Герман Бар
| Герман Бар | ||||
|---|---|---|---|---|
| Hermann Bahr | ||||
 | ||||
| Ім'я при народженні | нім. Hermann Anastas Bahr | |||
| Народився |
19 липня 1863 Лінц, Австро-Угорщина | |||
| Помер |
15 січня 1934 (70 років) Мюнхен, Третій Рейх | |||
| Громадянство |
.svg){kind=small} , Австро-Угорщина | |||
| Діяльність | прозаїк, драматург, публіцист, критик | |||
| Alma mater | ЧНУ імені Юрія Федьковича | |||
| Мова творів | німецька | |||
| Роки активності | від 1888 | |||
| Напрямок | натуралізм, імпресіонізм, експресіонізм | |||
| Батько | Alois Bahrd | |||
| Брати, сестри | Otto Bahrd | |||
| У шлюбі з | Анна фон Мільденбург і Rosa Bahrd | |||
|
| ||||
 Герман Бар у Вікісховищі | ||||
Герман Бар (нім. Hermann Bahr; 19 липня 1863[1], Лінц, Австрія — 15 січня 1934, Мюнхен, Німеччина) — австрійський письменник, публіцист і критик. У своїх теоретичних працях початку 1890-х років захищав принципи імпресіонізму, а в 1910—1912 роках виступав на захист експресіонізму[2].
Біографічні відомості ред.
Народився і виріс в Лінці. Вивчав античність, філософію, економіку і право в університетах Відня, Ґраца, Чернівців і Берліна. Працював спочатку в Берліні, потім у Відні. З 1888 року по 1889 жив у Парижі, де написав свій перший великий твір «Die Grosse Sude» («Великий гріх»). Під час тривалого перебування в Парижі виявив у собі інтерес до мистецтва в цілому. З 1906 по 1907 рік разом з Максом Рейнгартом працював режисером в Німецькому театрі в Берліні, а в 1918 році − драматургом в Бургтеатрі у Відні.
Пізніше він влаштувався коректором в німецьке видавництво «S. Fischer Verlag», де познайомився з Арно Хольцем. Був ініціатором суспільно-літературного руху «Молодий Відень», активним членом австрійського авангарду[3]. Був також знайомий з Іваном Франком. Довгий час листувався з ним[4]. Творча діяльність Бара наповнена передусім літературно-критичними статтями, п'єсами, кількома прозовими творами і автобіографією.
У 1909 році одружився з видатною оперною співачкою Анною фон Мільденбург[5].
Помер 15 січня 1934 року в Мюнхені у віці 70 років. Пам'ять митця увіковічена зображенням на австрійській поштовій марці 1963 року.
Вибрані твори ред.
- П'єси
- «Die Grosse Sude» («Великий гріх»);
- «Das Konzert» («Концерт») ;
- «Der Franzl» («Францл»);
- «Sanna» («Санна»);
- «Die Stimme» («Голос»).
- Романи
- «Himmelfahrt» («Вознесіння»);
- «Die Rotte Korahs» («Зле плем'я»);
- «Selbstbildnis» («Самоосвіта»).
Критика і статті ред.
Наділений багатогранним талантом Герман Бар протягом 30 років мав значний вплив на літературні течії, що з'являлися в Центральній Європі. Розпочав свою літературно-критичну діяльність спочатку як прихильник натуралізму, згодом перейшов на позиції неоромантизму, пізніше став проповідником імпресіонізму, духовним лідером віденської сецесії, а під кінець життя — відстоював експресіонізм.
Теоретичною основою для поглядів Бара послужили передусім праці філософа Ернста Маха, який обстоював повний релятивізм у ставленні до життя. Також Бар проповідував «нову літературу», закликаючи її творців стати по той бік добра і зла і відкинути «бюргерський ідеалізм епігонів»[3].
З негативно відзначених напрямів у Бара — відомий насамперед декаданс. Критик негативно оцінив появу цього напряму в мистецтві, який з'явився після падіння Паризької комуни. Живучи тоді у Франції, спостерігаючи за новим поколінням письменників і поетів, він глибоко розчарувався, особливо після того, як декаденти почали заперечували позитивістські доктрини у творчій практиці. Вважаючи декадентсво недолугою штучною школою, яка не керується жодним загальним правилом, він передрік їм занепад[4]. Так, у 1891 році в журналі «Кунстварт» він написав статтю, в якій заявив наступне:
|
Особливістю декадентів є їхній потяг до штучності. На їхню думку, справжня гідність людини полягає у віддаленні від природи, в уникненні природності за всяку ціну...[6] | 
|
Свої погляди щодо інших напрямів, а також видів мистецтва, він висловлював на шпальтах тоді провідних газет та журналах «Die Zeit», «Deutsche Zeitung», «Die freie Buhne». За період 1892-1906 Герман Бар видав чотири томи критичних статей. Найголовніші з них «Zur Kritik der Moderne» («До критики модерни», 1890), «Die Überwindung des Naturalismus» («Переборення натуралізму», 1891), «Renaissanse» («Ренесанс», 1897), «Wiener Theater» («Віденський театр», 1899)[3].
Примітки ред.
- ↑ Велика радянська енциклопедія: [в 30 т.] / За ред. гол. ред. А. М. Прохорова — 3-е вид. — М.: Радянська енциклопедія, 1969.
- ↑ Зібрання творів: у 12 т. Т.8: Літературно-критичні та публіцистичні статті / Леся Українка. — Київ: Наукова думка, 1977. — С.291.
- ↑ а б в Енциклопедія сучасної України, 2003. Архів оригіналу за 9 квітня 2017. Процитовано 9 квітня 2017.
- ↑ а б Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. — К.: Наукова думка, 1980 р., т. 28, с. 161—166.
- ↑ Fischer J. M. Gustav Mahler: Der fremde Vertraute. — Yale University Press, 2011. — P. 342
- ↑ «Kunstwart», 1891, № 21
Література ред.
- Donald G. Daviau: Der Mann von Übermorgen. Hermann Bahr 1863—1934. Österreichischer Bundesverlag, Wien 1984, ISBN 3-215-05093-5.