Вікіпедія

Вікіпедія:Проєкт:Енциклопедія історії України/Статті/КАРПАТИ УКРАЇНСЬКІ

< Вікіпедія:Проєкт:Енциклопедія історії України

КАРПАТИ УКРАЇНСЬКІ — частина Сх. Карпат (див Карпати), яку на пд. зх. і пд. сх. обмежують держ. кордони України (це частина тер. Львів., Івано-Франк., Чернів. та Закарпатської областей). Середня висота 1000 м, максимальна — 2061 (г. Говерла). Простягаються смугою (завдовжки понад 270 км і завширшки 100—110 км) з пн. зх. на пд. сх. Історики умовно ділять їх на Передкарпаття (на пн. сх. від гол. карпатського вододілу) та Закарпаття (на пд. зх.).

Найдавніші археол. пам’ятки регіону належать до палеоліту (Королево, Лука-Врублевецька), проте аж до середньовіччя (13—15 ст.) самі гори залишалися незалюдненими; усі відомі поселення попередніх часів розташов. в передгір’ях. Утім, через карпатські перевали (Ужоцький, Верецький, Воловецький, Яблунецький та ін.) з давніх часів рухалися групи переселенців, купецькі валки, військ. загони.

Першими жителями Передкарпаття і Закарпаття, чиє етнічне походження не викликає сумнівів, були фракійські племена (серед. 2 тис. до н.е. — серед. 1 тис. н.е.), серед яких антич. джерела згадують бессів, костобоків, карпів (з останніми пов’язують походження назви Карпат). Не пізніше 6 ст. нас. Східнокарпатського регіону стає переважно слов’ян. Одне з літописних племен — білих хорватів (див. Хорвати) — локалізують у Передкарпатті. Наприкінці 10 ст. їх підкорив вел. кн. київ. Володимир Святославич і таким чином зх. кордони Київської Русі сягнули Карпат. Істор. процеси в Передкарпатті 12—14 ст. пов’язані з існуванням тут спочатку Галицької землі, а пізніше — Галицько-Волинського князівства. Від 14 ст. Передкарпаття (за винятком Буковини) перебувало під владою Корони Польської, а Буковина увійшла до складу Молдавського князівства. Закарпаття (див. Закарпатська Україна) в 11—16 ст. належало Угорщині, пізніше — Трансильванському князівству та Австрії. У 1770-ті рр. і Передкарпаття, і Закарпаття вперше цілком опинилися у складі однієї д-ви — Австрії (з 1867 — Австро-Угорщина). Після її розпаду і бурхливих подій 1918—20 більша ч. Передкарпаття (Галичина) відійшла до Польщі, Буковина — до Румунії, Закарпаття — до Чехословаччини. 1939—40 землі К.У. знову змінили держ. приналежність: Передкарпаття було приєднане до СРСР, а Закарпаття анексоване Угорщиною. Після Другої світової війни вся тер. К.У. увійшла до складу УРСР.

Від 11 і до серед. 20 ст. (з перервою від кін. 18 до поч. 20 ст.) природний кордон Карпат був одночасно і держ. Спочатку майже безлюдні гори (на Русі їх називали Угорськими, а в Угорщині — Руськими) являли собою нейтральну смугу між сусідніми д-вами. Лише в 13—15 ст. була встановлена чітка лінія кордону, яка практично без змін зберігається й донині у вигляді адм. меж між областями України.

До 15 ст. Карпатські гори були практично не заселені. Однак поступове розростання існуючих сіл і містечок (при відсутності поблизу них більш придатних для господарювання земель) спонукали нас. до освоєння гірських тер. Спочатку як найзручніші місця під заселення обиралися долини річок із широкими терасами для розміщення будівель та землі з відносно пологими схилами, на яких можна було вирощувати с.-г. культури. При цьому враховувалася експозиція схилів (напрями вітру та положення щодо сонця). З часом, із збільшенням кількості нас. у центр. частині поселення, розбудова його йшла за рахунок освоєння приток осн. річок. На землеробський характер карпатських поселень вказують грамоти на заселення, а також акти ревізій. При тваринницькому напрямі госп-ва розширення поселення йшло за рахунок освоєння нових лук та полонин. Поряд із цими осн. способами утворення карпатських сіл існували й ін., приміром, вирубка лісу, перехід від тимчасових зимівників до постійних жител тощо. Так створювались хутори, які пізніше ставали селами. Отже, розвиток поселень у Карпатах з урахуванням природно-геогр. особливостей залежав від профілюючих форм господарства — землеробства чи тваринництва.

На зовн. вигляд поселень значною мірою впливав характер місц. ландшафту. В передгірній ч. переважала вулична забудова сіл, а в гірській — будівлі стояли вздовж річок або були вільно розкидані по схилах гір.

Крім землеробства і тваринництва, нас. К.У. займалося сплавом лісу, деревообробкою, солеварінням і торгівлею сіллю, добуванням заліза, виготовленням полотна тощо.

Специфіка гірських сіл зумовила те, що домашні промисли не лише забезпечували насущні потреби населення, а й виступали як відробітки феод. повинностей, а з часом вони почали перетворюватися в допоміжні заняття. (На сьогодні, за винятком Гуцульщини, кустарні заняття практично втратили своє значення.) Населення краю часто виїжджало на сезонні (або й більш тривалі) роботи як у сусідні райони, так і за межі регіону. Відсутність постійної роботи вдома, різноманітні негативні політично-соціальні умови сприяли масовій еміграції населення, яка розпочалася наприкінці 19 ст.

Історико-етнографічні джерела кін. 18 — поч. 19 ст. фіксують наявність у К.У. субетнічних груп українців: бойків, лемків, гуцулів. Гірський рельєф, певна ізольованість населених пунктів зумовлювали консервацію в традиційній побутовій к-рі українців Карпат низки архаїчних елементів у духовній (сімейно-обрядовій, фольклорній ) та матеріальній (плануванні поселень, житлі, харчуванні, вбранні й промислах і ремеслах) сферах діяльності, які дійшли й до нашого часу.

Серед пам’яток історії та к-ри, розташов. у горах, є дерев’яні храми (зокрема, церква Різдва Пресвятої Богородиці в с. Селятин Путильського р-ну Чернів. обл., 17 ст.; церква Різдва Пресвятої Богородиці у смт Ворохта, 17—18 ст.; церква Архангела Михаїла в с. Ужок Великоберезнянсього р-ну Закарп. обл., 1745; дзвіниця в с. Ясениця-Замкова Старосамбірського р-ну Львів. обл., 1779; Воздвиженська церква в с. Опорець Сколівського р-ну Львів. обл., 1844), рештки давньорус. наскельних фортець (Тустань, Бубнище), залізничний арковий міст у смт Ворохта (1894), поховання укр. січових стрільців на г. Маківка (1915), руїни обсерваторії на г. Піп-Іван (1930-ті рр.), фортифікації часів II світ. війни (лінія Арпада).

Література ред.

  • Reinfuss R. Łemkowie jako grupa etnograficzna. Prace i materiały etnograficznе. Lublin, 1948;
  • Гошко Ю.Г. Населення українських Карпат ХV–ХVIII ст. Заселення. Міграції, Побут. К., 1976;
  • Кирчів Р.Ф. Етнографічне дослідження Бойківщини. К., 1978;
  • Грабовецький В.В. Гуцульщина ХIII–ХIХ століть: Історичний нарис. Львів, 1982; Фізична географія Української РСР. К., 1982; Бойківщина: Історико-етнографічне дослідження. К., 1983; Гуцульщина: Історико-етнографічне дослідження. К., 1987; Народна архітектура Українських Карпат ХV–ХХ ст. К., 1987;
  • Рожко М.Ф. Тустань – давньоруська наскельна фортеця. К., 1996; Етногенез та етнічна історія населення Українських Карпат, т. 1. Львів, 1999; Лемківщина: Історико-етнографічне дослідження, т. 1–2. Львів, 1999–2002;
  • Горленко В.Ф. Этнографические группы. В кн.: Украинцы. М., 2000;
  • Федака П.М. Народне житло українців Закарпаття ХVIII–ХХ ст. Ужгород, 2005.

Джерела ред.

Автор: Д.Я. Вортман, О.Ю. Косміна.; url: http://history.org.ua/?termin=Karpaty_Ukrainski; том: 4

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Вікіпедія:Проєкт:Енциклопедія_історії_України/Статті/КАРПАТИ_УКРАЇНСЬКІ&oldid=36328243