Спіраль (авіаційно-космічна система)
Авіаційно-космічна система «Спіраль» — система, що складалась з орбітального літака, який мав виводитись у космос гіперзвуковим літаком-розгінником, а потім розгінним блоком на орбіту.
Проєкт «Спіраль» з'явився як відповідь на американську програму створення космічного перехоплювача-розвідника-бомбардувальника X-20 «Dyna Soar»[1][2].
У США і у СРСР ці програми були згорнуті на різних стадіях розробки.
Керівником проєкту «Спіраль» був Гліб Євгенович Лозино-Лозинський.
Розробки орбітального літака почались влітку 1966 року в конструкторському бюро ОКБ-155 Мікояна, у якому працював Лозино-Лозинський.
Літак-розгінник ред.
Потужний повітряний корабель-розгінник (маса 52 т, довжина 38 м, розмах 16,5 м) мав розганятись до шестикратної швидкості звуку (М = 6), потім з його «спини» на висоті 28—30 км мав стартувати 10-тонний пілотований орбітальний літак довжиною 8 м і розмахом 7,4 м.
Літак-розгінник до 6 махів передбачалося можливим використовувати і як пасажирський літак, що, безумовно, було раціонально: його високі швидкісні характеристики дозволили б збільшити швидкість цивільної авіації[3].
Літак-розгінник був першим проєктом гіперзвукового літального апарата з повітряно-реактивними двигунами. На 40-му конгресі Міжнародної авіаційної федерації (FAI), що відбувся 1989 року у Малазі (Іспанія) представники американського Національного управління з аеронавтики і дослідження космічного простору (НАСА) високо оцінили літак-розгінник, відзначивши, що він «проєктувався відповідно до сучасних вимог»[4].
Орбітальний літак ред.
Орбітальний літак був літальним апаратом зі стрілоподібними крилами з консолями, що відхилялись догори для зміни поперечного кута атаки. При спуску з орбіти літак самобалансувався на різних ділянках траєкторії. Фюзеляж був виконаний за схемою несучого корпусу зі значно затупленою опереною трикутною формою в плані, через що отримав прізвисько «лапоть».
Теплозахист був виконаний із застосуванням плакованих пластин (матеріалу, вкритого шаром металу методом гарячої прокатки поверхні) з ніобієвих сплавів з покриттям на основі дисиліциду молібдену. Температура поверхні носової частини фюзеляжу на різних стадіях спуску з орбіти могла досягати 1600 °C.
Рушійна установка складалась з рідинного ракетного двигуна (РРД) орбітального маневрування, двох аварійних гальмівних РРД з витискувальною системою подачі компонентів палива стиснутим гелієм, блоку орієнтації, що складався з 6 двигунів грубої орієнтації і 10 двигунів точної орієнтації; і турбореактивного двигуна для польоту на дозвукових швидкостях і посадці, що працював на гасі.
На дозвуковому аналозі орбітального літака (МіГ-105.11) здійснювали випробування льотчики Петро Остапенко, Ігор Волк, Валерій Меніцький, Олександр Федотов. На літаку МіГ-105.11 Авіард Фастовець стартував з-під фюзеляжу важкого бомбардувальника Ту-95К[5], остаточний етап випробувань аналога здійснював Василь Уряд.
Для порятунку пілота у випадку аварії орбітального літака передбачалась відокремлювана кабіна у вигляді капсули з власними пороховими двигунами для відстрілу від літака на всіх етапах його руху від старту до посадки, а також із керівними двигунами для входу в щільні шари атмосфери.
Були розроблені проєкти орбітальних літаків:
- Фото- і радіорозвідники;
- Для ураження авіаносців, що мають ракети з ядерною бойовою частиною і системою наведення з супутника;
- Перехоплювачі космічних цілей у двох варіантах. Перший варіант для фотографування та передачі фотографій каналами зв'язку, другий — для ураження цілі.
Космонавти проєкту ред.
Для підготовки пілотів орбітального літака 1966 року в Центрі підготовки космонавтів була сформована група, до якої увійшли члени загону космонавтів, що мали достатню льотну підготовку. До першого складу групи увійшли:
- Титов Герман Степанович, що вже побував у космосі
- Куклін Анатолій Петрович
- Лазарев Василь Григорович
- Філіпченко Анатолій Васильович
Після реорганізації 1969 року Центру підготовки космонавтів був створений 4-й відділ 1-го управління ЦПК, начальником якого призначили Титова. До відділу набрали молодих льотчиків, що проходили космічну підготовку:
- Кизим Леонід Денисович (підготовка в 1969—1973)
- Березовий Анатолій Миколайович (1972—1974)
- Дєдков Анатолій Іванович (1972—1974)
- Джанібеков Володимир Олександрович (липень — грудень 1972 року)
- Козельський Володимир Сергійович (серпень 1969 року — жовтень 1971 року)
- Ляхов Володимир Афанасійович (1969—1973)
- Малишев Юрій Васильович (1969—1973)
- Петрушенко Олександр Якович (1970—1973)
- Романенко Юрій Вікторович (1972)
7 січня 1971 року у зв'язку з виходом Титова із загону космонавтів начальником відділу призначили Філіпченка, а 11 квітня 1973 року — інструктора-космонавта-випробувача Лева Воробйова. 1973 року відділ було розформовано у зв'язку з припиненням робіт за проєктом.
Підсумки проєкту ред.
Під час розробок для демонстрації реалізованості проєкту були створені підпроєкти: літака-аналога 50-11 (МіГ-105.11); суборбітальних апаратів-аналогів БОР-1 (Безпілотний орбітальний ракетоплан), БОР-2, БОР-3; космічних апартів-аналогів «ЭПОС» (рос. Экспериментальный пилотируемый орбитальный самолёт, Експериментальний пілотований орбітальний літак) БОР-4, БОР-6.
Міністр оборони СРСР Гречко не дозволив запуск майже готового до випробувань корабля у космос, зазначивши, за різними джерелами, резолюцію «Фантазіями ми займатись не будемо»[6] або «Це — фантастика. Потрібно займатись реальною справою»[7].
За 15 років до американської програми шатла в рамках проєкту «Спіраль» велися розробки жаростійких теплозахисних матеріалів «типу пінокераміка», що відображено в документі 1966 року[4]. Це сталося за 16 років до першого випробування радянських кварцових плиток на БОРі-4, за 22 роки до польоту «Бурана».
Космічний апарат БОР-4 (у рамках проєкту «Буран») був безпілотним експериментальним апаратом — зменшеною копією орбітального літака «Спіраль» у масштабі 1:2. БОР-4 був моделлю-аналогом бойового орбітального літака «Спіраль», на якому відпрацьовувався теплозахист для «Бурана». Технічні рішення, отримані під час розробок рідинних ракетних двигунів фахівцями ОКБ Заводу Клімова, також були використані при будівництві «Бурана»[8].
На базі БОРа-4 розроблялися маневрені бойові блоки космічного базування, основним завданням яких було бомбардування Америки з космосу з мінімальним підлітним часом до цілей (5—7 хвилин).
(Лукашевич В. П., фінансовий директор ВАТ «Міжнародний консорціум Багатоцільові авіаційно-космічні системи»[9][10][11].)
Роботи зі створення, зупинені 1969 року, відновились 1974 року. У 1976—1978 роках було проведено вісім випробувальних польотів, під час яких апарат жодного разу не літав у космос. Роботи над «Спіраллю» остаточно припинились після початку розробки сучаснішого проєкту «Енергія-Буран», що здавався тоді перспективнішим. Основні фахівці, які раніше працювали за проєктом «Спіраль», були переведені з ОКБ Мікояна і ОКБ «Радуга» (рос. Радуга, Веселка) наказом міністра авіаційної промисловості до НВО «Молния» (рос. Молния, Блискавка). Станом на 2013 рік аналог бойового орбітального літака можна бачити у Центральному музеї Військово-повітряних сил РФ у Моніно.
Див. також ред.
Примітки ред.
- ↑ Dyna-Soar (англ. Dynamic Soaring — «розгін і планування») відповідно до методики повторного входу в атмосферу Ойґена Зенґера (німецький проєкт міжконтинентального реактивного бомбардувальника, відомий як «проєкт Зенґер» 1944 року).
- ↑ Повітряно-космічний літак «Спіраль» [Архівовано 19 квітня 2011 у Wayback Machine.](рос.)
- ↑ Лозино-Лозинський. http://www.buran.ru/htm/archivl.htm [Архівовано 23 січня 2009 у Wayback Machine.]
- ↑ а б Повітряно-орбітальна система «Спіраль». Архів оригіналу за 2 лютого 2012. Процитовано 8 травня 2012.
- ↑ ЕПОС (105.11) на відео [Архівовано 27 травня 2011 у Wayback Machine.] — Скидання з ТУ-135К, політ, посадка
- ↑ 50 «Спіраль» [Архівовано 17 лютого 2020 у Wayback Machine.](рос.)
- ↑ М. Ф. Ребров. Космічні катастрофи. Сторінки з секретного досьє: Лебедина пісня «Бурана» [Архівовано 22 грудня 2015 у Wayback Machine.] Космічна енциклопедія(рос.)
- ↑ [[ВАТ Клімов|ВАТ «Клімов»]] — освоюючи космос. Архів оригіналу за 23 серпня 2011. Процитовано 2 квітня 2011.
- ↑ Апарати БОР. Архів оригіналу за 12 січня 2011. Процитовано 2 квітня 2011.
- ↑ схема виконання. Архів оригіналу за 4 січня 2011. Процитовано 2 квітня 2011.
- ↑ shiza_2.gif бойові блоки в проєкті «Буран». Архів оригіналу за 8 серпня 2011. Процитовано 2 квітня 2011.
Література ред.
- Лукашевич В. П., Афанасьєв А. Б. Космічні крила — М.: Стрічка Мандрів, 2009, 496 с. — іл. [Архівовано 19 березня 2011 у Wayback Machine.]
- Розділ 10 Повітряно-орбітальний літак «Спіраль» (с. 201—218)
- Розділ 11 Експериментальні літаки-аналоги (с. 219—244)
- Розділ 12 Бойові пілотовані орбітальний літаки (с. 245—255)
- Розділ 13 Створення епосу (с. 257—278)
- Розділ 15 Перші безпілотні орбітальні ракетоплани (с. 287—300)
- Розділ 16 Літаючий «лапоть» (с. 301—344)
- Мікоян С. А. Ми — діти війни. Спогади військового льотчика-випробувача — М.: Яуза, Ексмо, 2006
- Розділ 23 Освоєння космосу і авіація [Архівовано 15 червня 2013 у Wayback Machine.] (с. 438—456), і Розділ 28 На новій роботі [Архівовано 20 листопада 2016 у Wayback Machine.] (c. 539—566)
Посилання ред.
- Проєкт «Спіраль» [Архівовано 19 квітня 2011 у Wayback Machine.]
- ЕПОС (105.11) експериментальний пілотований орбітальний літак [Архівовано 4 січня 2011 у Wayback Machine.]
- Фото МіГ-105 «Спіраль» в Моніно [Архівовано 14 травня 2011 у Wayback Machine.]
- ГЕНЕРАЛ Зоряні війни — Документальний фільм Телестудії Роскосмосу