Чегодаєви
Чегодаєви (Чагадаєви) — російський княжий рід татарського походження. Деякі історики приписують їм спорідненість з Чингізидами з Білої Орди і навіть походження від Чагатая (Джагатая), другого сина Чингіз-хана[1].
{{{Рід}}} | |
---|---|
![]() | |
Титул: | князя татарські |
На московську службу родоначальник роду Чегодай-ходжа «син Саконский» вступив у XVI столітті. Син якого Хозяш або Хаджаш (син паломника, який здійснив хадж) грамотою великого князя Василя Івановича жалуваний 1524 р. селом в Муромському повіті. Князь Теникай Енибяков син Чегодаєв згадується в Смутний час.
Рід записаний в VI частини родовідних книг Московської, Нижегородської, Орловської і Самарської, Казанської, Саратовської і Симбірської губерній з правом іменуватися татарськими князями.
Ухвалою Сенату, 18 грудня 1856 р. рід князів Чегодаевых затверджений у російському дворянстві і жалуваний дипломом на князівську гідність Російської імперії. Інший рід дворян Чегодаевых записаний до ІІ частини родовідної книги Оренбурзької губернії.
Опис герба
ред.У лазуровому полі срібна оленяча голова, що супроводжується зверху срібними півмісяцем і восьмикутною зорею у стовп, а знизу золотою підковою, шипами вгору.
Щит увінчаний дворянськими шоломом і короною. Нашоломник: така ж, як у щиті, оленяча голова. Намет на щиті лазуровий, підбитий сріблом. Щит покритий княжою мантією і короною. Герб князів Чегодаєвих внесений у Частину 16 Збірника дипломних гербів Російського Дворянства, невнесенних у Спільний Гербовник, стр. 2.
Примітки
ред.- ↑ Герб князей Чегодаевых. Архів оригіналу за 3 серпня 2017. Процитовано 1 квітня 2018.
Література
ред.- Чегодаєви // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона : в 86 т. (82 т. и 4 доп. т.). — СПб., 1890—1907. (рос. дореф.)(рос.) // Энциклопедический словник Брокгауза і Ефрона : у 86 т. (82 т. і 4 доп.). СПб., 1890—1907.
- Ишеев, МА. Татарські княжеские роди у Арзамасе і на Алатыре / МА. Ишеев [Архівовано 28 серпня 2017 у Wayback Machine.], МА. Акчурин // Татарські мурзы і дворяне: історія і сучасність: Збірник статей. Вып. 1. — Казань: Інститут історії ним. Ш. Марджани АН РТ, 2010. — 376 з. — З. 109—115.