Сухі вічнозелені ліси Південно-Східного Індокитаю
Сухі вічнозелені ліси Південно-Східного Індокитаю (ідентифікатор WWF: IM0210) — індомалайський екорегіон тропічних та субтропічних сухих широколистяних лісів, розташований в Індокитаї[2].
.jpg) Ландшафт Національного парку Кхаопхра[en] (провінція Сісакет[en], Таїланд)
| |
| Екозона | Індомалайя |
|---|---|
| Біом | Тропічні та субтропічні сухі широколистяні ліси |
| Статус збереження | критичний/зникаючий |
| Назва WWF | IM0210 |
| Межі | Сухі ліси Центрального Індокитаю Дощові ліси півдня Аннамських гір Рівнинні сухі ліси Південного В'єтнаму Прісноводні заболочені ліси басейну Тонлесапу Торф'яно-болотні ліси басейнів Тонлесапу та Меконгу Гірські дощові ліси Луангпхабангу Індокитайські мангри |
| Площа, км² | 123 778 |
| Країни | Таїланд, Камбоджа, Лаос, В'єтнам |
| Охороняється | 28 210 км² (23 %)[1] |
 Розташування екорегіону (фіолетовим)
| |
.jpg)
Географія ред.
Екорегіон сухих вічнозелених лісів Південно-Східного Індокитаю розташований на півострові Індокитай, на території Таїланду, Камбоджі, Лаосу та В'єтнаму. На північному заході він охоплює гори Донгпхаяйєн, Санкампхенг[en] та Дангрек, які простягаються вздовж південного краю Коратського плато[en], на кордоні Північно-Східного Таїланду з Камбоджою та Лаосом. Далі на південний схід екорегіон охоплює центральні та східні райони Камбоджі, південні райони Лаосу та значні території Південного В'єтнаму, що лежать на захід від Аннамських гір, включно з рівнинами навколо міста Хошимін.
На заході екорегіон переходить у сухі ліси Центрального Індокитаю, на сході — у дощові ліси півдня Аннамських гір та у рівнинні сухі ліси Південного В'єтнаму, а на південному заході — у прісноводні заболочені ліси басейну Тонлесапу та у торф'яно-болотні ліси басейнів Тонлесапу та Меконгу.
Клімат ред.
В межах екорегіону домінує саванний клімат (Aw за класифікацією кліматів Кеппена) або мусонний клімат (Am за класифікацією Кеппена). Середньорічна кількість опадів в екорегіоні коливається від 1200 до 2000 мм, більшість з яких випадає в період мусонів. Тривалість сухого сезону становить 3-6 місяців. Загалом клімат регіону є вологішим за клімат екорегіону сухих лісів Центрального Індокитаю.
Флора ред.
Основними лісовими угрупованнями екорегіону є сухі вічнозелені та напіввічнозелені тропічні ліси, частина дерев в яких скидають листя під час тривалого сухого сезону. В деяких частинах регіону переважає мозаїка листяних, мішаних та напіввічнозелених лісів. Розподіл різних лісових угруповань значною мірою залежить від вологості ґрунту[en], а материнська порода ґрунту при цьому не має значення. Так, сухі вічнозелені ліси ростуть як на вапнякових, так і на кристалічних скельних субстратах, в районах, де ґрунт має глибокий профіль та високу здатність утримувати вологу.
Загалом напіввічнозелені ліси являють собою групу дуже різнорідних угруповань, пов'язаних подібними кліматичними та едафічними[en] умовами, які вплинули на їх формування. Вони характеризуються високою та багатоярусною структурою, схожою на структуру рівнинних вічнозелених дощових лісів, але зустрічаються в районах, де опадів випадає менше, а їх режим є більш сезонним. Видове різноманіття флори у напіввічнозелених лісах є нижчим, ніж у вічнозелених дощових лісах, а лісовий намет та підлісок більш відкриті. Незважаючи на те, що флора сухих вічнозелених та напіввічнозелених лісів екорегіону пов'язана з флорою інших індомалайських рівнинних лісів, вони характеризуються унікальною флористичною структурою, багатою на види, ендемічні для Індокитаю. Водночас місцевих ендеміків в лісах регіону зустрічається небагато.
Відкритий лісовий намет напіввічнозелених лісів регіону розташований на висоті 30-40 м над землею. Основу цих лісів складають різні представники родини діптерокарпових (Dipterocarpaceae), зокрема смоляні дерева (Dipterocarpus alatus), ребристі діптерокарпуси[en] (Dipterocarpus costatus), духмяні хопеї[en] (Hopea odorata), дерева гуйхо[en] (Shorea guiso), білі мерантії[en] (Shorea hypochra) та ребристі анісоптери[en] (Anisoptera costata). Також тут ростуть велетенські фікуси (Ficus spp.), голоцвіті тетрамелеси (Tetrameles nudiflora) та яванські еритьєри[en] (Heritiera javanica), які характеризуються великими дошкоподібними коренями.
У широких долинах Південно-Східного Індокитаю напіввічнозелені ліси часто виступають як галерейні ліси, що ростуть уздовж річок та струмків, а на більш сухих ділянках вони переходять у листяні діптерокарпові ліси. У цих галерейних лісах зустрічаються надзвичайно великі дерева, такі як дерева гурджун[en] (Dipterocarpus turbinatus), смоляні дерева (Dipterocarpus alatus) та ребристі діптерокарпуси (Dipterocarpus costatus).
В лісах екорегіону поширені ліани, а також бамбуки, які часто виступають як колонізатори відкритих прогалин, що утворюються внаслідок пожеж або інших порушень. Вздовж водних потоків ростуть пальми, але їх тут зустрічається менше, ніж у вологих тропічних лісах.
Напіввічнозелені ліси, як правило, є більш вразливими до пожеж, порівняно з сухими листяними діптерокарповими лісами Центрального Індокитаю. Вічнозелені дерева регіону погано відновлюються після вогню. Крім того, дерева, що ростуть у сухих вічнозелених лісах, чутливі до посухи, очевидно, через їхню менш розвинену кореневу систему.
Фауна ред.
В межах регіону зустрічається близько 160 видів ссавців. Серед рідкісних великих ссавців, що живуть в лісах регіону, слід відзначити індійського слона (Elephas maximus indicus), гаура (Bos gaurus), бантенга (Bos javanicus), індокитайського серау[en] (Capricornis sumatraensis maritimus), індійського замбара (Rusa unicolor cambojensis), сіамського броворогого оленя[en] (Rucervus eldii siamensis), димчасту пантеру (Neofelis nebulosa), золотисту котопуму (Catopuma temminckii), гірського куона (Cuon alpinus), гімалайського ведмедя (Ursus thibetanus), малайського ведмедя (Helarctos malayanus), чорноногого дука (Pygathrix nigripes), аннамського лангура[en] (Trachypithecus margarita), лангура Жермена (Trachypithecus germaini), аннамського гібона (Nomascus annamensis), жовтощокого гібона (Nomascus gabriellae) та камбоджійського гібона (Hylobates pileatus). Майже ендемічними представниками екорегіону є червононогі дуки (Pygathrix nemaeus), індокитайські гірські щури (Maxomys moi) та північні гладкохвості тупаї[en] (Dendrogale murina).
В лісах регіону продовжують мешкати одні з останніх популяцій індокитайських тигрів (Panthera tigris corbetti) та індокитайських леопардів (Panthera pardus delacouri) в Південно-Східній Азії. Можливо, ці тварини повністю вимерли в Лаосі, В'єтнамі і Камбоджі. До нещодавнього часу у в'єтнамському Національному парку Каттьєн[en], розташованому всього за 100 км на північний схід від Хошиміна, мешкала остання популяція в'єтнамських носорогів[vi] (Rhinoceros sondaicus annamiticus) в Індокитаї. Вона була відкрита лише у листопаді 1988 року, коли було затримано мисливця з частинами тіл носорогів. Дослідження показало, що популяція носорогів у 1989 році становила лише 10-15 особин. На жаль, останній носоріг регіону був вбитий браконьєрами у квітні 2010 року. Незважаючи на значні зусилля міжнародних природоохоронних фондів, інтенсивне полювання на носорогів задля їх частин тіла, які використовуються в традиційній медицині, зробило їх вимирання майже неминучим.
Орнітофауна екорегіону нараховує понад 455 видів птахів. Серед поширених в екорегіоні птахів слід відзначити сіамського лофура (Lophura diardi), синьокрилого павича (Pavo muticus), зеленоногу куріпку (Tropicoperdix chloropus), білоголову качку (Asarcornis scutulata), дворогого гомрая (Buceros bicornis), малабарського птаха-носорога (Anthracoceros albirostris), смугастодзьобого калао (Rhyticeros undulatus), блакитнобрового бородастика (Psilopogon lagrandieri), чорночубого дятла-куцохвоста (Hemicircus canente), зелену піту (Hydrornis elliotii), синьогузу піту (Hydrornis soror), таїландського бюльбюля (Pycnonotus conradi), а також майже ендемічних в'єтнамських віялохвостів[en] (Polyplectron germaini), гігантських ібісів (Thaumatibis gigantea) та світлооких синчівок (Mixornis kelleyi). Ендеміками екорегіону є в'єтнамські куріпки (Arborophila davidi).
Збереження ред.
Оцінка 2017 року показала, що 28 210 км², або 23 % екорегіону, є заповідними територіями[1]. Ще близько 23 % екорегіону вкриті лісами, однак перебувають поза межами заповідників. Природоохоронні території включають: Національний парк Сайтхонг[en], Національний парк Пахіннгам[en], Національний парк Кхаояй, Національний парк Тапхрая[en], Національний парк Кхаопхра[en], Національний парк Пхучонг-Найой[en], Національний парк Пхатаем та Національний парк Каенгтана[en] в Таїланді, Національний парк Се-Піан[en] та Національний заповідник Пху-Сієнг-Тонг[en] в Лаосі, Національний парк Бузямап[en], Національний парк Каттьєн[en], Національний парк Лого-Самат[en] у В'єтнамі та Національний парк Пном-Кулен, Національний парк Вірачі та Природний заповідник Кулен-Промтеп[en] в Камбоджі.
Лісовий комплекс Донгпхаяйєн-Кхаояй[en], розташований в горах Таїланду, у 2005 році був внесений до списку Світової спадщини ЮНЕСКО.
Примітки ред.
- ↑ а б Dinerstein, Eric; Olson, David; Joshi, Anup; Vynne, Carly; Burgess, Neil D.; Wikramanayake, Eric; Hahn, Nathan; Palminteri, Suzanne; Hedao, Prashant; Noss, Reed; Hansen, Matt; Locke, Harvey; Ellis, Erle C; Jones, Benjamin; Barber, Charles Victor; Hayes, Randy; Kormos, Cyril; Martin, Vance; Crist, Eileen; Sechrest, Wes та ін. (2017). An Ecoregion-Based Approach to Protecting Half the Terrestrial Realm. BioScience. 67 (6): 534—545. doi:10.1093/biosci/bix014.
- ↑ Map of Ecoregions 2017 (англ.). Resolve, using WWF data. Процитовано 03 травня 2024.