Відкрити головне меню

Предмет і методи історії психологіїРедагувати

Предметом історії психології є закономірності формування і розвитку поглядів на психіку, які розглядаються в розрізі різних підходів до розуміння психічної реальності. Предмет історії психології відрізняється від предмета психології, тому їх необхідно розмежовувати[1]. Предметом психології як науки служать факти, механізми і закономірності психічного життя. Протягом багатьох століть психологія фактично була одним з розділів філософії. Після виділення психології як окремої науки наприкінці XIX — на початку XX ст. вона зберегла зв'язок з філософією, який часом слабшає, часом посилювалася. Крім того, на психологію вплинули досягнення природознавства, медицини, етнографії, соціології, теорії культури, мистецтвознавства, математики, логіки, мовознавства. З цієї причини в історії психології аналізується взаємодія даної науки з іншими науками, але пріоритет має зв'язок психології з філософією і природознавством[2].

Методи, використовувані в історії психології, істотно відрізняються від методів загальної психології. Якщо основними методами в психології є спостереження, тестування та експеримент, то в історії психології використовуються історико-генетичний метод, історико-функціональний метод, біографічний і автобіографічний метод, метод систематизації психологічних висловлювань, метод інтерв'ювання та ін. В останні десятиліття в історії психології набувають поширення методи категоріального аналізу[2].

Основний метод історії психології — теоретична реконструкція, при використанні якої наукові системи минулого і програми отримання, обґрунтування і систематизації психологічних знань описуються і критично аналізуються в співвіднесенні з досягненнями сучасної психології[3].Значимість аналізу наукових посилань з метою вивчення стану і розвитку психологічних досліджень обмежена, так як частота цитування залежить не тільки від об'єктивної цінності наукової публікації, а й від ряду інших обставин. Наприклад, про російську психологію за кордоном мало що відомо через мовні бар'єри. Таким чином, аналіз наукових посилань може застосовуватися в історії психології лише в поєднанні з іншими методами[3].

Психологічне знання в рамках інших наукових дисциплін (IV—V століття до нашої ери — 60-ті роки XIX століття)Редагувати

Як відзначають Д. Шульц і С. Шульц, психологія є одночасно однією з найдавніших і однією з наймолодших наук. Духовної предтечею психології стали багато науки давнини, однак вихідна точка формування сучасного наукового підходу відноситься до 1879 року[4].

Вчення про душу (V століття до нашої ери — початок XVII століття)Редагувати

Вчення про душі ( грец. Ψυχή ) складалося в рамках давньогрецької філософії і медицини. Нові уявлення про душу були не релігійними, а світськими, відкритими для всіх, доступними для раціональної критики. Мета побудови вчення про душу полягала у виявленні властивостей і закономірностей її існування.

Найважливіші напрямки розвитку уявлень про душу пов'язані з вченнями Платона (427—347 роки до нашої ери) і Аристотеля (384—322 роки до нашої ери). Платон провів межу між матеріальним, речовим, смертним тілом і нематеріальною, безсмертною душею. Індивідуальні душі — недосконалі образи єдиної універсальної світової душі — володіють частиною універсального духовного досвіду, пригадування якого становить суть процесу індивідуального пізнання. Це вчення заклало основи філософської теорії пізнання і визначило орієнтацію психологічного знання на рішення власне філософських, етичних, педагогічних і релігійних проблем.

Відповідно до Аристотеля, душа — форма живого органічного тіла, що забезпечує його призначення. Душа є основа всіх життєвих проявів, вона невіддільна від тіла. Це положення суперечить вченню Платона про вселення душ при народженні і закінчення їх при смерті. Але обидва вчення єдині в тому, що душа визначає мету активності живого тіла. Аристотель говорив про три типа душ — рослинну, тваринну і розумну (людську), які представляють три ступені життя, що володіють спадкоємністю. Людська душа дозволяє робити умовивіди, що лежать в основі вищої пам'яті, довільного, вільного вибору.

Учень Платона, послідовник Аристотеля Теофраст (372—287 роки до нашої ери) дав опис 30 різних характерів, і поклав початок окремої лінії в популярній психології, представником якої в наш час є Дейл Карнегі.

Гіппократ (приблизно 460—377 роки до нашої ери) сформулював положення, що органом мислення і відчуттів є мозок. Він розробив вчення про темпераменти і першим запропонував типологію темпераментів, засновану на особливостях змішання рідин в організмі людини (крові, слизу, жовтої та чорної жовчі).

У III—V століття нашої ери в роботах Плотіна (205—270 роки), Аврелія Августина (354—430 роки) і ранньохристиянських філософів і теологів в якості предмета дослідження виділяється внутрішній світ людини, можливості самопізнання, вперше з'являються описи феноменів свідомості.

Френсіс Бекон (1561—1626 роки) вперше відмовився від умоглядних висновків про природу душі і прийшов до висновку про необхідність емпіричних досліджень. Бекон відділив науку про тіло від науки про душу, у вченні про душу виділив науку про раціональну божественну душу і душу нераціональну, що відчуває, тілесну, загальну для людини і тварин. Найважливіші нові складові про душу, введені Беконом, — уявлення про роль суспільства і знарядь в процесах пізнання.

Філософська теорія пізнання (середина XVII століття — середина XIX століття)Редагувати

Новий період у розвитку психологічного знання настав з вченням Рене Декарта (1596—1650 роки), в якому вперше був використаний термін «свідомість». Свідомість розглядалося як критерій, що розділяє тіло і душу. Критерієм існування була названа інтроспекція. Згідно з критерієм інтроспекції душею володіє тільки людина, а тварини не мають душі і діють як механічні пристрої. Для пояснення власне тілесних дій у тварин і людини Декарт ввів уявлення про рефлекс, у якому був реалізований принцип механістичного детермінізму. Суть рефлексу, по Декарту, полягає в тому, що зовнішні впливи за допомогою переміщення тваринних душ по нервах призводять до напруги певних м'язів, що і являє собою дію організму. За Декартом, душа призводить тіло в рух, а тіло поставляє душі чуттєві враження.

ПриміткиРедагувати

  1. Ярошевский М. Г. История психологии от античности до середины ХХ в. — Москва, 1996.
  2. а б Марцинковская Т. Д. История психологии. — Москва: Издательский центр «Академия», 2004.
  3. а б Ждан А. Н. История психологии. От античности до наших дней. — Москва: Академический проект, 2004.
  4. Шульц Д., Шульц С. История современной психологии. — СПб: Евразия, 2002.

ЛітератураРедагувати

  • Багадирова С. К., Леонтьева А. В. История психологии. Учебно-методическое пособие. — Москва: Директ-Медиа, 2014. — 216 с. — ISBN 978-5-4458-8088-2.
  • Ждан А. Н. История психологии. От античности до наших дней / Рецензенты: Кафедра общей психологии и истории психологии Московской гуманитарно-социальной академии; доктор психологических наук В. А. Иванников. — 5-е изд., перераб. и доп.. — Москва: Академический проект, 2004. — 576 с. — (Классический Университетский учебник). — 5000 экз. — ISBN 5-8291-0439-3.
  • М'ясоїд П. А. Загальна психологія. — К. : Вища школа, 2004. — 491 с.
  • Максименко С. Д. Психологія в соціальній та педагогічній практиці: Методологія, методи, програми, процедури: Навчальний посібник для вищої школи. — К. : Наукова думка, 1998. — 226 с.
  • Марцинковская Т. Д. История психологии: учебное пособие для студентов высших учебных заведений / Редактор Е. В. Сатарова. — 4-е издание, стереотипное. — Москва: Издательский центр «Академия», 2004. — 544 с. — 10 000 экз. — ISBN 5-7695-1994-0.
  • Нариси з історії вітчизняної психології (XVII—XVIII ст.). Збірник статей / За ред. Г. С. Костюка. — К.: Радянська школа, 1952. — 256 с.
  • Нариси з історії вітчизняної психології ХІХ ст. — Ч. І / За ред. Г. С. Костюка. — К.: Радянська школа, 1955. — 260 с.
  • Нариси з історії вітчизняної психології XIX ст. Ч. II: Психологічна спадщина І. М. Сєченова: Збірник статей / За ред. Г. С. Костюка. — К.: Радянська школа, 1955. — 148 с.
  • Нариси з історії вітчизняної психології кінця IX і початку XX ст.: Збірник статей / За ред. Г. С. Костюка. — К.: Радянська школа, 1959. — 292 с.
  • Роменець В. А. Історія психології ХХ століття. [Текст]: навч. посіб. — 2-ге вид., стер. / В. А. Роменець, І. П. Маноха. — К. : Либідь, 2003. — 989 с. ISBN 966-06-0290-1
  • Роменець В. А. Історія психології: Стародавній Світ. Середні віки. Відродження [Текст]: навч. посіб. / В. А. Роменець. — К. : Либідь, 2005. — 916 с. ISBN 966-06-0383-5
  • Роменець В. А. Історія психології: XVII століття. Епоха Просвітництва [Текст]: навч. посіб. / В. А. Роменець. — К. : Либідь, 2006. — 1000 с. ISBN 966-06-0423-8
  • Роменець В. А. Історія психології: ХІХ — початок XX століття [Текст]: навч. посіб. / В. А. Роменець. — К. : Либідь, 2007. — 832 с. ISBN 978-966-06-0485-8
  • Хант М. История психологии / пер. с англ. А. В. Александровой. — Москва: ООО Издательство «АСТ МОСКВА», 2009. — 863 с. — 1500 экз. — ISBN 978-5-403-01519-6.
  • Шульц Д., Шульц С. История современной психологии. — 2е издание на русском языке, переработанное и исправленное. — СПб: Евразия, 2002. — 532 с. — ISBN 5-8071-0007-7.
  • Ярошевский М. Г. История психологии от античности до середины ХХ в.. — Москва, 1996. — 416 с.
  • B. R. Hergenhahn. An Introduction to the History of Psychology. — Sixth Edition. — Wadsworth Publishing, Cengage Learning, 2009. — 752 p. — ISBN 978-0-495-50621-8.
  • The Oxford Handbook of the History of Psychology: Global Perspectives / Edited by David B. Baker. — 1 edition. — USA: Oxford University Press, 2012. — 672 p. — (Oxford Library of Psychology). — ISBN 978-0-19-536655-6.