Відкрити головне меню

Табіті́ (грец. Ταβιτί) — у скіфській міфології одна з головних богинь скіфського пантеону, «скіфська Гестія» (грец. σκυθιστὶ Ἱστίη), «цариця скіфів» (грец. Ἱστίην τὴν Σκυθέων βασίλειαν), відома з «Мельпомени» Геродота (IV, 59; 127).

Щодо статусу Табіті у скіфському суспільстві показовими є відповідь Іданфірса / Ідантура царю Дарію: «…моїми владарями я вважаю лише Зевса, мого предка, та Гестію, владичицю скіфів…»[1] та констатація Геродотом факту, що присяга на царських Гестіях є найбільш непорушною.[2]

В індо-іранському колі Табіті скіфів має аналог, який дає підстави для більш впевненої інтерпретації її образу, а саме — Тапаті (вед.Tapatī), одна з дочок сонця, яка одружившись з земним царем, стала матір'ю Куру та бабкою Арджуни, яка відома з «Книги царів», однієї з книг «Махабхарати».[3]

Паралелі з персонажами Махабхарати та «Епоса про Нартів» (Сослан та Ацирухс) дали підстави для наступного припущення:

«Зевс з донькою річки Борисфен народив першу людину у цій країні… — Таргітая, але Таргітай — це, окрім того, перший цар… ім'я… дружини… не незвано; моживо, вона і є та, котра згодом зветься Гестія, „цариця скіфів“.»[4]

Гіпотетично, на підтримку припущеня Ж. Дюмезіля щодо можливого шлюбу між Таргітаєм та Табіті може бути висловлена В. Н. Топоровим думка щодо зв'язку хварна (фарна) з термінологією шлюбних ритуалів.[5] Д. С. Раєвський, аналізуючі певні сюжети скіфського мистецтва («богиня з дзеркалом») та пов'язуючи їх з означеними побудовами В. Н. Топорова, пише наступне:
«… разом з іншими даними про фарн вони утворюють струнку систему, яка прямо відповідає реконструйованому скіфському ритуалу:

Загальноіранська традиція Скіфський ритуал
1. Однією з головних функцій фарна є додання владі
царя божественної природи.

(1) Цар
2. Термінологічно фарн пов'язаний з шлюбними
обрядами та колом шлюбних уявлень.
(2) вступає в шлюб
3. Фарн має вогняну природу. (3) з богинею вогню.

Розглянутий в такому контексті скіфський звичай добре вписується в систему релігійно-політичної ідеології давніх іранців. Він виступає як один із проявів уявлень, пов'язаних з фарном. Прийнявши гіпотезу В. Н. Топорова, ми можемо розглядати цей звичай як найархаїчніше їх проявлення, збережене саме тут у найбільш чистому, первинному вигляді.»[6]

Тобто, божествене/ небесне право на владу, яке уособлюють небесні золоті дари (скіфо-сколотський «аналог» хварно / фарна іранців Арало-Каспійського кола[7]), разом з другою частиною власних імен (*š/saya- / *xšai̭a-), сини Таргітая отримали внаслідок його шлюбу з Табіті.

Інтерпретацію зазначеного сюжету («богиня з дзеркалом») Д. С. Раєвський резюмує наступним:

«… Існує ритуал, в якому дзеркало присутнє як невід'ємний традиційний атрибут. Мається на увазі ритуал вінчання та інша обрядовість, пов'язана з одруженням… Союз нареченого та нареченої скріплюється за допомогою дзеркала… глибока змістова єдність обрядів, поширених на широкому ареалі у споріднених індоіранських народів, дозволяє припустити їх єдиний генезис та ймовірність їх формування в глибоку давнину, в загальноарійскій період … Якщо прийняти цю тезу, то існування подібних звичаїв у скіфів є цілком закономірним… дзеркало в руках скіфської богині на її зображеннях слід, на мій погляд, розглядати не як атрибут, що відображає певні функції цієї богині, і не як результат впливу античної іконографії, а як атрибут відтворюваної ситуації, зображуваного обряду. Все сказане змушує вважати сцени… зображенням ритуалу одруження. Згідно зі сталою в літературі думкою, я бачу в жіночому персонажі цих сцен богиню. Порівняння ж такого тлумачення з фактом іменування Табіті „царицею скіфів“ дає підстави для припущення, що на розглянутих пам'ятках зображено вінчання саме цієї богині зі скіфським царем… Враховуючи, що в ритуалі зазвичай відтворюється зміст міфу, те, що було „спочатку“, обряд вінчання скіфського царя з богинею слід тлумачити як відтворення одруження Табіті та міфічного першого скіфського царя…»[6]

Отже,

«Основний зміст культу Табіті — Гестії пояснюється, головним чином, комплексом уявлень, пов'язаних з богами вогню та вогнища, який приблизно відповідав культам античних богинь Гестії та Вести. Він включав в себе, крім уявлень про святість стихії, основної життєдайної сили, та вогнища, як сакрального центру (соціального організму й всесвіту), архаїчні уявлення про богиню-подательку їжі й добробуту. Суспільна роль цього культу у скіфському суспільстві була дуже висока. Вона пояснюється головним чином культом царського вогнища, так як скіфські царі володіли сакральною владою.»[8]
«Високий стан Табіті у скіфській релігії може вказувати на архаїзм ідеології, що склалася в умовах матріархального періоду, коли жінка була головою об'єднаної навколо вогнища домашньої громади, на силу й велике значення сімейних та родових зв'язків … Вона дійсно була схожою на грецьку Гестію, яка одночасно була покровителькою й громадянської общини — держави й кожної окремої родини, з тією відмінністю, що Табіті, в силу примітивності соціальних відносин у скіфів, займала в їх релігійній системі значно більш важливе місце, ніж Гестія у греків.»[9]

Окремої уваги заслуговує наступне зауваження:

«широко відомі приклади, коли vulva ототожнюється з піччю, з вогнищем, з жертовним столом (що часто мають форму сонця), тобто з земними образами сонця, як на рівні міфологічних уявлень, так й на мовному рівні.»[10]

Етимологія антропонімуРедагувати

грец. Ταβιτί < скіф. Tapitī < вед.Tapatī — укр. зігрівальна,[4] одного кореня з укр. топити (обігрівати, опалювати) та укр. теплий.

Паралелі в українській духовній культуріРедагувати

Для розуміння важливості та сакральності родинного вогнища у скіфів та, ширше, кочовиків іранського кола показовими є архаїчні традиції українців Карпат, пов'язані з вогнищем, так звана «жива ватра», які є певним відлунням цих давніх традицій (й запозичені, найімовірніше, переважно у народів сарматського кола).[11]

Щодо «живої ватри» у культурі та побуті карпатських вівчарів існують цікаві нотатки українських етнографів,[12][13] а саме:
після розбудови у полонині кошари, ватаг (старший вівчар на вигоні) розпалює «живу ватру» (у найархаїчніший спосіб — тертям двох шматків сухої деревини) у день вигону овець у полонину (інколи на старій підкові). «Жива ватра» горить весь час, доки вівці випасаються у полонині — з весни до осіні.
Окремої уваги заслуговують забобони щодо «живої ватри»:

  • у жодному разі не можна щоби «жива ватра» згасла підчас випасу овець;
  • в жодному разі її не можна виносити, передавати чи розпалювати від неї інші вогнища;
  • в жодному разі не можна приносити до стаї інший вогонь;
  • не можна кидати у ватру сміття, топтати її ногами тощо;
  • коли восени чабани гонять отару з полонини, ватру залишати не можна, вона мусить згаснути сама (гасити її також не можна).[14]

Примітки. Джерела. ПосиланняРедагувати

  1. Геродот. Історії в дев'яти книгах. К.: Наукова думка, 1993., укр. Мельпомена, 127 грец. Hρόδοτος Ἁλικαρνησσέος Ιστορίης, IV, 127
  2. укр. Мельпомена, 68; грец. Hρόδοτος Ἁλικαρνησσέος Ιστορίης, IV, 68
  3. (рос.) Махабхарата, І, 160[недоступне посилання з липень 2019]
  4. а б (рос.) Ж. Дюмезиль. Скифы и нарты. Наука, 1990.
  5. (рос.) В. Н. Топоров. К происхождению некоторых поэтических символов (Палеолитическая эпоха). Ранние формы искусства. М., 1972.
  6. а б (рос.) Раевский Д. С. Мир скифской культуры (Предисл. В. Я. Петрухина, М. Н. Погребовой). М., Языки славянских культур. 2006.
  7. докладніше: Міфічний Птах та Хварно
  8. (рос.) Бессонова С. С. Религиозные представления скифов. Киев, Наукова Думка. 1983.
  9. (рос.) М. И. Артамонов. Антропоморфные божества в религии скифов. АСГЭ. Вып. 2. Л.: 1961. С. 57-87.
  10. (рос.) Топоров В. Н. Мировое дерево. Универсальные знаковые комплексы. Том 1. М.: Рукописные памятники Древней Руси. 2010.
  11. Докладніше: Іранський елемент в українській духовній культурі
  12. Франко І. Людові вірування на Підгір'ю: Етнографічний зб.  Львів, 1898. — Т. 5.
  13. Шухевич В. Гуцульщина. Ч. 2. Матеріали до українсько-руської етнології. Львів, 1901.
  14. (рос.) И. А. Дзендзелевский. Запреты в практике карпатских овцеводов. Славянский и балканский фольклор. М.: «Наука», 1984.