Відкрити головне меню
Вікіпедія

Голдовичі

село в Україні, в Жидачівському районі Львівської області.

ІсторіяРедагувати

В старих джерелах можна знайти також як «Голодовичі» чи «Голтовичі». Село засноване у 16 ст., в минулому належало до Бібрського повіту, віддалене на 16 км на південь від Бібрки, над річкою Луг і верхніми ставами в Лучанах.

У податковому реєстрі 1515 року в селі документується 2 лани (близько 50 га) оброблюваної землі та ще 2 лани тимчасово вільної[2].

У 1882 р. панський двір мав 141, селянські — 382 австрійських моргів[3]. Населення було 243 особи, в тому числі 2 римо-католики, що належали до парафії у віддаленому на 12,3 км на південь Ходорові, решта — греко-католики, що мали свою церкву в селі, яка належала до Ходорівського деканату Львівської дієцезії і обіймала з філіями в Юшківцях і Лучанах разом 762 парафіяни, а також один жид Ісер. Також у Ходорові були повітовий суд, нотаріальна контора, пошта і телеграф, залізнична станція Львівсько-Чернівецької залізниці. Володарем панського двору в Ходорові був тодішній римо-католицький пробощ (парафіяльний ксьондз). На поч.20 ст. у селі Голдовичі був греко-католицький священик, о.Амбросій Лотоцький. В селі було проборство, хата-читальня, магазин, школа. В 1600-тих роках в село Голдовичі привезено дерев'яну церкву, яка згоріла в 2009 році. В 2010 році в Голдовичах збудовано муровану церкву, меценатом якої була Васильків Ганна і її син Юрій.

Невідома версія.


2|Село Голдовичі ([сеиǀло Гоʸлǀдовиечʼі Жиеǀдачʼіўсʹкоʸго раǀйоуну Лʹǀвʼіўсʹкоʸйі ǀобласʹтʹі] – офіційна назва, [сиело Гоʸтоǀвичʼі] – місцева назва), розташоване за 32 км на південний захід від районного центру м. Жидачева [Жиǀдачеива] та за 11 км від м. Ходорва [ǀХодоʸрва].

На жаль, ніяких писемних відомостей про заснування села немає. Однак, існують лише деякі легенди та припущення про те, звідки взялась і від чого походить назва села, та частин її території.

Вважається, що приблизно в кін. XVII – поч. XVIII ст. село дістало назву Голдовичі, проте стара назва, яка можливо походить від назви містечка Оттовичі, яке частково існувало на території села та поза його межами, вживається у дещо видозміненій формі (Готовичі) і до сьогодні, тобто наявний лише протетичний звук [г], та відсутнє подвоєння. Інша версія – назва пішла від важкого становища селян, через те, що у них не було ні орних земель, ні пасовищ. Хоча це не дуже правдоподібна гіпотеза. Існує й ще друга - найбільш правдоподібна легенда. Вважається, що в містечку Оттовичі, яке знаходилось за межами теперішнього села, жив багатий пан, який мав дуже вірного слугу. Через те, пан дав свому слузі, чи він писався Ґовд, (Ґолд), чи це слово означало ˮкусок землі, подарунокˮ, чи той слуга був дійсно такий вірний, кусочок поля, де пізніше й побудувалось село, та названо на його честь. Інша версія – назва пішла від того, що слово ˮґовдˮ, ˮґолдˮ, що означає ˮзолотийˮ, тобто буквально золотий слуга. Ці 2 гіпотези вважаються найбільш достовірними та взаємоповʼязаними між собою. Проте заперечувати, про те, що містечко Оттовичі не існувало, не можна. Адже друга назва села – Готовичі. Тому, як і друга назва села, так і ця легенда є теж загальноприйнятою та досить достовірною. Відомо, що в часи монголо-татарської навали, приблизно XIII – XV ст., існувало містечко Оттовичі. В містечку було розвинуте гончарство, тому в селі були хороші майстри. Про це свідчать пізніше знайдені, під час розкопок, предмети побуту, посуд, керамічні вироби. На північ від містечка Оттовичі існував чоловічий монастир. Облога села тривала 3 дні, бо монголо-татари ніяк не могли подолати опір монахів, які мужньо захищали своє володіння. Після захоплення монастиря, молодих монахів чистили і забирали з собою, як рабів, а старих – вбивали. Після цього пішли на містечко, яке майже повністю знищили та спалили. Залишилось лише пʼятнадцятеро, 7 дорослих та 8 підлітків, ʼʼюнківʼʼ та ˮпівюнківˮ, тобто хлопців та дівчат, які були дуже сильні та спритні. Адже за прикладом козаків, вони переховувались у ставах, під водою, дихаючи через соломинку, тим самим, врятували собі життя. Потрохи люди почали відбудовуватись та на горбі збудували сільце.

Станом на 1772 р. в селі вже існувало 32 хати, з них 12 господарств, тобто мали свої поля, ˮпівлункиˮ та ˮлункиˮ, або ˮпівґрунтˮ та ˮґрунтˮ. Існує також дуже правдоподібна легенда про те, що після розгрому містечка Оттовичі, татари оселились в сусідньому селі Ятвяги (тепер с. Прибілля). Для того, щоб задовольняти свої інтимні потреби, змінити свою татарську кров та зовнішність, адже татари були крючконогі та вузькоокі, брали наших дівчат у полон.

У 1772р. була збудована церква, спонсором якої була Юлія Макаревич, полячка за походженням. З сприянням Юлії Макаревич у Стрілищах (тепер смт. Нові Стрілища) було придбано польський костел, який козаки перевезли на плотах. Адже більшу частину території села становили стави та трясовиння, тому єдиним засобом пересування були чайки та плоти. Привезли костел в розібраному стані, зібравши його на одному із місцевих дворів села, перенесли та перебудували на церкву. Ця церква була повністю деревʼяною, збудована без єдиного цвяха, з досить маленькими вікнами та покрита ґонтям. Всередині церкви був надзвичайно цінний іконостас, старовинні ікони та Євангеліє написане старословʼянською мовою та чаша. Іконостас був дуже дорогоцінний, свідченням цього є те, що у XX ст. приїжджали іноземці з-закордону, які оцінили його вартість та пропонувати викупити його. Найціннішим в іконостасі були 2 ікони – Христа та Богородиці, які згоріли внаслідок пожежі. Автором цих ікон був видатний на весь світ художник Антоній Монастирський. Це були одні з найцінніших його робіт. Також Антоній приклав руку (допомагав своєму учневі Івану Чепелякові) до розмалювання церкви. Одна з робіт Антона Монастирського знаходяться Парижському Луврі, інша – в Київській картинній галереї, проте пропала у 1969р. і до наших днів не знайдено, третя знаходилась у нас. Вважається, що купівлі ікон посприяв Андрей Шептицький, а подарувала церкві ікони Марія Лалак. Родина Лалаків була досить бідною і гроші для придбання ікон виграли у суді, тому вони вирішили їх віддати церкві. Проіснувала ця церква до 2005р., аж поки не сталась пожежа на самі Зелені свята. Ця церква була архітектурною памʼяткою, проте певні відшкодування громада одержала, бо церква була застрахована (12 тис. грн.). Проте причина пожежі залишилась не визначена. Чи це недбальство громади, чи навмисний підпал з пограбуванням, чи несправність електропроводки? Адже на попелищі експерти не знайшли ніяких цінних речей, зокрема ні чаші, ні старовинного Євангеліє, ні хрестів, ані ікон, лише 2 дзвіночки XVIII ст., які дивом уціліли під уламками, 2 образи, які висіли на каплиці, Плащаниця, яка знаходилась власне у каплиці, сама каплиця та деревʼяна дзвіниця, яка є не менш цінною та давньою. В дзвіниці є 3 чавунні дзвони, величезні за розміром та мелодійні за звуком. У часи Радянської влади ця церква була постійно відкритою, тому мешканці 6 сусідніх сіл, зокрема Девʼятник, Калинівки, Лучан, Орішківців, Прибілля, Юшківців, приходили сюди на Літургію.

Після 1772р. в селі налічувалось 40 номерів. Селяни, щоб покращити своє матеріальне становище, пішли до пана, який жив у сусідньому селі – Лучани, просити пасовище, адже до цього часу вони жили за рахунок рибальства та хліборобства. У нашому селі знаходився його фільварок, винний завод та виноградники, а також невеличка цегольня. Проте пан не мав таких повноважень. Це прохання селяни написали до цісаря у Відень. Дозвіл прийшов у Бережани, але селяни отримали його лише через 50 років. Це була велика радість для села. За цим документом послали найдостойнішого чоловіка села – Кореня Матвія та мужню, сміливу 14-літню дівчинку, польського роду. Повернулись вони з цим дозволом аж надвечір. Зустрічати їх вийшло ціле село, грали музики, співали, веселились. Наступного дня вся громада пішла готувати та вирівнювати пасовище, адже пан відразу відкрив шлюзи і спустив стави. Всі працювали завзято, сумлінно та наполегливо. Згодом у більшості селян зʼявились коні та корова.

Пізніше по всій Галичині, по всіх селах, зокрема і в нашому, почала розвиватися освіта та будували початкові школи. Спочатку навчання відбувалось у хатах, проте уже на зиму діти переходили, на навчання, до школи. Відомо, що першим вчителем у школі був Данило Стиць. Проте, він був москвофілом та пропрацював не довго. На це місце прийшов Петрів та його дружина Кароліна. 1928р. в селі відкрито ˮПросвітуˮ, бібліотеку, канцелярію та крамницю. Першим бібліотекарем був Михайло Тихоліз. В цей час у школі було 2 вчителі, родина Герасим'юк. Чоловік займався з хлопцями, а дружина з дівчатами. Школа та бібліотека проіснували до 70-х років XX ст.

В селі проживали люди різних національностей, зокрема євреї, які тримали тут корчму, поляки, росіяни та українці. Зараз склад села однорідний – українці. Мешканці села Голдовичі дуже дружні, працьовиті, наполегливі, щедрі та привітні. Коли сталась страшна трагедія – згоріла стара церква (2005р.), то це ще більше згуртувало односельчан. За 4 роки було збудовано нову, камʼяну церкву, незважаючи на те, що село дуже маленьке, лиш 35 номерів. Кошти для спорудження храму давали, насамперед вихідці із села, сусідні села, а також усі доброчинці.

21 вересня 2010р. – церкву офіційно відкрито. На освячення та відкриття церкви зʼїхалось близько 1000 людей, 10 священиків та владика Тарас Сеньків, єпарх Стрийський (УГКЦ). На урочистому відкритті офіційно відзначено грамотами деяких мешканців села (за працьовитість та активну участь у будівництві храму) та жертводавців.

Зараз через село протікає зміліла річка Бібрка (Бібка) – це місцева назва, яка бере свої початки у м. Бібрка. Ця річка була колись повноводною, про це свідчить великий та залізний міст. Сільські вулиці не мають назв, проте досить цікавими є старі назви частин села, які збереглись і до наших днів. Це Гостинець [Госǀтинеицʹ]– це одна із доріг, яка знаходиться майже на середині села, та колись сполучала фільварок с. Юшківці та с. Чорний Острів. Бабиниця [ǀБабиеницʹа] – знаходиться на середині села, де колись на Йордан святили водицю, як не йшли на річку. Також існує така думка, що назва цієї місцевості пішла від того, що жінки приходили прати сюди, адже тут був стік води. Винниця [ǀВин:цʹа] – знаходиться біля Бабиниці, та колишнього винного заводу, звідки й пішла назва цієї місцевості. Пістав [ǀПʼістаў] – від ˮпідставˮ, назва походить від того, що довший час там були стави і болота. Проте після меліорації, люди одержали плани на будівництво, тому частина місцевості пасовище, а частина – хати. Гайок [Гаǀǐок], або так звані ˮВозєрціˮ [Воǀзʹерцʹі], тобто ˮозерцяˮ, які зараз знаходяться за межами села. Проте раніше, там знаходився панський гайок і озеро – місце його прогулянок.

За часи колгоспу село було досить розвинуте. Тут існувала дільнича бригада, тваринницька ферма, конюшня, 5 ланок, гурт художньої самодіяльності, клуб, школа, бібліотека, крамниця та медпункт. Проте, на даний час село практично занепало та вимерло. Основна маса населення села – пенсіонери. У селі є лише магазин, нова церква Різдва Пресвятої Богородиці та 3 цвинтарі, хоча функціонує лише один, який датується 1943 роком. Також памʼяткою села є великий білий камʼяний хрест Свободи, який знаходиться на території церкви (Пам’ятка даної Свободи за царя Фердинанда до дня 3 мая 1848 – 1898), встановлений на честь скасування панщини. Також біля церкви знаходиться велика, сіра плита, памʼятник – Юлії Макаревич.

Як і всі інші села с.Голдовичі має сусідів. Тому на пн., по головній магістралі села межує з с. Юшківці, на пд. – з с. Лучани, на зх. – частково з с. Бориничі та с. Чорний Острів, на сх. – з Калинівкою.

за редакцією Soroka O.O.

ПриміткиРедагувати

  1. ↑ Довідник поштових індексів України. Львівська область. Жидачівський район
  2. ↑ Zródla dziejowe. Tom XVIII. Polska XVI wieku pod względem geograficzno-statystycznym. Cz. I. Ziemie ruskie. Ruś Czerwona. s. 166 – Warszawa: Sklad główny u Gerberta I Wolfa, 1902. - 252 s.
  3. ↑ 1 морг австрійський = 57,5464 арів.

ПосиланняРедагувати

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Голдовичі&oldid=23790934