Еліза Сідмор
Еліза Сідмор[4] (1856—1928) — американська письменниця, фотографка і географка, яка стала першою жінкою-членом Національного географічного товариства.[5] Вона неодноразово подорожувала до Японії у період між 1885 і 1928.
| Еліза Сідмор | |
|---|---|
 | |
| Народилася |
14 жовтня 1856[1][2] Клінтон, Айова, США |
| Померла |
3 листопада 1928[1][2] (72 роки) Женева, Швейцарія[3] |
| Країна |
.svg){kind=small} США |
| Діяльність | фотографка, географ, письменниця |
| Знання мов | англійська |
| Роки активності | 1884[1] — 1922[1] |
| Нагороди |
 |
Еліза Сідмор народилась 14 жовтня 1856 року в Клінтоні, Айова. Вона вчилася в коледжі Оберлін. Виховати інтерес до подорожей їй допоміг брат-дипломат Джордж Хоторн Сідмор, який служив на Далекому Сході з 1884 по 1922 рік. Еліза часто супроводжувала свого брата у робочих поїздках, а його дипломатичний статус надавав доступ у регіони, недоступні для звичайних туристів.
Після повернення до Вашингтону у 1885 році Еліза загорілася ідеєю посадки японських вишневих дерев у столиці. Але цей задум не знайшов широкого відгуку. Але перша книга про враження від Аляски, видана у 1885 р. принесла Елізі Скідмор успіх. Вона увійшла до складу Національного географічного товариства США в 1890 році, невдовзі після його заснування і стала постійним кореспондентом.
Результатом її подальших мандрівок на схід стала книга про Японію, опублікована у 1891 році. Її супроводжував короткий путівник, Із заходу на Далекий Схід (1892). Після подорожей на острів Ява вона написала книгу в Ява-Східний сад (1897), а після візитів до Китаю та Індії опублікувала кілька статей у журналі National Geographic Magazine і дві книжки, Китай, довгоживуча Імперія (1900) та Зима в Індії (1903).
Перебування в Японії під час російсько-японської війни стало основою сюжету єдиної відомої художньої книги Скідмор — Гаазькі ордени (1907). У романі описано свідчення дружини російського в'язня, яка приєднується до чоловіка у в'язничній лікарні Мацуями.
Ідея Елізи Скідмор щодо посадки сакур почала приносити плоди, коли нею зацікавилась і підтримала перша леді Хелен Тафт. Завдяки їх зусиллям жителі Вашингтона по сьогоднішній день мають змогу насолоджуватись цвітінням цих дерев у парках, особливо під час національного фестивалю цвітіння сакур.
На підтримку природоохоронного руху у США Скідмор написала листа до редакції журналу Century у вересні 1893 р. під заголовком «Наші нові національні лісові резерви», в якому йшлося про значення збереження лісу як суспільного блага.
Еліза Скідмор померла в Женеві у 72 роки. Її могила знаходиться на іноземному цвинтарі у Йокогамі, Японія поруч із могилами матері та брата.
Примітки ред.
- ↑ а б в г д RKDartists
- ↑ а б в SNAC — 2010.
- ↑ http://voices.nationalgeographic.com/2013/04/09/the-society-and-washingtons-flowering-cherry-trees/
- ↑ Michael E. Ruane, "Cherry blossoms’ champion, Eliza Scidmore, led a life of adventure [Архівовано 8 листопада 2017 у Wayback Machine.], " Washington Post, March 13, 2012.
- ↑ Mauzé, Marie; Harkin, Michael Eugene; Kan, Sergei (2004). Coming to Shore: Northwest Coast Ethnology, Traditions, and Visions. University of Nebraska Press. с. 206. ISBN 0-8032-3230-6. Архів оригіналу за 14 червня 2020. Процитовано 26 січня 2014.