Біленький Михайло Антонович
Миха́йло Анто́нович Біле́нький (? Харків — 7 квітня 1920, Відень) — український громадський і політичний діяч, адвокат, видавець, дипломат.
| Біленький Михайло Антонович | |
|---|---|
 | |
| Народився | Харків, Українська СРР |
| Помер | 7 квітня 1920 Готель «Бристоль»d, Внутрішнє місто, Відень, Перша Австрійська Республіка |
| Поховання | Відень |
| Країна |  УНР Російська імперія |
| Діяльність | адвокат, редактор |
| Знання мов | українська |
Життєпис
ред.Народився у Харкові[1]. Походив з інтелігентної та заможної родини[2]. Закінчив Харківську гімназію й правничий відділ Харківського університету[1]. Займався адвокатською діяльністю, працював помічником присяжного повіреного[3][4]. Співпрацював з Миколою Міхновським, з яким вони разом купили маєток[3]. Саме під впливом Міхновського Біленький став брати участь в українському національному русі[3]. У 1909 році долучився до українського банку Третього харківського товариства взаємного кредиту, заснованого Міхновським[3]. У 1912 році у Харкові разом з Міхновським видавав власним коштом і був головним редактором українського часопису «Сніп»[1][5][3]. Проте публікація у «Снопі» статті «Українська платформа» 27 травня 1912 року під час виборчої кампанії до Державної думи, яка містила вимоги про автономію українських земель та автокефалію української церкви, викликала гостру реакцію з боку російської влади[3]. Російський генерал-губернатор застосував до редактора часопису Біленького арешт на 90 діб і штраф у розмірі 500 рублів[3].
Газета «Нова доба»[6]
У перші дні революції 1917 року, бувши в російській армії, Біленький організував у Чернівцях українські військові частини й там же заснував «Український військовий клюб»[1]. Згодом став членом Української демократично-хліборобської партії[1]. З самого початку формування українського уряду постійно і до самої смерті пробув на державній службі[1]. Під час Визвольних змагань працював першим секретарем, скарбником і радником в українському посольстві у Відні, Австрія[7][8]. За клопотанням членів Директорії УНР Федора Швеця та Андрій Макаренка звільнений з посади секретаря через те, що не повернув позику в розмірі 51 060 доларів. Справу передали на розгляд кримінального суду[9]. У своїх спогадах Юрій Коллард пише, що Біленький «заплутався з біржовими маніпуляціями державних грошей задля якоїсь національної справи»[2].
Покінчив життя самогубством 7 квітня 1920 року у готелі «Бристоль»[de] у Відні[6][4]. Як зазначав В'ячеслав Липинський в некролозі в «Хліборобській Україні», «Біленький пав жертвою нашої національної трагедії — еміґрацийної анархії, розкладу й цькування політичних противників, чого не знесла горда й чесна його душа»[1]. Біленький був досить заможною людиною[5][1]. Все своє вартісне майно, — земельний маєток на Харківщині й великий будинок у Харкові, Біленький пожертвував на українські національні цілі[1]. Похований у Відні[5]. В Україні у померлого залишилась стара мати[1].
Примітки
ред.- ↑ а б в г д е ж и к л Михайло Біленький / під ред. В'ячеслава Липинського // Хліборобська Україна. Збірник I. — Відень, 1920. — С. 123.
- ↑ а б Коллард Ю. Спогади юнацьких днів: 1897-1906. — Торонто : Срібна Сурма, 1972. — С. 125.
- ↑ а б в г д е ж Турченко Ф. Г. Микола Міхновський: між двома революціями (1907–1917 рр.). // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. — Запоріжжя, 2004. — Вип. XVIII. — С. 87-88, 90, 93, 95.
- ↑ а б Дорошенко Д. Історія України, 1917–1923 / Упорядн. К. Ю. Галушко. — К. : Темпора, 2002. — Т. 2: Українська Гетьманська Держава 1918 року. — С. 105.
- ↑ а б в Німчук І. Українські могили у Відні // Літопис Червоної Калини. — 1933. — № 11 (листопад). — С. 7-8.
- ↑ а б Сидоренко Н. Біленький Михайло Антонович // Українська журналістика в іменах: Матеріали до енциклопедичного словника. — 2012. — С. 20.
- ↑ Біленький Михайло // Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955. — Кн. 2, [т. 1] : А — Головна Руська Рада. — С. 128. — ISBN 5-7707-4049-3.
- ↑ Осташко Т., Соловйова В. Дипломатичні представництва УНР у країнах Західної Європи (1918–1921 pp.) // Проблеми вивчення історії Української революції 1917 - 1921 рр.. — Київ, 2002. — № 1. — С. 193.
- ↑ Сергійчук, 2012, с. 128.
Джерела
ред.- Сергійчук В. Неусвідомлення України: ставлення світу до Української державності – погляд у 1917-1921 роки з аналізом сьогодення. — Київ : ПП Сергійчук, 2012. — 872 с. — ISBN 9789662911459.