Толуйський улус
Монгольська імперія Flag
1221 – 1271 Династія Юань Flag
Столиця Каракорум
Мови монгольська
Релігії шаманізм
буддизм
несторіанство
Форма правління монархія
хан Толуй
Історичний період Середньовіччя
 - Засновано 1221
 - Ліквідовано 1271
Сьогодні є частиною КНР КНР
Росія Росія
Монголія Монголія

Толуйський улус — монгольська держава, що утворилася внаслідок розпаду Монгольської імперії. Став основою держави Толуїдів, посилення якої почалося з 1251 року. Після встановлення у 1264 році в улусі влади Хубілая відбувається перехід адміністративних органів до Китаю. Завершення підкорення останнього призвело до проголошення династії Юань. 1271 року улус Толуя став складовою частиною нової держави — Імперії Велика Юань.

ІсторіяРедагувати

У 1221 році після остаточно підкорення Держави Хорезмшахів великий каган Чингісхан скликав великий курултай на місцевості біля витоку річки Іртиш і розділив між синами підкорені землі. Молодший син Толуй отримав у керування так званий корінний улус (Іджагур-ін улус), тобто власне монгольські землі та деякі прикордонні області. Згодом це утворення дістало назву Толуйського улусу (або улусу Толуя).

У 1227 році після смерті Чингісхана Толуй стає регентом Монгольської імперії. Водночас керує власним улусом. У 1229 році вимушений був поступитися владою в імперії братові Угедею, який став новим великим ханом. В подальшому їх нащадки вступили у боротьбі за владу в Монгольській імперії. У 1241 році після смерті Угедея завдяки політичному хисту удова Толуя — Соркактані — отримала в управління улус померлого на той момент чоловіка. З цього моменту починається зміцнення нащадків Толуя у власному улусі.

Після смерті у 1248 році великого кагана Гуюка територія Толуйського улусу стала об'єктом протистояння Угедеїдів та Толуїдів. У 1251 році гору взяли Толуїди, представник яких Мунке став новим великим ханом. Невдовзі він завдав суперникам поразки, захопивши значну частину улусу Угедея. Проте після його смерті у 1259 році почалася боротьба за владу між Толуїдами.

У 1264 році переможцем вийшов Хубілай. В цей час відновили потугу його суперники — Угедеїди, що намагалися протягом 1270—1290-х років захопити улус Толуя. На цей час він перестав бути основою Монгольської імперії. Поступово адміністративні установи було перенесено з Каракорума до Даду (Китай). З 1271 року, постанням імперії юань, улус Толуя припинив самостійне існування, ставши частиною держави Юань.

Після повалення 1368 року династії Юань у Китаї колишній улус Толуя став основою для держави північна Юань.

УправлінняРедагувати

Особливістю улусу Толуя було те, що влада Толуїдів у власному улусі була обмеженою, зважаючи на його статус. За часи великих ханів фактично вони керували улусом. Каракорум була водночас столицею імперії та улусу. Толуїди займалися лише другорядними питаннями улусу.

Територія та населенняРедагувати

Улус охоплював більшу частину Халхи-Монголії (на схід від Хангая), Прибайкалля і Південний Сибір (басейн Ангари) Туву, землі хакасів по Верхньому Єнісею; долину середнього Єнісею (південну частину країни Барг, що обіймала вододіл Обі і Єнісею і лівобережжя Єнісею до самого океану). До зовнішніх кордонів Монгольської імперії улус Толуя виходив лише на півночі, де його кордон пролягав на північ від Ангари і Байкалу і через верхів'я Лени.

Улус Толуя складався з 50 тис. родин, його військо за деякими відомостями нараховувало 9 туменів. Монгольське населення на відміну від інших улусів не було асимільовано і здебільшого збереглося. На околицях улусу мешкали «лісові племена», зокрема тубас, киргизи, ойрати і барги, предки тувинців та бурятів.

ПравителіРедагувати

  • Толуй, 1221—1232
  • в управлінні Угедея, великого кагана, 1232—1241
  • Соркактані, 1241—1242
  • Мунке, 1242—1259 (водночас великий каган у 1251—1259)
  • Ариг-буга, 1259—1264 (водночас великий каган)
  • Хубілай, 1264—1271 (водночас великий каган)

ДжерелаРедагувати

  • Доманин А. А. Монгольская империя Чингизидов. Чингисхан и его преемники.— М.: Центрполиграф, 2010 (рос.)
  • Михалев А. В. Культурное наследие народов Центральной Азии. Вып. 3: К 906 сб. ст. — Улан-Удэ: Изд-во БНЦ СО РАН, 2012. — 226 с. ISBN 978-5-7925-0364-9 — С. 186 (рос.)