Старі медіа

Засоби масової інформації, які домінували в медіа-просторі до початку інформаційної ери; прикладами старих медіа є друковані газети і журн

Старі медіа — це засоби масової інформації, які домінували в медіа-просторі до початку інформаційної ери.[1] Прикладами старих медіа є друковані газети та журнали, телевізійні програми, радіопередачі тощо.[2]

Газетний кіоск у Римі (2005 р.)

Історія термінуРедагувати

Термін вперше використаний в 1964 році Маршаллом Маклуеном у праці «Розуміння медіа: Зовнішні розширення людини», де старі медіа розглядаються в контексті глобалізації та розвитку зовнішніх «розширень» людини.[3] Маклуен зазирнув у майбутнє і передбачив розвиток медіа-простору ще до практичного поділу засобів масової інформації на «старі» і «нові», яке відбулося лише в середині 1990-х років завдяки виникненню Інтернету.

У 2000-і роки, з поширенням цифрових методів комунікації та настанням інформаційної ери, термін отримав нове життя в дослідженнях західних медіа-аналітиків.[4] Сьогодні про старі медіа найчастіше говорять в контексті виникнення нових форматів подачі інформації та підйому нових медіа.

Відмінності від нових медіаРедагувати

 
Офіс радіо Free Europe (1994 р.)

Структура. На відміну від нових, старі медіа мають централізовану структуру. Ролі в традиційному медійному середовищі як правило фіксовані, існує чітка вертикальна ієрархія. Його користувачі не мають можливості безпосередньо впливати на створення контенту.[5]

Характер розповсюдження інформації. Старі медіа являють собою єдиний односторонній канал комунікації. Інформація в традиційному медійному середовищі надходить від творця контенту, який частіше залишається анонімним, безпосередньо до споживача.[6] Нові медіа, у свою чергу, об'єднують традиційні інформаційні носії — текст, аудіозапис, статичне і динамічне зображення — у масштабний мультимедійний носій, який дозволяє поширювати контент по різних каналах і отримувати моментальний зворотній зв'язок.[6]

Методи аналізу. Традиційні засоби масової інформації не піддаються перекладу в цифровий код, в той час як нові медіа дозволяють дослідникам працювати з великими даними та робити обчислення. Повідомлення в новому медійному середовищі є декодованим інформаційним посланням, що наділяє кінцевий продукт більш значним аналітичним потенціалом.

Основні риси, що відрізняють "нові" медіа від "старих":

1. Децентралізація — пропозиція та вибір інформації більше не визначаються виключно їх постачальниками.

2. Висока пропускна здатність — технології дозволяють подолати обмеження, властиві ефірному мовленню.

3. Інтерактивність — одержувач інформації може сам її вибирати, відповідати на неї, обмінюватися нею безпосередньо і взаємодіяти з іншими одержувачами.

4. Гнучкість форми, змісту та використання.[8]

Майбутнє старих медіаРедагувати

 
Герберт Маршалл Маклуен:(1945 р.)

В інформаційну еру старі медіа переживають кризу ідентичності. Деякі дослідники вважають, що їхні проблеми частково пов'язані з тривалою глобальною економічною кризою, а також з переходом значної частини користувачів на нові медіа та відповідним скороченням рекламних бюджетів старих медіа.[7]

"Новий засіб комунікації ніколи не буває додатком до старого і ніколи не залишає старий засіб у спокої. Він не припиняє пригнічувати старі засоби комунікації до тих пір, поки не знайде їм нове положення і не зачепить їх у нові форми", — Маршалл Маклуен.[6]

Водночас, окремі старі медіа, як, наприклад, вінілові платівки, йдуть в розріз із загальним трендом, зазнають трансформації і набувають додаткової цінності.[6]

КритикаРедагувати

Деякі медіа-дослідники відмовляються визнавати старі медіа у вигляді інформаційних артефактів, оскільки відмінності між старими та новими засобами масової інформації стають все більш розмитими. Сьогодні книги публікуються в тому числі й на цифрових платформах; газети розповсюджують контент через сайти та мобільні додатки;[6] радіостанції ведуть прямі онлайн-трансляції.[6] Згідно за статистикою, починаючи з 1999 року, майже 90% щоденних газет в Сполучених Штатах активно використовують онлайн-технології, більшість з них також створюють свої власні новинні сайти та активно завойовують нові ринки.[8]


ПриміткиРедагувати

  1. Mark Allen Peterson. The Ethnography of Media Production. Anthropology & Mass Communication: Media and Myth in the New Millennium. p. 170. — Berghahn Books, 2008. — ISBN 978-1-57181-278-0.
  2. Robert K. Logan. Understanding New Media: Extending Marshall McLuhan. p. 8. — NY: Peter Lang, 2010.
  3. Маршалл Маклюэн. Понимание медиа: внешние расширения человека. Часть 2. Глава 20. — М.: Кучково поле, 2007. — ISBN 978-5-901679-58-6.
  4. Лев Манович. Мова нових медиа. — Ад Маргинем, 2018. — ISBN 978-5-91103-411-5.
  5. Barbara Becker, Josef Wehner. Electronic Networks and Civil Society. p. 81 — SUNY Press, 2001. — ISBN 978-0-79145-016-1.
  6. а б в г д е Ted Striphas. The Late Age of Print: Everyday Book Culture from Consumerism to Control. — NY: Columbia University Press, 2009.
  7. John Davis. Going analog: Vinylphiles and the consumption of the «obsolete» vinyl record. pp. 222—236. — Minneapolis: University of Minnesota Press, 2007. — ISBN 0816644713
  8. Elizabeth Evans. Transmedia Television: Audiences, New Media, and Daily Life — NY: Routledge, 2011.