Шарль Дюллен
Шарль Дюлле́н (фр. Charles Dullin; нар. 8 травня 1885, Єнн, Франція — 11 грудня 1949, Париж, Франція) — французький актор, театральний режисер, педагог.
| Шарль Дюллен | |
|---|---|
| фр. Charles Dullin | |
 | |
| Дата народження | 8 травня 1885 |
| Місце народження | Єнн, Савоя, Франція |
| Дата смерті | 11 грудня 1949 (64 роки) |
| Місце смерті | Париж, Франція |
| Поховання | Кресі-ла-Шапель[1] |
| Громадянство |
 Франція |
| Професія | актор |
| IMDb | ID 0241348 |
 Шарль Дюллен у Вікісховищі | |
Біографія ред.
Шарль Дюллен народився 8 травня 1885 року у батьківському маєтку Шателар в Савойї. Шарль був вісімнадцятою дитиною в сім'ї мирового судді Жака Дюллена. Після кількох класів семінарії батьки відправили Шарля до Ліона, де він працював прикажчиком, клерком у судового пристава.
У 1905-му році Шарль Дюллен приїхав у Париж, де спочатку виступав з віршованими декламаціями в невеликому театрі «Моторний кролик», брав участь у виставах. У 1907-му молодий актор познайомився з Андре Антуаном і, за його пропозицією, перейшов у театр «Одеон». Дюллен багато чому навчився у Антуана, який на той був одним з найкращих театральних режисерів Франції.
У 1909 році Дюллен поступив у трупу «Театру мистецтв», де у 1911-му році зіграв свою першу значну роль — Смердякова в інсценуванні «Братів Карамазових», здійсненому Жаком Копо і Жаном Круе, яку поставив режисер Андре Дюрек. У 1913-му Копо створив «Театр Старого голуб'ятника», де Дюллен продовжував виступати в «Братах Карамазових». Тут він уперше зіграв і іншу свою роль — Гарпагона в мольєрівському «Скупому», яку втілював потім протягом усієї подальшої акторської кар'єри.
У 1919—1921 роках Шарль Дюллен грав у театрі Гастона Баті, а у 1922-му в старому театральному приміщенні на площі Данкур поблизу Монмартра відкрив свій власний театр «Ательє» (фр. Théâtre de l'Atelier), який очолював до 1940 р., передавши потім в управління своєму учневі Андре Барсаку.
У 1920-і роки Шарль Дюллен остаточно виробив свою педагогічну систему, побудовану на навчанні акторів в процесі імпровізації. Дюллен виховав цілу низку видатних акторів і режисерів, серед яких Маргарет Жамуа, Мадлен Робінсон, Жан Вілар, Жан-Луї Барро, Андре Барсак, Реймон Руло, Моріс Гаррель і багато інших.
У 1937-у Дюллена було запрошено до «Комеді Франсез» для постановки там «Одруження Фігаро» Бомарше. Під час німецької окупації Парижу Дюллен покинув «Ательє», перейшовши спершу в «Театр де Парі», потім у «Театр Сари Бернар», перейменований окупантами в «Театр де ля Сіті» (Міський театр). Тут режисер у 1943 році поставив екзистенціальну п'єсу Ж.-П. Сартра «Мухи». Дюллен очолював «Театр де ля Сіті» до 1947 року, після чого поставив у театрі «Монпарнас» п'єсу «Архіпелаг Ленуар» А. Салакру, в якій сам зіграв роль Ленуара, обвинуваченого в розтлінні малолітніх. Вистава стала однією з найгучніших театральних сенсацій Парижу сезону 1947-48 років.
Після серії вистав у Парижі Шарль Дюллен повіз «Архіпелаг Ленуар» в турне Європою. Повернувшись, він ще знімався в кіно, потім репетирував новий спектакль за Бальзаком.
7 грудня 1949 року Шарля Дюллена було прооперовано, а через чотири дні він помер у лікарні Сент-Антуан в Парижі, у віці 64- років[2].
Шарль Дюллен є автором книги «Спогади і замітки актора» (1958).
Ролі в театрі ред.
| Цей розділ потребує доповнення. (січень 2016) |
Фільмографія (вибіркова) ред.
- 1920 : Таємниця Розетти Ламбер / Le secret de Rosette Lambert — Бертран
- 1921 : Людина, яка продала свою душу дияволу / L'homme qui vendit son âme au diable — Диявол
- 1921 : Три мушкетери / Les Trois mousquetaires — панотець Жозеф
- 1924 : Диво вовків / Le miracle des loups — король Луї XI
- 1927 : Шахіст / Le joueur d'échecs — барон фон Кемпелен
- 1928 : Мальдона / Maldone — Олів'є Мальдон
- 1929 : Каліостро — любов і життя великого авантюриста / Cagliostro — Liebe und Leben eines großen Abenteurers — Маркіз де Еспада-де Бретейль Конт
- 1930 : Уявні бродяги / Vagabonds imaginaires
- 1934 : Знедолені / Les misérables — Тенардьє
- 1937 : Мадемуазель лікар / L'Affaire du courrier de Lyon — сліпий свідок
- 1941 : Підступний лис / Volpone — Корбаччо
- 1947 : Останній шанс / Les jeux sont faits — фр. Le marquis
- 1947 : Набережна Орфевр / Quai des Orfèvres — Жорж Бріньон
Бібліографія ред.
- Jean Sarment, Charles Dullin, Paris, éditions Calmann-Lévy, 1950.
- Alexandre Arnoux, Charles Dullin: portrait brisé, Paris, éditions Émile-Paul Frères, 1951.
- Lucien Arnaud, Charles Dullin, préface de Jean Vilar, volume 2 de la collection Le Théâtre et les Jours, L'Arche éditeur, Paris, 1952.
Примітки ред.
- ↑ Find a Grave — 1996.
- ↑ Charles DULLIN [Архівовано 6 червня 2020 у Wayback Machine.] на сайті Premiere.fr
Посилання ред.
- Дюллен // Універсальний словник-енциклопедія. — 4-те вид. — К. : Тека, 2006.
- Шарль Дюллен на сайті IMDb (англ.)
- Шарль Дюллен на сайті AlloCiné (фр.)
- Charles Dullin [Архівовано 30 жовтня 2007 у Wayback Machine.] на сайті Cinémathèque française
- Шарль Дюллен на сайті Find a Grave (англ.)
|
Це незавершена стаття про французького актора або акторку. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її. |