Біличі (Київ)

історична місцевість, селище, житловий масив у Києві


Бі́личі — історична місцевість, селище і житловий масив міста Києва. Розташовані між проспектами Берестейським, Академіка Палладіна, вулицею Академіка Булаховського і лісом.

Біличі
Київ
Біличі
Біличі

Житловий масив Біличі і Святошинське озеро
Загальна інформація
50°27′51″ пн. ш. 30°20′42″ сх. д. / 50.46417° пн. ш. 30.34500° сх. д. / 50.46417; 30.34500Координати: 50°27′51″ пн. ш. 30°20′42″ сх. д. / 50.46417° пн. ш. 30.34500° сх. д. / 50.46417; 30.34500
Країна  Україна
Район Святошинський
Адмінодиниця Святошинський район
Головні вулиці Проспект Академіка Палладіна, вулиця Академіка Булаховського, Ірпінська вулиця, Чорнобильська вулиця
Транспорт
Метрополітен «Академмістечко»
Залізнична інфраструктура з. п. Новобіличі
Карта
Біличі. Карта розташування: Київ
Біличі
Біличі
Біличі (Київ)

Історія ред.

Село Біличі ред.

 
Де ля Фліз. Село Біличі (1854)
 
План с. Біличі (1842). Через село пролягав рів Шалена Баба, вгорі — річка Борщагівка і Святошинський став, ліворуч — Біличанський шлях, праворуч — шлях на Романівку

Вперше згадане 1160 року як поселення Буличі. Назва від імені Булич. За іншою версією, назва поселення пов'язана з арабським словом بلوط (булуч) — «дубовий гай»: поблизу Біличів протікає річка Борщагівка (притока Ірпіня), обабіч берегів якої тягнувся дубовий ліс. Під сучасною назвою — з XVI століття. В XVIII століття належали Києво-Печерській лаврі. З утворенням Київської губернії (1797 рік), Біличі увійшли до складу Білогородської волості Київського повіту і губернії, з 1828 року — до Петропавлівсько-Борщагівської волості, пізніше — знову до Білогородської волості. Після секуляризації церковних земель 1786 року селяни с. Біличі потрапили до категорії казенних, тобто державних селян і сплачували державі податок та оброк у розмірі 3 крб. 53 коп. з душі на рік.

Місцева парафіяльна церква св. Іоанна Предтечі розташовувалася поблизу перехрестя Осінньої та Бучанської вулиць[1], на військовій карті 1930-х років — місцезнаходження церкви позначене поблизу перехрестя сучасних вулиць Чорнобильської та Академіка Єфремова[2].

У 19321933 роках під час штучного Голодомору загинуло 250 мешканців села Біличі.

Перше включення Біличів до Києва відбулося в жовтні 1923 року. У зв'язку з частими реформами, статус села постійно змінювався. У 1923–1927 роках село входило до Будаївського, а в 19271930 роках — до Київського району Київської округи. У 19301937 роках с. Біличі входило до Київської приміської смуги з безпосереднім підпорядкуванням міськраді, воно було центром Білицької сільради. У 19371966 роках Біличі входили до Києво-Святошинського району Київської області.

Метричні книги, клірові відомості, сповідні розписи церкви св. Іоанна Предтечі с. Біличі (приписні сс.* Романовка з ц. св. Георгія, хут. Стоянка, Любка, Дегтяри, Галагани) XVIII ст. — Київського повіту Київського нам., з 1797 р. Київського пов. Київської губ.; XIX ст. — Білогородської волості Київського пов. Київської губ. зберігаються в ЦДІАК України[3].

Дерев'яна церква Зачаття Іоана Предтечі була збудована у 1797 році коштом київського купця Івана Долинного. 1852 року її відремонтували, тоді ж спорудили нову дерев'яну дзвіницю. Згідно з малюнком Домініка П'єра Де ля Фліза (1850-ті), це був тричастковий одноголовий барочний храм, увінчаний високим куполом з двома заломами та грушоподібним ліхтариком.

У 1930-ті роки храм був закритий за розпорядженням радянської влади та відновив свою діяльність під час німецької окупації. Храм розташовувався на місці нинішньої автостоянки біля школи № 55 на Осінній вулиці. У 1950-х роках був остаточно закритий та знесений.

З 2006 року збудований на новому місці за адресою: Чорнобильська вулиця, 15-А.

Топонімія села Біличі ред.

Поділялося на такі кутки: Босьонки, Вовки, Ґалаґани, Деркачі, Мовчуни, Сажалки, Сивані, Хайли, Фузики, Цундарі, Шуляки[4].

  • Босьонки розташовувалися в районі нових кварталів сучасної Чорнобильської вулиці та були знесені наприкінці 1980-х років.
  • Вовки є наймолодшим кутком села і розташовуються у його західній частині.
  • Ґалаґани розташовані у північно західній частині села (кінцева частина Обухівської вулиці).
  • Деркачі розташовувалися у східній частині села, в районі початку Осінньої вулиці.
  • Мовчуни розташовувалися у південно-західній частині села і були майже повністю знесені на межі 1980-90-х років (локалізація — кінцева частина вулиці Миколи Ушакова та прилеглі вулиці).
  • Сажалки розташовувалися у південно-східній частині села, локалізація — на місці школи № 288, вул. Ірпінська, 68-А.
  • Сивані розташовані у східінй частині села, прилеглій до проспекту Палладіна.
  • Фузики розташовувалися дещо на південнй схід від географічного центру села, цей куток був найстарішим, розташовувався вздовж нинішньої Чорнобильської вулиці в районі перехрестя з Ірпінською та Прилужною вулицями; знесений у 1980-ті роки.
  • Хайли розташовані у північній частині села, біля кладовища.
  • Цундарі розташовані у північно-східній частині села, біля стику проспекту Академіка Палладіна та вулиці Академіка Булаховського.
  • Шуляки розташовані у північній частині села.

Житловий масив Біличі ред.

2 лютого 1966 року село Біличі включено до меж міста Києва[5], а 24 лютого 1966 року — до складу Жовтневого району Києва. У 1973 році утворено Ленінградський район Києва, куди увійшов масив Новобіличі.

З 1988 року на знесеній південній частині селища Біличі та північно-західній частині Святошина (між проспектами Академіка Палладіна і Чорнобильською вулицею) звели однойменний масив, який складається з чотирьох мікрорайонів:

На території житлового масиву розташовані школи № 50, 287, 288 і 304, центри первинної медико-санітарної допомоги № 1 (вул. Академіка Єфремова, 11) і № 3 (вул. Чорнобильська, 5/7), автобусна станція № 5 «Дачна» (Берестейський проспект, 142).

Від Святошина до селища Біличі пролягав Біличанський шлях, на якому виникли сучасні вулиці Біличанська і Василя Стуса. Окрім того, у 1900–10-х роках існувала Біличанська вулиця (сучасна Чорнобильська вулиця).

Зображення ред.

Див. також ред.

Примітки ред.

  1. Київ з передмістями, за зйомкою 1897 року (1918-03).
  2. Військова топографічна карта масштабу (1932…1939).
  3. Біличі. ЦДІАК України. Архів оригіналу за 17 грудня 2018. Процитовано 17 грудня 2018. 
  4. Вакулишин, 2014.
  5. Відомості Верховної Ради Української PCP. — 1966 — № 5 — с. 31.

Посилання ред.

Джерела ред.