. Процитовано 20 травня 2022. 

ЛітератураРедагувати