Філ Ніколсон
Філіп Д. Ніколсон (англ. Philip D. Nicholson; нар. 1951) — австралійський планетолог, професор астрономії в Корнелльському університеті, головний редактор журналу «Icarus» (1998 по 2018)[1].
| Філ Ніколсон | |
|---|---|
| Народився | 1951 |
| Країна |
 США |
| Діяльність | астроном |
| Заклад | Корнелльський університет |
| Нагороди | |
Кар'єра ред.
Ніколсон здобув ступінь доктора філософії від Каліфорнійського технологічного інституту в 1979 році. Його дослідження зосереджені на двох основних напрямах: орбітальна динаміка планетних кілець і дослідження інфрачервоних спостережень планет, їхніх супутників і кілець. Його робота включала дослідження систем кілець Сатурна, Урана та Нептуна за допомогою спостережень «Вояджера» та наземних спостережень покриттів зір. За допомогою 5-метрового телескопа Гейла в Паломарській обсерваторії він спостерігав кілька малих супутників Юпітера і Сатурна, відкритих космічним кораблем «Вояджер». Він досліджував динаміку планетної системи навколо пульсара PSR 1257 + 12[2] та еволюцію обертання природних супутників. Також Ніколсон вивчав зодіакальні пилові смуги, відкриті інфрачервоним супутником IRAS у 1983 році.
Спільно з колегами з Канади та Гарварду він брав участь у відкритті багатьох зовнішніх супутників Урана, Сатурна та Нептуна[3][4][5]. Ніколсон був членом наукової групи Visual Infrared Mapping Spectrometer під час космічної місії Кассіні–Гюйгенс до Сатурна, а також був керівником групи астрономів Корнелла та Каліфорнійського технологічного інституту, які вивчали падіння комети Шумейкерів-Леві 9 на Юпітер у липні 1994 року за допомогою телескопа Гейла.
Він працював у комітетах з вивчення планет і Місяця та з астрономії та астрофізики Національної дослідницької ради, у комітетах із розподілу часу для Повітряної обсерваторії Койпера та космічного телескопа Габбл, а також у науково-консультативних комітетах Аресібо та IPAC. Він є співавтором оглядових статей про динаміку планетних кілець і системи кілець Урана та Нептуна.
Відзнаки ред.
1998 року на його честь було названо астероїд 7220 Філніколсон, відкритий Едвардом Бовеллом на станції Андерсон-Меса в 1981 році[6][7].
У 2019 році Ніколсон отримав премію Гарольда Масурскі «за заслуги в планетних науках» як головний редактор журналу «Icarus»[8].
У 2020 році він був обраний почесним членом (англ. Legacy Fellow) Американського астрономічного товариства[9].
Примітки ред.
- ↑ Past Icarus Editorial Board Members | Division for Planetary Sciences. dps.aas.org.
- ↑ Rasio, F. A.; Nicholson, P. D.; Shapiro, S. L.; and Teukolsky, S. A.; «An Observational Test for the Existence of a Planetary System Orbiting PSR1257 + 12.» Nature 355, 325—326 (1992)
- ↑ Gladman, Brett J.; Nicholson, Philip D.; Burns, Joseph A.; Kavelaars, Jj; Marsden, Brian G.; Williams, Gareth V. та ін. (April 1998). Discovery of two distant irregular moons of Uranus (PDF). Nature. 392 (6679): 897—899. Bibcode:1998Natur.392..897G. doi:10.1038/31890. S2CID 4315601. Процитовано 4 May 2017.[недоступне посилання з 01.05.2020]
- ↑ Gladman, B.; Kavelaars, JJ; Holman, M.; Petit, J.-M.; Scholl, H.; Nicholson, P. та ін. (September 2000). NOTE: The Discovery of Uranus XIX, XX, and XXI [ Erratum: 2000Icar..148..320G ]. Icarus. 147 (1): 320—324. Bibcode:2000Icar..147..320G. doi:10.1006/icar.2000.6463.
- ↑ Gladman, B. J.; Nicholson, P. D.; Burns, J. A.; Kavelaars, J. J.; Marsden, B. G.; Holman, M. J.; Grav, T.; Hergenrother, C. W.; Petit, J.-M.; Jacobson, R. A.; and Gray, W. J.; Discovery of 12 satellites of Saturn exhibiting orbital clustering, Nature, 412 (July 12. 2001), pp. 163—166
- ↑ Schmadel, Lutz D. (2007). (7220) Philnicholson. Dictionary of Minor Planet Names – (7220) Philnicholson. Springer Berlin Heidelberg. с. 584. doi:10.1007/978-3-540-29925-7_6362. ISBN 978-3-540-00238-3.
- ↑ MPC/MPO/MPS Archive. Minor Planet Center. Процитовано 4 May 2017.
- ↑ 2019 Prize Recipients | Division for Planetary Sciences. dps.aas.org. Процитовано 31 травня 2019.
- ↑ AAS Fellows. AAS. Процитовано 30 September 2020.