Відкрити головне меню

Вівча́рство — окрема галузь тваринництва, яка забезпечує розведення овець і виготовлення сировини для легкої промисловості (шерсть, овчина, смушки) і харчових продуктів (молоко, м'ясо, сало). Найціннішим продуктом є шерсть, яку використовують у виробництві тканин, трикотажу, килимів, валяних виробів тощо. Зі шкір овець виготовляють хутряні вироби. З молока грубошерстих овець виробляють сири.

Вівці виділяють піт, який містить сірку, жирні кислоти та бактерицидний ланолін, що використовується в парфумерно-косметичному виробництві і фармакології як основа для мазей. [1]

Найбільш сприятливими для ведення вівчарства є посушливі степи, напівпустелі та гірські райони, що займають великі території. Вівчарства набуло розвитку в посушливих частинах помірної та субтропічної зон Південної та Північної Америки, Австралії, Південної Європи, Центральної та Середньої Азії, Південної Африки.

На поширення вівчарства вплинуло також те, що у майже у всіх релігіях світу вівця не відноситься до заборонених тварин.

Історія розвитку вівчарстваРедагувати

Одомашнення овець розпочалося більше восьми тисяч років тому кочівниками Центральної Азії. Одомашненню сприяло вдале поєднання двох чинників: сильний стадний інстинкт овець і здатність овець споживати просту їжу, що складається в основному з бур'янів, трави і стерні. Через тисячоліття у більшості близькосхідних поселень були отари овець. У третьому тисячолітті до нашої у мові шумерів, що проживали на територіях сучасного Ірану та Іраку, нараховувалися більше 200 слів пов'язаних з вівчарством. Згодом вівчарство поширилося в Китаї і Індії, в Північній Африці і в Європі.

У середині першого тисячоліття у багатьох країнах вівчарство зайняло чільне місце у тваринництві. Овець розводили насамперед для шерсті, бо через великі перегони при випасі м'ясо з них було дуже жорстке. З часом споживання баранини стало зростати.

Наприкінці першого тисячоліття розпочалося виведення порід овець з тонкою шерстю, оскільки шерсть в овець була грубою, за винятком підшерстку і не давала якісних тканини.

Наприкінці вісімнадцятого - на початку дев'ятнадцятого століть племінна справа у вівчарстві стала на наукову основу, розпочалося виведення порід які найкраще відповідають різним напрямках вівчарства.

Утримання овецьРедагувати

У залежності від клімату, географічного положення, розораності полів, практикують такі способи отримання овець

Пасовищна система утриманняРедагувати

Використовується у регіонах, де є достатньо пасовищ, насамперед у високогір'ї.

Пасовищно-стійлова система утриманняРедагувати

Застосовується при при недостатніх площах пасовищ і з не дуже розвинутим польовим кормовиробництвом. На пасовищах вівці перебувають близько 3/4 року, за цей 60 % їх раціону забезпечують пасовища. У холодну пору року на пасовищах будують накриття, майданчики для підгодівлі тварин. Для маточного поголів'я овець і молодняку будують кошари.

Стійлово-пасовищна система утриманняРедагувати

Застосовується при при недостатніх площах пасовищ і з добре розвинутим польовим кормовиробництвом. Пасовищний період триває близько пів року. Ця система вважається найраціональнішою і відповідає біологічним вимогам овець. Вона передбачає використання природних кормових угідь і культурних пасовищ. Взимку овець утримують у кошарах, біля яких є вигульно-кормові майданчики.

Стійлова система утриманняРедагувати

Застосовується у зонах інтенсивного землеробства з розвинутим польовим кормовиробництвом при відсутності пасовищ. Вівці постійно перебувають на вигульно-кормових майданчиках. На пасовища виганяють тільки вівцематок.

ПриміткиРедагувати

  1. Беженар І. М. Щодо необхідності відродження галузі вівчарства в Україні / І. М. Беженар. — Вісник Степу: науковий збірник. Ювілейний випуск до 80-річчя заснування Національної академії аграрних наук та 100-річчя Кіровоградського інституту АПВ. Матеріали V11 Всеукраїнської науково-практичної конференції молодих вчених і спеціалістів «Агропромислове виробництво України-стан та перспективи розвитку» 24 березня 2011 року / Національна академія аграрних наук України. — Кіровоград: КОД, 2011. — 228 с.- С .210-212

ДжерелаРедагувати