Арктична гіпотеза

Аркти́чна гіпо́теза — застаріла[1][2] гіпотеза, що припускає розташування прабатьківщини індоаріїв (або індоєвропейців) у полярних районах Євразії. Сформулював її 1903 року індійський дослідник текстів Вед Б. Г. Тілак у книзі «Арктична батьківщина у Ведах».

У минулому прибічниками гіпотези були деякі німецькі мислителі початку XX століття. Також її висловлювали барон фон Лібенфельс, автор суперечливої праці «Теозоологія» (1904), і Герман Вірт, голова товариства з вивчення спадщини предків «Аненербе».

Нині її прихильниками є окремі індійські і російські дослідники. Вона набула значного поширення в навколонаукових і націоналістичних колах Росії[3].

Аргументи ТілакаРедагувати

Б. Г. Тілак у книзі «Арктична батьківщина у Ведах» (1903) намагається довести, що тексти Вед і Упанішад зафіксували астрономічні реалії арктичних широт, тому прабатьківщина аріїв, на його думку, розташовувалася саме там. Він пише:

У Рігведі (X. 89.2-4) бог Індра «підтримує небо і землю, як колесо воза підтримується віссю» і обертає «віддалену сферу, як колеса воза». Якщо ми об'єднаємо ці дві вказівки на те, що небо підтримується на осі і рухається, як колесо, то чітко побачимо, що описуваний рух співвідноситься тільки з тією небесною півсферою, яку можна спостерігати лише на Північному полюсі. У Рігведі (I. 24.10) сузір'я Великої Ведмедиці описується як розташоване високо, тобто в положенні, видимому тільки в циркумполярній області.

Твердження, що день і ніч богів тривають по 6 місяців, розповсюджене в староіндійській літературі.

«На Меру боги бачать сонце після його одноразового сходження протягом його шляху, рівного половині його обертання навколо землі».

У «Тайттирія-брахмані» (III, 9, 22.1) і Авесті (Вендідад, Фаргард II) рік порівнюється з одним днем, оскільки сонце сідає і сходить лише раз на рік.

Велика кількість гімнів Рігведи присвячена богині ранкової зорі — Ушас. Причому йдеться, що зоря триває дуже довго, що зір дуже багато і вони рухаються по горизонту, що інтерпретується Тілаком як свідчення про приполярні області.

Аналогічні дослідженняРедагувати

Тілак багато цитує свого попередника, професора порівняльного богослов'я і філософії релігії Бостонського університету Вільяма Воррена[en]. 1885 року він видав книгу «Віднайдений рай на Північному полюсі», в якій, спираючись на різні міфологічні традиції, обґрунтовував походження людства з Арктики[4]. Подібні ідеї 1910 року висловлював російський популяризатор біології Є. О. Єлачич[ru][5].

Критика гіпотезиРедагувати

Слабким місцем цієї гіпотези є практично повна відсутність можливості пов'язати її з якою-небудь археологічною культурою.

Г. М. Бонгард-Левін[ru] та Е. А. Грантовський[ru] відзначають, що міфологеми, пов'язані з північчю, північною країною, найпевніше з'явилися в аріїв на їхній прабатьківщині завдяки контактам з північними фіно-угорськими сусідами[6].

Топоніміст, доктор хімічних наук А. Л. Шилов піддав критиці А. В. Кузнєцова і С. В. Жарнікову[ru] за використання санскриту при розшифровці північноросійських топонімів, причому не тільки неясного походження, але й тих, що мають, на його думку, цілком прозору прибалтійсько-фінську або саамську етимологію. Наприклад, Гангозеро — від карел. hoanga «розвилка» або hanhi «гусак»; струмок Сагарев — від карел. і вепс. sagaru «видра»[7]. Здобувач Інституту лінгвістичних досліджень РАН[ru] А. І. Соболєв також зазначає, що міф про санскритське походження назв Півночі ґрунтується на простих суголоссях, які не мають нічого спільного з науковою етимологією. Топонім Гангозеро насправді пов'язаний з формою озер і сходить до карел. hangas «розвилка між великим і вказівним пальцями», а топонім Мандера вказує на прибережне положення об'єктів і запозичений у російські говірки Обонежжя з карел. mandere «материк»[8].

Прихильники гіпотезиРедагувати

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. У працях тих років допущено чимало перебільшень, неточностей, помилок і положень, від яких зараз, у зв'язку з успіхами сучасної науки, доводиться відмовитися. <…> Цілком ясно, що зараз не може йтися ні про полярні райони, ні про настільки віддалений час, як льодовикові епохи. Нині інакше розуміються і багато з тих даних ведійської й епічної літератури Індії, які Тілак розглядав як прямі свідчення проживання індійців у Арктиці.

    Бонгард-Левин Г. М., Грантовский Э. А. От Скифии до Индии. Древние арии: мифы и история. М.: Мысль, 1983. С. 8-9.

  2. Шнирельман В. А. Арийский миф в современном мире. М.: НЛО, 2015. Т. 2. С. 261—264.
  3. Шнирельман В. А. Мифы современного расизма в РФ — Аналитический Доклад Московского бюро по правам человека
  4. Уильям Уоррен. Найденный рай на Северном полюсе
  5. Елачич Е. Крайний Север как родина человечества (на основании новых исследований естественно-исторических и филологических наук). СПб, 1910.
  6. Бонгард-Левин, Грантовский, 1974.
  7. Шилов А. Л. К стратификации дорусской топонимии Карелии // Вопросы языкознания. 1999. № 6.
  8. Соболев А. Индийский след или санскрит по-вологодски
  9. Базлов Г. Н. Где лежит «Голубиная книга»? В России найден древнейший священный текст индоевропейцев. М., 2006.

ЛітератураРедагувати

КритикаРедагувати

Матеріали прихильниківРедагувати