Гео-геліоцентрична система світу

модель Сонячної системи, запропонована 1588 року Тихо Браге

Ге́о-геліоцентри́чна систе́ма сві́ту — історичний варіант геоцентричної системи світу, в якій Земля знаходиться в центрі світу[ru], Сонце і Місяць обертаються навколо Землі, а всі п'ять відомих тоді планет — навколо Сонця[1]. Таким чином, цю конструкцію можна розглядати як компромісну між геоцентричною системою Птолемея і геліоцентричною моделлю Коперника, причому з точки зору спостережень руху планет гео-геліоцентрична система нічим не відрізняється від коперникової[2].

Схема гео-геліоцентричної системи

Ця система використовує багато переваг моделі Коперника і в той же час не вимагає радикального перегляду поглядів на місце Землі в космосі (багато античних і середньовічних вчених висували серйозні наукові аргументи проти такого перегляду). Зокрема, ця модель світу не конфліктує з установками католицької церкви, яка відкрито засудила геліоцентризм у 1616 році. Один з авторів даної моделі, Тихо Браге, писав, що він хотів відкрити гіпотезу, яка б жодним чином не суперечила як математиці, так і фізиці, і уникла б теологічного засудження"[3]. Протягом XVI—XVII століть гео-геліоцентрична система світу також часто виступала як завуальований легальний варіант системи Коперника. До кінця XVII століття, після відкриття Ньютоном законів динаміки і закону всесвітнього тяжіння, всі теорії, альтернативні геліоцентризму, втратили наукові основи.

ІсторіяРедагувати

Астрономи давнини, середньовіччя і раннього ВідродженняРедагувати

Начерки гео-геліоцентричної системи зустрічалися в історії науки неодноразово. Давньогрецький астроном Теон зі Смірни в II столітті н. е. і римський філософ Марціан Капела в V столітті н. е. описали варіант геоцентричної системи, в якій Земля нерухома, але Меркурій і Венера обертаються навколо Сонця (хоча разом з ним — і навколо Землі). Імовірно, ця гіпотеза сходить ще до Геракліда Понтійського (IV століття до н. е.)[4]. Підставою для цього припущення є слова латинського автора Халкідія (IV ст. н. е.) з його «Коментаря до платонівського „Тімея“»:

Нарешті, Гераклід Понтійський, описуючи коло Люцифера [Венери], як і таке Сонця, і даючи двом колам один центр і одну середину, показав, що Люцифер буває іноді вище, іноді нижче Сонця. Він каже, що положення Сонця, Місяця, Люцифера і всіх планет, де б вони не знаходилися, визначається лінією, що проходить через центри Землі і даного небесного тіла[5].

З планет тут згадується тільки Люцифер (одна з найдавніших назв Венери), але з контексту ясно, що те саме стосується й до Меркурія. Фразу «іноді вище, іноді нижче Сонця» можна розуміти так: іноді Венера далі від Землі, ніж Сонце, іноді — ближче. Можливо, такого погляду дотримувався і Архімед, вважаючи, що навколо Сонця обертається й Марс, орбіта якого в цьому випадку мала б охоплювати Землю, а не пролягати між нею і Сонцем, як у випадку Меркурія і Венери[6]. Гео-геліоцентрична модель руху Меркурія і Венери дожила в європейських країнах до пізнього середньовіччя. До XIII століття відноситься лист астронома (ім'я якого невідоме) до імператора Латинської імперії Балдуїна II де Куртене: «Кола Меркурія і Венери… рухаються навколо Сонця, і вони мають центрами своїх сфер центр Сонця»[7]. Натурфілософ XIV століття Жан Буридан пише у своїх коментарях до арістотелівського трактату «Про Небо» при обговоренні питання, чому Сонце, Меркурій і Венера мають однакові (річні) періоди руху по зодіаку:

Деякі відповідають, що це відбувається тому, що ці три планети розташовані в одній і тій самій сфері, хоча всередині неї вони мають різні епіцикли і ексцентри… Це може бути істинним, оскільки коли вони [Меркурій і Венера] розташовані в апоцентрах своїх ексцентрів, вони вищі, ніж Сонце, і коли вони розташовані у протилежних точках, вони нижче, ніж Сонце[8].

Тут описується уявлення, що епіцикли Меркурія і Венери містяться в тій самій сфері, що й епіцикл Сонця, і з викладу ясно, що ці планети обертаються навколо Сонця. Сам Бурідан називає цю конфігурацію «ймовірною». Однак він знаходить й інше рішення проблеми рівності періодів руху трьох світил: «однакове відношення рушійних інтелігенцій до рухомих сфер»[9].

 
Система світу, в якій Меркурій і Венера обертаються навколо Сонця (з книги Набота, 1573 р.)

На початку XVI століття (1501 р.) про обертання Меркурія і Венери навколо Сонця згадував італійський математик Джорджо Валла[ru][10]. У 1573 році аналогічну систему світу опублікував німецький вчений Валентин Набот[en][11] з посиланням на Марціана Капеллу.

Можливо, гео-геліоцентричну систему (вже для всіх п'яти планет) розглядали самаркандські вчені в обсерваторії Улугбека. Так, відомий астроном Казі-заде ар-Румі[ru] (вчитель Улугбека, XV століття) писав:

Деякі вчені вважають, що Сонце міститься в середині орбіт планет. Та планета, що рухається повільніше, ніж інша, далі віддалена від Сонця. Її відстань буде більшою. Планета, що рухається найповільніше, розташована на найбільшій відстані від Сонця[12].

Висловлювалося припущення, що гео-геліоцентричну систему розробив також індійський астроном Нілаканта[ru] з Керальської школи в XV столітті[13][14]. У своїй Аріабхатавах'язі, коментарях до Аріабхати, він запропонував модель, де Меркурій, Венера, Марс, Юпітер і Сатурн обертаються навколо Сонця, а воно, у свою чергу, навколо Землі; більшість астрономів Керальської школи прийняли його модель.

Тихо БрагеРедагувати

 
Тихо Браге

В XVI столітті Коперник у праці «Про обертання небесних сфер» (1543) запропонував геліоцентричну систему світу. Проте вона викликала заперечення у частини вчених. Заперечення висувалися з точки зору релігії, астрономії і арістотелівської натурфілософії (див. критику коперниканства). Наприклад, Тихо Браге, найвизначніший астроном кінця XVI століття, писав у своєму трактаті «Про нещодавні явища в небесному світі» (De Mundi aeteri recentioribus phaenomenis, 1588, Ураніборг)[15][16]:

Тіло Землі велике, повільно і непридатне для руху… Я без жодних сумнівів дотримуюся тієї думки, що Земля, яку ми заселяємо, займає центр Всесвіту, що відповідає загальноприйнятим думкам давніх астрономів і натурфілософів, що засвідчено вище Священним Писанням, і не крутиться в річному обертанні, як бажав Коперник.

Іншим важливим аргументом на користь нерухомості Землі Браге вважав відсутність зоряних паралаксів, хоча правильне пояснення цього факту (віддаленість зір) є вже у Коперника.

 
Система світу Тихо Браге з його книги «Про нещодавні явища в небесному світі», 1588 р.

В зазначеній праці Тихо Браге висловив і детально обґрунтував гео-геліоцентричну систему світу, яку вважав своїм найбільшим досягненням. Земля в системі світу Тихо Браге була абсолютно нерухомою, не роблячи ні поступального, ні осьового обертання. Співвідношення між відстанями планет від Сонця було точно такими, як у системі Коперника. Зорі розташовувалися відразу за Сатурном. Цікавою особливістю цієї системи було перетинання кіл Марса і Сонця. Тихо вважав це додатковим аргументом проти існування твердих небесних сфер.

 
Геометричні перетворення геліоцентричної системи світу, виконані Віттіхом у 1578 році (запис на полях належного йому примірника книги Коперника Про обертання небесних сфер)

Вважається, що ідея розробити нову систему світу в Тихо Браге виникла близько 1580 року, коли його обсерваторію на острові Вен відвідував німецький астроном Пауль Віттіх[ru][17]. Предметом наукового інтересу Віттіха були геометричні перетворення системи Коперника до геоцентричної системи відліку. В 1578 році він побудував діаграму, на якій Меркурій і Венера оберталися навколо Сонця, а епіциклі Марса, Юпітера і Сатурна мають радіуси, рівні радіусу кола, по якому Сонце обертається навколо Землі. З геометричної точки зору, модель Віттіха повністю еквівалентна гео-геліоцентричній системі.

Майже одночасно з Тихо, або трохи пізніше, гео-геліоцентричну систему запропонували й кілька інших астрономів, найвідомішим з яких був Ніколас Реймерс[ru], відомий також як Урсус (проте, в системі Урсуса Земля оберталася навколо осі). Тихо зразу ж звинуватив Урсуса в плагіаті, стверджуючи, що той міг побачити його креслення під час відвідування Ураніборга в 1584 році. Однак не можна виключити, що обидва астрономи висунули цю ідею незалежно один від одного.

Впливовим критиком гео-геліоцентричної системи був німецький астроном Крістоф Ротман[de], який дотримувався геліоцентричних поглядів. У листуванні з Тихо Браге Ротман висував таке заперечення: незрозуміло, яка сила могла утримати всі планети навколо Сонця, якщо Сонце саме обертається навколо Землі.

XVII століттяРедагувати

 
Фронтиспіс із книги Річчолі «Новий Альмагест» (1651). Богиня неба зважує геліоцентричну і гео-геліоцентричну системи; перевага надається останній. Що стосується чисто геоцентричної системи, то вона лежить на землі переможеною

Після смерті Тихо Браге (1601 рік) Йоганн Кеплер, вивчивши його спостереження, відкрив закони руху планет, які остаточно поховали систему Птолемея, але були в принципі, сумісні з системою Тихо Браге. Було сумісним з цією системою світу і відкриття фаз Венери Галілео Галілеєм.

Тому ряд великих вчених визнавали право гео-геліоцентричної системи на існування поряд з геліоцентризмом (Джованні Доменіко Кассіні, Оле Ремер, Блез Паскаль). До числа основних пропагандистів цієї системи світу належали вчені-єзуїти. Так, італійський астроном, член ордену єзуїтів Джамбаттіста Річчолі запропонував свій варіант (1651 рік): Юпітер і Сатурн обертаються навколо Землі, інші планети — навколо Сонця[18]; однак пізніше він схилився до варіанту Тихо Браге. Інший італійський астроном-єзуїт, Маттео Річчі, основоположник єзуїтської місії в Пекіні, ознайомив з гео-геліоцентричною системою китайців.

Лонгомонтан, учень Тихо Браге, виклав систему Браге в монографії «Astronomia Danica» (1622 рік). На відміну від вчителя, Лонгомонтан погодився з Урсусом і визнав добове обертання Землі, непрямим підтвердженням чого стало раніше виявлене обертання Сонця. Книга Лонгомонтана мала велику популярність і була двічі перевидана, останній раз у 1663 році. П'єр Ґассенді публічно підтримав систему Лонгомонтана, хоча багато істориків вважають його прихованим прихильником Коперника[19]. Французький астроном Жан Батист Морен[fr] запропонував об'єднати модель Лонгомонтана з еліптичними орбітами Кеплера та іншими його законами (1650 рік). У католицьких країнах гео-геліоцентрична система зберігала популярність аж до початку XVIII століття[20].

Галілей і Кеплер, навпаки, дотримувалися суворого геліоцентризму. Фізик Отто фон Ґеріке вважав, що тільки геліоцентрична система здатна дати пояснення причин руху планет у термінах механіки — на відміну від системи світу Тихо Браге[21]. Можливо, саме з цієї причини прихильниками геліоцентризму були практично всі найвизначніші фізики XVII століття, зокрема Декарт, Гюйгенс, Бореллі, Гук, Валліс.

В кінці XVII — початку XVIII століття, з відкриттям Ньютоном закону всесвітнього тяжіння і законів динаміки, а також відкриттям аберації світла зірок Бредлі, факт руху Землі став практично загальноприйнятим серед астрономів, фізиків і взагалі освічених людей. Гео-геліоцентрична система світу стала надбанням історії.

В літературіРедагувати

«Система Тихона Брахея» згадується в авторських примітках до «Сатири I» А. Д. Кантемира (1729 рік)[22]:

Дві думки мають астрономи про систему (склад) світу. Перша і стара є, в якій Земля осередком всієї системи є і нерухома стоїть, а поблизу неї планети Сонце, Сатурн, Юпітер, Марс, Меркурій, Місяць і Венус крутяться, кожна в певний час. Система ця, за Птоломеєм, своїм вигадником, називається Птолемеїчною; інше є, де Сонце нерухоме (але навколо самого себе обертається), а інші планети, між якими є і Земля, в призначений кожній час біля нього крутяться. Місяць вже не планета, але сателлес є Землі, біля якої коло своє здійснює за 29 днів. Систему цю вигадав Коперник, німчин, і тому коперниковою називається. Є й третя система, Тихона Брахея, датчина родом, яка, одначе, з колишніх двох складена, оскільки він із Птоломєєм узгоджується в тому, що Земля стоїть і що Сонце близько неї крутиться, але з Коперником всіх інших планет рух близько Сонця поставляє.

В М. В. Ломоносова є іронічна байка, що починається словами:

   Случились вместе два Астронома в пиру
   И спорили весьма между собой в жару.
   Один твердил: Земля, вертясь, круг Солнца ходит;
   Другой, что Солнце все с собой планеты водит.

Ломоносов далі пише: «Один Коперник був, а інший — Птоломей». Однак рядки «Сонце всі з собою планети водить», ясно вказують, що насправді Коперник сперечається не з Птолемеєм, а з Тихо Браге[23].

Американський астроном Пітер Ашер (Peter D. Usher), почесний професор Пенсильванського університету, опублікував гіпотезу про те, що шекспірівський «Гамлет» являє собою астрономічну алегорію. Король Клавдій, на його думку, не даремно носить таке ж ім'я, що й Птолемей, який запропонував геоцентричну модель. Гамлет — це коперниканець Томас Діггес[ru], а Розенкранц і Гільденстерн (прізвища, згадані в родоводі Тихо Браге), втілюють теорію Тихо, який намагався примирити дві системи[24][25].

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. Гурев Г. А., 1950, Глава XVII.
  2. Kuhn, 1957, с. 202, 204
  3. Белый, 1982, с. 154-155
  4. Паннекук, 1966, с. 129
  5. Van der Waerden, 1978, с. 167
  6. Житомирский, 2001, с. 134—136
  7. McColley, 1961, с. 159
  8. Grant, 2009, с. 313
  9. Grant, 2009, с. 314
  10. McColley, 1961, с. 160
  11. Westman, Robert S. The Copernican achievement. — University of California Press, 1975. — С. 322. — ISBN 978-0-520-02877-7.
  12. Джалалов, 1958, с. 382
  13. Ramasubramanian, 1998
  14. Joseph, George G. (2000), The Crest of the Peacock: Non-European Roots of Mathematics, p. 408, Princeton University Press, ISBN 978-0-691-00659-8
  15. Белый, 1982, с. 155
  16. Owen Gingerich. The eye of heaven: Ptolemy, Copernicus, Kepler. New York: American Institute of Physics, 1993, p. 181, ISBN 0-88318-863-5
  17. Gingerich and Westman, 1988
  18. Белый, 1982, с. 162
  19. Saul Fisher. Pierre Gassendi. Stanford Encyclopedia of Philosophy. Процитовано 2014-02-07. «The most controversial element of Gassendi's astronomy concerns whether, and to what extent, he may be counted as a defender of Galileo and the Copernican view» 
  20. See page 41 in Christine Schofield, The Tychonic and Semi-Tychonic World Systems, pages 33-44 in R Taton & C Wilson (eds) (1989), The General History of Astronomy, Vol.2A.
  21. Кауффельд, 1972, с. 231-232
  22. Кантемир А. Д. Сатира i на хулящих учения к уму своему // Собрание стихотворений. — Л., 1956. — (Библиотека поэта; Большая серия).
  23. М. В. Ломоносов. Полное собрание сочинений, том 4: Труды по физике, астрономии и приборостроению, М.—Л.: Изд. АН СССР, 1955. Стр. 774, комментарий: Следует отметить, что в стихотворении его автором допущена вольность: строго говоря, вместо «Птоломей», следовало сказать «Тихо Браге», поскольку фраза «Другой, что Солнце все с собой планеты водит» выражает систему мира Тихо, а не Птолемея.
  24. Решетников В. Почему небо темное. Как устроена Вселенная. Глава 1.3. Рождение загадки: Коперник и Диггес. — Фрязино : Век 2, 2012. — ISBN 978-5-85099-189-0.
  25. Целиков, Дмитрий (2014). Что Шекспир знал о науке?. Архів оригіналу за 2014-10-09. Процитовано 2014-09-26. 

ЛітератураРедагувати

  • Белый Ю. А. Тихо Браге. — М. : Наука, 1982. — 229 с. — (Научно-биографическая литература)
  • Гурев Г. А. Смесь геоцентризма и гелиоцентризма // Системы мира. От древнейших времён до наших дней. — М. : Московский рабочий, 1950.
  • Джалалов Г. Д. [www.astro-cabinet.ru/library/IAI_4/Iai_Ogl.htm Некоторые замечательные высказывания астрономов Самаркандской обсерватории] // Историко-астрономические исследования, вып. IV. — М., 1958. — 1 березня. — С. 381—386.
  • Еремеева А. И. Астрономическая картина мира и её творцы. — М. : Наука, 1984.
  • Еремеева А. И., Цицин Ф. А. История астрономии. — М. : Изд-во МГУ, 1989. — С. 148—150.
  • Житомирский С. В. [www.astro-cabinet.ru/library/Jitomirskii/Index.htm Античная астрономия и орфизм]. — М. : Янус-К, 2001.
  • Кауффельд А. [www.astro-cabinet.ru/library/IAI_11/Iai_Ogl.htm Защита Отто фон Герике системы Николая Коперника] // Историко-астрономические исследования, вып. XI. — М., 1972. — 1 березня. — С. 221—236.
  • Паннекук А. [www.astro-cabinet.ru/library/Pannekuk/Index.htm История астрономии]. — М. : Наука, 1966.
  • Dreyer J. L. E. History of the planetary systems from Thales to Kepler. — Cambridge University Press, 1906.
  • Gingerich O., Westman R. S. The Wittich Connection: Conflict and Priority in Late Sixteenth-Century Cosmology // Transactions of the American Philosophical Society (New Series). — 1988. — Т. 78, № 7 (1 березня). — С. i-viii+1-148.
  • Grant E. Planets, Stars, and Orbs: The Medieval Cosmos, 1200-1687. — Cambridge : Cambridge University Press, 2009.
  • Kuhn T. S. The Copernican Revolution: planetary astronomy in the development of Western thought. — Cambridge : Harvard University Press, 1957.
  • McColley G. Humanism and the history of astronomy // in: Toward Modern Science, ed. by R.M. Palter. — New York : The Noonday Press, 1961. — Т. II (1 березня). — С. 132—174.
  • Ramasubramanian K. Model of planetary motion in the works of Kerala astronomers // Bulletin of the Astronomical Society of India. — 1998. — Т. 66 (1 березня). — С. 11—31.
  • Schofield C. The Tychonic and semi-Tychonic world systems // In: Planetary Astronomy from the Renaissance to the Rise of Astrophysics. Part A: Tycho Brahe to Newton. The General History of Astronomy. Volume 2, R. Taton and C. Wilson (eds). — 1989. — 1 березня. — С. 33-44.
  • Van der Waerden B. L. [www.astro-cabinet.ru/library/Waerden/Waerden_Heraclides.htm On the motion of the planets according to Heraclides of Pontus] // Arch. Internat. Hist. Sci. — 1978. — Т. 28 (103) (1 березня). — С. 167—182.

ПосиланняРедагувати