Вікіпедія

Ядерна енергетика КНР

Китай є одним із найбільших у світі виробників ядерної енергії. Країна посідає третє місце у світі як за загальною встановленою ядерною потужністю, так і за виробленою електроенергією, на яку припадає приблизно одна десята світової ядерної енергії. Станом на лютий 2023 року в Китаї працює 55 електростанцій потужністю 57 ГВт, 22 станції в стадії будівництва потужністю 24 ГВт і понад 70 запланованих станцій потужністю 88 ГВт. Близько 5 % електроенергії в країні припадає на ядерну енергетику.[7] У 2022 році ці станції виробили 417 ТВт-год електроенергії[8] порівняно з даними у вересні 2022 року про 53 ядерних реактори загальною потужністю 55,6 гігавата (ГВт).[9] У 2019 році атомна енергетика склала 4,9 % загального виробництва електроенергії в Китаї з 348,1 ТВт-год.[2]

Блоки 1 і 2 атомної електростанції Тайшань[en] — це два реактори EPR класу 1750 МВт.
100
200
300
400
500
2014
2016
2019
2022
Виробництво ядерної енергії в Китаї (ТВт*год)[1][2][3][4][5]
1
2
3
4
5
6
1999
2005
2010
2015
2022
Частка атомної енергії в загальній електроенергії в Китаї (%)[6][1][2]

Ядерна енергетика розглядається як альтернатива вугіллю через зростаюче занепокоєння щодо якості повітря, зміни клімату та дефіциту викопного палива.[10][11] China General Nuclear Power Group сформулювала мету 200 ГВт до 2035 року, вироблених 150 додатковими реакторами.[12][13]

У Китаї є дві великі ядерні енергетичні компанії: Китайська національна ядерна корпорація, що працює переважно на північному сході Китаю, і Китайська генеральна ядерна енергетична група (раніше відома як China Guangdong Nuclear Power Group), яка працює переважно на південному сході Китаю.[14]

Китай прагне максимізувати самостійність у виробництві та проєктуванні ядерних реакторів, хоча міжнародне співробітництво та передача технологій також заохочуються. Удосконалені реактори з водою під тиском, такі як Хуалун 1, стануть основною технологією в найближчому майбутньому, і Хуалун 1 також планується експортувати.[15][16] Китай планує до 2030 року побудувати тридцять ядерних реакторів у країнах, що беруть участь в ініціативі «Один пояс, один шлях».[17][18][19]

До середини століття реактори на швидких нейтронах розглядаються як основна технологія, із запланованою потужністю 1400 ГВт до 2100 року.[20][21][22] Китай також бере участь у розробці термоядерних реакторів через свою участь у проєкті ІТЕР, побудувавши експериментальний термоядерний реактор, відомий як EAST[en], розташований у Хефеї,[23] а також дослідження та розробки торієвого паливного циклу як потенційного альтернативного способу ядерного розщеплення.[24]

Історія ред.

1950–1958 ред.

Під час холодної війни початкова мотивація розвитку ядерної енергетики для Пекіна була здебільшого з метою безпеки.[25] Між 1950 і 1958 роками будівництво атомної енергетики Китаю значною мірою спиралося на співпрацю з СРСР.[26] Перша ініціатива була започаткована створенням Китайсько-радянської корпорації кольорових металів і рідкісних металів і першого центрального центру атомних досліджень, Інституту атомної енергії[en] Китайської академії наук у Пекіні.[27] У лютому 1955 року в Сіньцзяні з радянською допомогою створили завод хімічного розділення для виробництва збройового U-235 і плутонію, а в квітні — Чанчуньський інститут атомної енергії.[26] Кілька місяців по тому, 29 квітня 1955 року, був підписаний радянсько-китайський договір про співпрацю в ядерній галузі.[28] Китайська національна ядерна корпорація (CNNC) також була створена в 1955 році. Окрім співпраці з СРСР, Китай почав вивчати ядерні технології, відправляючи студентів до СРСР.[26] У грудні 1958 року розвиток атомної енергетики став головним пріоритетним проектом у проекті Дванадцятирічного плану розвитку науки і техніки.[26]

1959–1963 ред.

Другий етап характеризується метою досягнення повної самодостатності в розвитку ядерної енергетики.[26] У червні 1959 року СРСР офіційно припинив будь-які форми ядерної допомоги Китаю, відкликавши радянську техніку.[29] Китай постраждав, але продовжив розвиток ядерної енергетики завдяки масштабним дослідженням і внеску. Для того, щоб швидко зміцнити свою ядерну енергетику, Центральний комітет вирішив, що Китай повинен виділити додаткові ресурси виключно на діяльність, пов’язану з ядерною енергією.[30] Таким чином, Інститут атомної енергії створив галузеві інститути науково-дослідних організацій у кожній області, великому місті та автономному районі.[26] До кінця 1963 року в Китаї побудували більш як сорок установок хімічного розділення для видобутку урану і торію.[26] У період між 1961 і 1962 роками Китай досяг значних успіхів у ядерній розробці, що консолідує майбутні застосування. З 1959 по 1963 рік в Ланьчжоу будувалася газодифузійна установка з великим реактором потужністю 300 МВт.[31] За підрахунками, китайці вклали в будівництво станції понад 1,5 мільярда доларів.[26]

1964–сьогодення ред.

 
АЕС Циньшань[en], розташована в Чжецзян, Китай

Після бурхливого прогресу в 1950-х роках китайська ядерна розробка сповільнилася, ймовірно, через Культурну революцію, тому в 1970 році проведено лише одне ядерне випробування.[26] 8 лютого 1970 року Китай оприлюднив свій перший ядерно-енергетичний план, і заснував Інститут 728 (тепер він називається Шанхайським науково-дослідним і проектним інститутом ядерної техніки).[32]

Першу самостійно спроектовану й побудовану 1984 року атомну електростанцію Циньшань успішно підключили до мережі 15 грудня 1991 року.[33][34] Реактор типу CNP-300.

Разом з китайською економічною реформою країна продовжувала потребувати розширення свого сектору електроенергетики.[35] У рамках десятого п’ятирічного плану Китаю (2001–2005) ключовою частиною енергетичної політики були «гарантування енергетичної безпеки, оптимізація енергетичного балансу, підвищення енергоефективності, захист екологічного середовища».[35] У плані ядерної безпеки 2013 року було зазначено, що після 2016 року будуть запущені лише електростанції III покоління, а до того часу буде запущено лише декілька електростанцій покоління II+.[36]

У 2014 році Китай все ще планував мати 58 ГВт потужності до 2020 року.[37] Однак у зв’язку з переоцінкою після аварії на АЕС «Фукусіма-Дайчі» в Японії з 2015 року було розпочато будівництво лише кількох станцій, і ця мета не була досягнута.[38]

У 2019 році Китай поставив нову ціль — 200 ГВт ядерних генеруючих потужностей до 2035 р., що становить 7,7% від прогнозованої загальної потужності з виробництва електроенергії в 2600 ГВт.[2] На кінець грудня 2020 року загальна кількість атомних енергоблоків, що працюють на материковій частині Китаю, досягла 49 із сумарною встановленою потужністю 51 ГВт, що посідає третє місце у світі за встановленою потужністю та друге місце у світі за рівнем потужності вироблення електроенергії у 2020 році; 16 атомних енергоблоків, що будуються, за кількістю споруджуваних блоків і встановленою потужністю вже багато років займають перше місце в світі.[33] Планується, що до 2035 року на атомну енергетику припадатиме 10% виробництва електроенергії.[39]

Безпека та регулювання ред.

Національна адміністрація ядерної безпеки[en] (NNSA), підпорядкована Управлінню з атомної енергії Китаю[en] (CAEA), є ліцензійним і регулюючим органом, який також підтримує міжнародні угоди щодо безпеки. Вона була створена у 1984 році і підпорядковується безпосередньо Державній раді. Стосовно AP1000 NNSA тісно співпрацює з Комісією з ядерного регулювання США. Китай є членом Міжнародного агентства з атомної енергії (МАГАТЕ) з 1984 року.[39]

До жовтня 2011 року Китай запросив і прийняв 12 місій Групи перевірки експлуатаційної безпеки (OSART) від команд МАГАТЕ, і кожна станція зазвичай має одну зовнішню перевірку безпеки щороку, або OSART, експертну перевірку ВАО АЕС або експертну перевірку CNEA (з Дослідницьким інститутом для ядерно-енергетичних операцій).[40]

Після аварії на атомній електростанції «Фукусіма-Дайічі» в Японії 16 березня 2011 року Китай оголосив, що всі дозволи на будівництво атомних станцій заморожені, і що будуть проведені «повні перевірки безпеки» існуючих реакторів.[41][42] Хоча Чжан Ліцзюнь[en], заступник міністра охорони навколишнього середовища, зазначив, що загальна ядерна енергетична стратегія Китаю триватиме,[42] деякі коментатори припускають, що додаткові витрати, пов’язані з безпекою, і громадська думка можуть спричинити переосмислення на користь розширеної програми використання відновлюваної енергії.[42][43]

Поточні методи зберігання відпрацьованого ядерного палива (ВЯП) у Китаї є стійкими лише до середини 2020-х років, тому необхідно розробити політику поводження з ВЯП.[44]

У 2017 році нові закони посилили повноваження Національної адміністрації з ядерної безпеки, створивши нові «інституційні механізми», більш чіткий «розподіл праці» та більше розкриття інформації.[45]

Генеральний директор МАГАТЕ Рафаель Гроссі здійснив свій перший офіційний візит у травні 2023 року, підписавши кілька угод з ядерним регулятором Китаю, Управлінням з атомної енергії Китаю.Гроссі сказав, що «Китай є одним із найважливіших партнерів МАГАТЕ та світовим лідером у галузі ядерної енергії».[39]

Реакторні технології ред.

Імпортовані технології ред.

Реактори CANDU ред.

У 1998 році почалося будівництво двох реакторів AECL 728 МВт CANDU-6 на атомній електростанції Ціньшань[en]. Перший запрацював у 2002 році, другий – у 2003. Реактори CANDU можуть використовувати як паливо низькоякісний перероблений уран зі звичайних реакторів, тим самим зменшуючи запаси відпрацьованого ядерного палива в Китаї.[46]

ВВЕР ред.

 
Перші два блоки ВВЕР-1000 на Тяньваньській атомній електростанції

Російська компанія «Атомбудекспорт» була генеральним підрядником і постачальником обладнання для електростанцій Тяньвань АЕС-91, які використовують версію реактора ВВЕР-1000/В-428, яка добре зарекомендувала себе, потужністю 1060 МВт, будівництво якої було розпочато в 1999 році. Ще два блоки Тяньвань, розпочаті в 2012 році, використовують такий же варіант реактора ВВЕР-1000.

7 березня 2019 року Китайська національна ядерна корпорація (CNNC) і «Атомбудекспорт» підписали детальний контракт на будівництво чотирьох ВВЕР-1200, по два на Тяньваньській атомній електростанції та на атомній електростанції Сюдабао[en]. Будівництво почнеться в травні 2021 року, а комерційна експлуатація всіх блоків очікується між 2026 і 2028 роками.[47]

EPR ред.

У 2007 році почалися переговори з французькою компанією Areva щодо реакторів третього покоління EPR. Два реактори Areva EPR потужністю 1660 МВт були побудовані в Тайшані[en], будівництво розпочато в 2009 році.

AP1000 ред.

 
Атомна електростанція Сяньмень[en], розташована в китайській провінції Чжецзян

Планувалося, що Westinghouse AP1000 стане основною основою для переходу Китаю на технологію III покоління. У липні 2018 року перший із чотирьох реакторів AP1000 був підключений до мережі.[48]

Після банкрутства Westinghouse у 2017 році в 2019 році було вирішено будувати Хуалун 1 замість AP1000 у Чжанчжоу[en].[49]

Китайські розробки ред.

Серії CNP / ACP ред.

Докладніше: Ядерні реактори CNP / ACP

Ядерні реактори CNP покоління II (і наступник покоління III ACP) були серією ядерних реакторів, розроблених Китайською національною ядерною корпорацією (CNNC), і є попередниками більш сучасної конструкції Хуалун 1.

Серія CNP реакторів покоління II почалася з реактора з водою під тиском CNP-300, який був першим реактором, розробленим у Китаї. Перший енергоблок почав працювати на атомній електростанції Ціньшань[en] у 1991 році.

Більша версія реактора, CNP-600, була розроблена на основі CNP-300[50] і конструкції реактора M310, що використовується на атомній електростанції Дайя-Вань.[51][52] Він був встановлений на атомній електростанції в Чанцзяні[en], з двома блоками, що працювали з 2015 і 2016 років відповідно. Наступник третього покоління ACP-600 також був розроблений, але жодного не було виготовлено.

Триконтурна версія реактора CNP потужністю 1000 МВт, CNP-1000, розроблялася з 1990-х років за допомогою постачальників Westinghouse і Framatome (нині AREVA). Пізніше на АЕС Фуцин було побудовано 4 блоки CNP-1000. Подальша робота над CNP-1000 була припинена на користь ACP-1000.

У 2013 році Китай оголосив, що він самостійно розробив реактор III покоління ACP-1000, при цьому китайська влада заявила про повні права інтелектуальної власності на дизайн. В результаті успіху проекту Хуалун 1 досі не було побудовано жодного реактора ACP-1000. Спочатку CNNC планувала використовувати ACP-1000 у реакторах Фуцин 5 і 6, але перейшла на Хуалун 1.[53]

CPR-1000 / ACPR-1000 ред.

Докладніше: CPR-1000

CPR-1000 був реактором другого покоління, розробленим Китайською генеральною ядерною енергетичною групою (CGN). Це найчисленніший тип реакторів у Китаї, з 22 робочими блоками. Цей тип реактора є китайською розробкою французької конструкції з трьома контурами охолодження потужністю 900 МВт, імпортованої в 1990-х роках, причому більшість компонентів зараз побудовані в Китаї. Права інтелектуальної власності зберігаються за Areva, що впливає на потенціал продажу CPR-1000 за кордоном.[10]

Перша в Китаї атомна електростанція CPR-1000 Ling Ao-3 була підключена до мережі 15 липня 2010 року.[54] Дизайн поступово вдосконалювався із збільшенням кількості китайських компонентів. Шу Гоган, генеральний директор China Guangdong Nuclear Power Project, сказав: «Ми побудували 55 відсотків Ling Ao Phase 2, 70 відсотків Hongyanhe, 80 відсотків Ningde і 90 відсотків станції Yangjiang».

У 2010 році China Guangdong Nuclear Power Corporation оголосила про проект ACPR1000, подальшу еволюцію дизайну CPR-1000 до рівня III покоління, який також замінить компоненти з обмеженим правом інтелектуальної власності. CGNPC планувала самостійно продавати ACPR1000 на експорт до 2013 року.[55] Кілька ACPR1000 будуються в Китаї, але для експорту цей дизайн був замінений на Хуалун 1.

Хуалун 1 ред.

Докладніше: Хуалун 1
 
Активна і пасивна системи охолодження HPR1000 (Хуалун 1)[56]
Червона лінія − активні системи
Зелена лінія − пасивні системи
IRWST − резервуар для зберігання води для дозаправки

Hualong One спільно розроблено Китайською національною ядерною корпорацією (CNNC) і China General Nuclear Power Group (CGN) на основі триконтурного ACP1000 від CNNC і ACPR1000 від CGN, які, у свою чергу, базуються на французькому M310.

З 2011 року CNNC поступово об’єднує проект атомної електростанції ACP-1000 з проектом CGN ACPR-1000, дозволяючи при цьому деякі відмінності, під проєктом китайського ядерного регулятора. Обидва мають триконтурні конструкції, спочатку засновані на тій самій французькій конструкції M310, що використовувалася в Дайя-Вань, з 157 паливними збірками, але пройшли різні процеси розробки (ACP-1000 CNNC має більш вітчизняний дизайн зі 177 паливними збірками, тоді як ACPR-1000 CGN є ближча копія з 157 ТВЗ).[40] На початку 2014 року було оголошено, що об’єднаний проект переходить від попереднього до детального проектування. Вихідна потужність становитиме 1150 МВт з розрахунковим терміном служби 60 років і використовуватиме комбінацію пасивних і активних систем безпеки з подвійною захисною оболонкою. Конструкція паливної збірки CNNC 177 була збережена.

Після злиття обидві компанії збережуть власний ланцюжок постачання, а їхні версії Хуалун 1 дещо відрізнятимуться (блоки, створені CGN, збережуть деякі функції ACPR1000), але дизайн вважається стандартизованим. Близько 85% його комплектуючих буде виготовлено всередині країни.[57]

Вихідна потужність Хуалун 1 становитиме 1170 МВт брутто, 1090 МВт нетто, з розрахунковим терміном служби 60 років і використовуватиме комбінацію пасивних і активних систем безпеки з подвійною захисною оболонкою.[56] Він має конструкцію зі 177 ядер з 18-місячним циклом заправки. Коефіцієнт використання електростанції досягає 90%. CNNC заявила, що її системи активної та пасивної безпеки, двошарова оболонка та інші технології відповідають найвищим міжнародним стандартам безпеки.[58]

Зараз Хуалун 1 в основному розглядається як заміна всіх попередніх китайських ядерних реакторів і експортується за кордон.

Хуалун 2 ред.

CNNC планує розпочати створення наступної версії під назвою Хуалун 2 до 2024 року. Це буде більш економічна версія з використанням аналогічної технології, що скоротить час будівництва з 5 років до 4 і знизить витрати приблизно на чверть із 17 000 юанів за кВт до 13 000 юанів за кВт.[59][60]

CAP1400 (Ґюхе 1) ред.

Докладніше: Державна корпорація ядерних технологій#CAP1400 (Ґюхе 1)

У вересні 2020 року Китайська державна енергетична інвестиційна корпорація запустила проект на основі Westinghouse AP1000 для більш широкого розгортання. Йому дали назву Ґюхе 1.[61]

Станом на 2023 рік будівництво шести CAP1000 дозволено Державною радою: Haiyang 3 & 4, Lianjiang 1 & 2 і Sanmen 3 & 4.[62][63] Офіційно будівництво Sanmen 3 почалося в червні 2022 року, а Haiyang 3 — у липні 2022 року.

Реактори IV покоління ред.

 
Пункт керування реактором HTR-10 в університеті Цінхуа

Китай розробляє кілька проектів реакторів IV покоління. HTR-PM, HTGR, знаходиться на стадії розробки. HTR-PM є нащадком реактора AVR і частково базується на попередньому китайському реакторі HTR-10. Будується також швидкий реактор з натрієвим охолодженням CFR-600.

Малий модульний реактор ACP100 ред.

У липні 2019 року Китайська національна ядерна корпорація оголосила, що до кінця року розпочне будівництво демонстраційного малого модульного реактора (SMR) ACP100 на північно-західній стороні існуючої атомної електростанції в Чанцзяні.[64] Розробка ACP100 почалася в 2010 році, і це був перший проект SMR, який пройшов незалежну оцінку безпеки Міжнародним агентством з атомної енергії в 2016 році. Він також називається Linglong One і є повністю інтегрованим модулем реактора з внутрішньою системою теплоносія, з 2-річним інтервалом дозаправки, що виробляє 385 МВт і близько 125 МВт, і включає функції пасивної безпеки, і може бути встановлено під землею.[65][66]

Див. також ред.

Посилання ред.

  1. ↑ а б China's nuclear power generation rises in 2018 – Xinhua | English.news.cn. xinhuanet.com. Архів оригіналу за 2 May 2019. Процитовано 2 May 2019.
  2. ↑ а б в г China's nuclear power output jumps 18% year on year. World Nuclear News. 24 February 2020.
  3. ↑ 2020 electricity & other energy statistics (preliminary). China Energy Portal | 中国能源门户 (англ.). 22 січня 2021. Процитовано 19 травня 2021.
  4. ↑ 2019 detailed electricity statistics (update of Jan 2021). China Energy Portal | 中国能源门户 (англ.). 20 січня 2021. Процитовано 19 травня 2021.
  5. ↑ 中国电力企业联合会网-中国最大的行业门户网站. www.cec.org.cn. Процитовано 5 січня 2022.
  6. ↑ International Atomic Energy Agency (2022). Power Reactor Information System (PRIS): China, People's Republic of. IAEA. Процитовано 25 May 2023.
  7. ↑ How Long Will It Take for China's Nuclear Power to Replace Coal?. Forbes.
  8. ↑ PRIS - Country Details.
  9. ↑ Nation pushes nuclear power to ensure supply, reach carbon goals.
  10. ↑ а б Nuclear Power in China. World Nuclear Association. 2 July 2010. Архів оригіналу за 12 February 2013. Процитовано 18 July 2010.
  11. ↑ [宁德] 宁德核电站在福鼎开工-图 - 福建之窗 66163.com. Fjnews.66163.com. 7 March 2008. Архів оригіналу за 7 July 2011. Процитовано 24 September 2013.
  12. ↑ Murtaugh, Dan; Krystal, Chia (2 листопада 2021). China's Climate Goals Hinge on a $440 Billion Nuclear Buildout. Bloomberg. Процитовано 31 July 2022.
  13. ↑ China's Climate Goals Hinge on a $440 Billion Nuclear Buildout. Bloomberg.com (англ.). Процитовано 5 листопада 2021.
  14. ↑ Keith Bradsher (15 December 2009). Nuclear Power Expansion in China Stirs Concerns. New York Times. Архів оригіналу за 19 July 2016. Процитовано 21 January 2010.
  15. ↑ Chinese firms join forces to market Hualong One abroad. World Nuclear News. 31 December 2015. Архів оригіналу за 6 February 2016. Процитовано 6 February 2016.
  16. ↑ Hualong One joint venture officially launched. World Nuclear News. 17 March 2016. Архів оригіналу за 18 March 2016. Процитовано 17 March 2016.
  17. ↑ The trade war we want China to win: China's nuclear exports can challenge Russian dominance. Atlantic Council (амер.). 26 лютого 2020. Процитовано 30 вересня 2021.
  18. ↑ China could build 30 'Belt and Road' nuclear reactors by 2030: official. Reuters (англ.). 20 червня 2019. Процитовано 30 вересня 2021.
  19. ↑ Turner, Ben (23 липня 2021). China to activate world's first 'clean' nuclear reactor in September. livescience.com (англ.). Процитовано 30 вересня 2021.
  20. ↑ Brook, Barry (27 November 2011). Summary of China's fast reactor programme. Brave New Climate. Архів оригіналу за 20 April 2016. Процитовано 13 April 2016.
  21. ↑ Fast Reactor Technology Development for Sustainable Supply of Nuclear Energy in China – China International Nuclear Symposium November 23–25, 2010, Beijing (PDF). XU MI – China Institute of Atomic Energy. Архів (PDF) оригіналу за 28 September 2016.
  22. ↑ PACIFIC NUCLEAR COUNCIL (PNC) – 2nd QUARTER 2015 MEETING – Thursday, April 23, 2015 – Beijing, CHINA- Meeting Minutes (Final) (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 22 April 2016.
  23. ↑ China to build world's first "artificial sun" experimental device. People's Daily Online. 21 January 2006. Архів оригіналу за 5 June 2011. Процитовано 22 March 2011.
  24. ↑ Ambrose Evans-Pritchard, 20 March 2011, Safe nuclear does exist, and China is leading the way with thorium [Архівовано 25 March 2018 у Wayback Machine.], Telegraph UK
  25. ↑ Chari, P. R. (1978). China's Nuclear Posture: An Evaluation. Asian Survey. 18 (8): 817—828. doi:10.2307/2643560. ISSN 0004-4687. JSTOR 2643560.
  26. ↑ а б в г д е ж и к Minor, Michael S. (1976). China's Nuclear Development Program. Asian Survey. 16 (6): 571—579. doi:10.2307/2643520. ISSN 0004-4687. JSTOR 2643520.
  27. ↑ Milstone. China Institute of Atomic Energy. Процитовано 17 лютого 2022.
  28. ↑ Russian-Chinese Science and Technology Diplomacy and Practice. China Institute of International Studies. Процитовано 17 лютого 2022.
  29. ↑ Letter to the Central Committee of the Chinese Communist Party on Not Giving China Samples of Nuclear Weapons and Technical Information. Wilson Center.
  30. ↑ Chinese Communist Party Central Committee Decision With Respect To Several Issues Concerning Strengthening Atomic Energy Industrial Infrastructure. Wilson Center.
  31. ↑ Albright, David. Chinese Military Plutonium and Highly Enriched Uranium Inventories (PDF). Institute for Science and International Security.
  32. ↑ Institute Profile. Архів оригіналу за 16 February 2015. Процитовано 16 February 2015.
  33. ↑ а б China Nuclear Power. Shanghai Nuclear Office.
  34. ↑ Daogang Lu (North China Electric Power University) (May 2010). The Current Status of Chinese Nuclear Power Industry and Its Future. e-Journal of Advanced Maintenance. Japan Society of Maintenology. 2 (1). Архів оригіналу за 22 July 2011. Процитовано 14 August 2010.
  35. ↑ а б Kadak, Andrew C. (2006). Nuclear Power: "Made in China". The Brown Journal of World Affairs. 13 (1): 77—90. ISSN 1080-0786. JSTOR 24590645.
  36. ↑ Yun Zhou (31 July 2013). China: The next few years are crucial for nuclear industry growth. Ux Consulting. Nuclear Engineering International. Архів оригіналу за 21 September 2013. Процитовано 8 August 2013.
  37. ↑ Start-up nearing for Chinese units. World Nuclear News. 25 March 2014. Архів оригіналу за 3 April 2014. Процитовано 31 March 2014.
  38. ↑ Can China Meet Its Nuclear Power Goals?. Архів оригіналу за 22 May 2018. Процитовано 21 May 2018.
  39. ↑ а б в Agreements signed during first official visit to China by IAEA's Grossi. Nuclear Engineering International. 25 May 2023. Процитовано 28 May 2023.
  40. ↑ а б Nuclear Power in China. World Nuclear Association. October 2013. Архів оригіналу за 3 November 2013. Процитовано 25 October 2013.
  41. ↑ China freezes nuclear plant approvals. CNN. 16 March 2011. Архів оригіналу за 28 June 2011. Процитовано 28 May 2023.
  42. ↑ а б в Will China's nuclear nerves fuel a boom in green energy? [Архівовано 21 March 2011 у Wayback Machine.] Channel 4, published 17 March 2011. Retrieved 17 March 2011
  43. ↑ China’s Nuclear Energy Program Post-Fukushima [Архівовано 18 March 2011 у Wayback Machine.] China Bystander, published 16 March 2011. Retrieved 17 March 2011
  44. ↑ Rob Forrest (2 June 2014). China's Nuclear Program and Spent Fuel Storage (PDF). CISAC, Stanford University. Архів оригіналу (PDF) за 14 December 2014. Процитовано 14 December 2014.
  45. ↑ Stanway, David (1 September 2017). China's legislature passes nuclear safety law. Reuters. Архів оригіналу за 1 September 2017. Процитовано 1 September 2017.
  46. ↑ Third Qinshan Nuclear Power Station. Архів оригіналу за 22 June 2017. Процитовано 21 June 2017.
  47. ↑ AtomStroyExport unveils schedule for China projects. World Nuclear News. 3 April 2019. Архів оригіналу за 3 April 2019. Процитовано 3 April 2019.
  48. ↑ First AP1000 unit begins generating power. Архів оригіналу за 10 July 2018. Процитовано 11 July 2018.
  49. ↑ Permits issued for construction of new Chinese plant. World Nuclear News. 15 October 2019. Архів оригіналу за 15 October 2019. Процитовано 15 October 2019.
  50. ↑ Biello, David (29 March 2011). China forges ahead with nuclear energy. Nature (англ.). doi:10.1038/news.2011.194. Процитовано 28 May 2018.
  51. ↑ China's commercial reactors (PDF). Nuclear Engineering International. Процитовано 29 May 2018.
  52. ↑ (IAEA), International Atomic Energy Agency. - Nuclear Power – IAEA. www.iaea.org (англ.). Процитовано 29 May 2018.
  53. ↑ Chinese reactor design evolution - Nuclear Engineering International.
  54. ↑ First power at China's Ling Ao. Nuclear Engineering International. 16 July 2010. Архів оригіналу за 13 June 2011. Процитовано 17 July 2010.
  55. ↑ China prepares to export reactors. World Nuclear News. 25 November 2010. Архів оригіналу за 30 December 2010. Процитовано 18 December 2010.
  56. ↑ а б Ji Xing; Daiyong Song; Yuxiang Wu (March 2016). HPR1000: Advanced Pressurized Water Reactor with Active and Passive Safety. Engineering. 2 (1): 79—87. doi:10.1016/J.ENG.2016.01.017.
  57. ↑ Chinese reactor design passes safety review - World Nuclear News.
  58. ↑ China to begin construction of Hualong Two in 2024 - Nuclear Engineering International.
  59. ↑ China to begin construction of Hualong Two in 2024. Nuclear Engineering International. 15 April 2021. Процитовано 2 February 2022.
  60. ↑ Xu, Muyu; Singh, Shivani (14 April 2021). China to start building Hualong Two nuclear reactor in 2024. Reuters. Процитовано 28 May 2023 — через nasdaq.com.
  61. ↑ China launches CAP1400 reactor design. World Nuclear News. 29 September 2020. Процитовано 29 September 2020.
  62. ↑ China approves construction of six new reactors. www.world-nuclear-news.org. Процитовано 23 April 2022.
  63. ↑ Approval for four new reactors in south China. www.world-nuclear-news.org. Процитовано 20 September 2022.
  64. ↑ CNNC launches demonstration SMR project. World Nuclear News. 22 July 2019. Архів оригіналу за 22 July 2019. Процитовано 22 July 2019.
  65. ↑ Specific Design Consideration of ACP100 for Application in the Middle East and North Africa Region (PDF). CNNC. 2 October 2017. Процитовано 22 July 2019.
  66. ↑ China approves construction of demonstration ACP100 – Nuclear Engineering International. www.neimagazine.com. Процитовано 28 жовтня 2021.

Посилання ред.

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Ядерна_енергетика_КНР&oldid=42287877