Відкрити головне меню
Макс Горкгаймер (зліва), Теодор Адорно (справа) та Юрген Габермас (справа на задньому плані) в Гайдельберзі, 1965 р.

Франкфуртська школа — критична теорія сучасного (індустріального) суспільства, різновид неомарксизму. Основні представники: Теодор Адорно, Макс Горкгаймер, Герберт Маркузе, Еріх Фромм, Вальтер Беньямін, Лео Левенталь, Франц Леопольд Нейман, Фрідріх Поллок, з «другого покоління» — Юрген Габермас, Оскар Негт. Термін «франкфуртська школа» є збірною назвою, вживаною до мислителів, пов'язаних з Інститутом соціальних досліджень у Франкфурті-на-Майні, самі представники критичної теорії ніколи не об'єднували себе під таким найменуванням.

Зміст

ПередісторіяРедагувати

Франкфуртська школа виникла на базі Інституту соціальних досліджень[de] при Університеті Франкфурту-на-Майні. Хоча відлік її існування прийнято вести з 1930, коли інститут очолив Макс Горкгаймер, але марксистські дослідження велися в Інституті з моменту його заснування в 1923. Перший його директор, історик і правознавець австромарксистської школи Карл Грюнберг, привернув до роботи в Інституті цілу низку талановитих молодих інтелектуалів з комуністичними й соціал-демократичними переконаннями, заснував перший вагомий журнал з історії робітничого руху в Європі і налагодив тісні зв'язки з Інститутом Маркса-Енгельса в Москві. Вже до 1930 у франкфуртському інституті були закладені основи майбутніх напрямів роботи, а його журнал включав новітні статті Карла Корша, Дьйордя Лукача, Генрика Гроссмана і Давида Рязанова.

Теорія змовиРедагувати

Франкфуртська школа займає центральне місце в конспірологічній теорії «культурного марксизму»[ru], що з'явилася наприкінці 1990-х років і популярна серед американських релігійних палеоконсерваторів, альтернативних правих та білих націоналістів. Її прихильники розглядають Франкфуртську школу як частину ширшого руху, начебто спрямованого на завоювання та знищення «західної культури», використовуючи контркультуру 60-х, прогресивізм, мультикультуралізм, політичну коректність а інші методи[1][2][3].

Основні праціРедагувати

  • Беньямін В. Мистецька робота в епоху механічного відтворення (нім. Das Kunstwerk im Zeitalter seiner technischen Reproduzierbarkeit, 1936)
  • Фромм Е. Втеча від свободи (англ. Escape from Freedom, 1941)
  • Маркузе Г. Розум і революція. Геґель і виникнення соціальної теорії (англ. Reason and Revolution: Hegel and the Rise of Social Theory, 1941)
  • Горкгаймер М., Адорно Т. Діалектика Просвітництва (нім. Dialektik der Aufklärung, 1947)
  • Горкгаймер М. Затьмарення розуму (англ. Eclipse of Reason, 1947)
  • Адорно Т. Minima Moralia (нім. Minima Moralia: Reflexionen aus dem beschädigten Leben, 1951)
  • Маркузе Г. Ерос і цивілізація (англ. Eros and Civilization, 1955)
  • Габермас Ю. Структурні перетворення у сфері відкритості (нім. Strukturwandel der Öffentlichkeit, 1962)
  • Маркузе Г. Одновимірна людина (англ. One-Dimensional Man, 1964)
  • Адорно Т. Негативна діалектика (нім. Negative Dialektik, 1966)
  • Габермас Ю. Теорія комунікативної дії (нім. Theorie des kommunikativen Handelns, 1981)

Джерела та літератураРедагувати

  • Дмитриев А. Н. Марксизм без пролетариата: Георг Лукач и ранняя Франкфуртская школа (1920—1930-е гг.). — СПб.: Европейский университет в Санкт-Петербурге; Летний сад, 2004. — 528 с.

ПриміткиРедагувати

  1. Jay, Martin. Dialectic of Counter-Enlightenment: The Frankfurt School as Scapegoat of the Lunatic Fringe. skidmore.edu. Salmagundi Magazine. Архів оригіналу за November 24, 2011. 
  2. Berkowitz, Bill (August 15, 2003). 'Cultural Marxism' Catching On. Intelligence Report (en) (Southern Poverty Law Center). Архів оригіналу за September 30, 2018. Процитовано October 2, 2018. 
  3. Wodak, ed. by Ruth; KhosraviNik, Majid; Mral, Brigitte (2012). Right wing populism in Europe: Politics and discourse (вид. 1st. publ. 2013.). London: Bloomsbury Academic. с. 96, 97. ISBN 978-1-7809-3245-3. Процитовано 30 July 2015. 

Див. такожРедагувати