Старі медіа
Старі медіа — це засоби масової інформації, які домінували в медіа-просторі до початку інформаційної ери.[1] Прикладами старих медіа є друковані газети та журнали, телевізійні програми, радіопередачі тощо.[2]
Історія терміну ред.
Термін вперше використаний в 1964 році Маршаллом Маклуеном у праці «Розуміння медіа: Зовнішні розширення людини», де старі медіа розглядаються в контексті глобалізації та розвитку зовнішніх «розширень» людини.[3] Маклуен зазирнув у майбутнє і передбачив розвиток медіа-простору ще до практичного поділу засобів масової інформації на «старі» і «нові», яке відбулося лише в середині 1990-х років завдяки виникненню Інтернету.
У 2000-і роки, з поширенням цифрових методів комунікації та настанням інформаційної ери, термін отримав нове життя в дослідженнях західних медіа-аналітиків.[4] Сьогодні про старі медіа найчастіше говорять в контексті виникнення нових форматів подачі інформації та підйому нових медіа.
Відмінності від нових медіа ред.
Структура ред.
На відміну від нових, старі медіа мають централізовану структуру. Ролі в традиційному медійному середовищі як правило фіксовані, існує чітка вертикальна ієрархія. Його користувачі не мають можливості безпосередньо впливати на створення контенту.[5]
Характер розповсюдження інформації ред.
Старі медіа являють собою єдиний односторонній канал комунікації. Інформація в традиційному медійному середовищі надходить від творця контенту, який частіше залишається анонімним, безпосередньо до споживача.[6] Нові медіа, у свою чергу, об'єднують традиційні інформаційні носії — текст, аудіозапис, статичне і динамічне зображення — у масштабний мультимедійний носій, який дозволяє поширювати контент по різних каналах і отримувати моментальний зворотній зв'язок.[6]
Методи аналізу ред.
Традиційні засоби масової інформації не піддаються перекладу в цифровий код, в той час як нові медіа дозволяють дослідникам працювати з великими даними та робити обчислення. Повідомлення в новому медійному середовищі є декодованим інформаційним посланням, що наділяє кінцевий продукт більш значним аналітичним потенціалом.
Основні риси, що відрізняють «нові» медіа від «старих»: ред.
1. Децентралізація — пропозиція та вибір інформації більше не визначаються виключно їх постачальниками.
2. Висока пропускна здатність — технології дозволяють подолати обмеження, властиві ефірному мовленню.
3. Інтерактивність — одержувач інформації може сам її вибирати, відповідати на неї, обмінюватися нею безпосередньо і взаємодіяти з іншими одержувачами.
4. Гнучкість форми, змісту та використання[7].
Майбутнє старих медіа ред.
В інформаційну еру старі медіа переживають кризу ідентичності. Деякі дослідники вважають, що їхні проблеми частково пов'язані з тривалою глобальною економічною кризою, а також з переходом значної частини користувачів на нові медіа та відповідним скороченням рекламних бюджетів старих медіа.[8]
«Новий засіб комунікації ніколи не буває додатком до старого і ніколи не залишає старий засіб у спокої. Він не припиняє пригнічувати старі засоби комунікації до тих пір, поки не знайде їм нове положення і не зачепить їх у нові форми», — Маршалл Маклуен.[6]
Водночас, окремі старі медіа, як, наприклад, грамофонні платівки, йдуть в розріз із загальним трендом, зазнають трансформації і набувають додаткової цінності.[6]
Критика ред.
Деякі медіа-дослідники відмовляються визнавати старі медіа у вигляді інформаційних артефактів, оскільки відмінності між старими та новими засобами масової інформації стають все більш розмитими. Сьогодні книги публікуються в тому числі й на цифрових платформах; газети розповсюджують контент через сайти та мобільні додатки;[6] радіостанції ведуть прямі онлайн-трансляції.[6] Згідно за статистикою, починаючи з 1999 року, майже 90 % щоденних газет в Сполучених Штатах активно використовують онлайн-технології, більшість з них також створюють свої власні новинні сайти та активно завойовують нові ринки.[9]
Примітки ред.
- ↑ Mark Allen Peterson. The Ethnography of Media Production. Anthropology & Mass Communication: Media and Myth in the New Millennium. p. 170. — Berghahn Books, 2008. — ISBN 978-1-57181-278-0.
- ↑ Robert K. Logan. Understanding New Media: Extending Marshall McLuhan. p. 8. — NY: Peter Lang, 2010.
- ↑ Маршалл Маклюэн. Понимание медиа: внешние расширения человека. Часть 2. Глава 20. — М.: Кучково поле, 2007. — ISBN 978-5-901679-58-6.
- ↑ Лев Манович. Мова нових медиа. — Ад Маргинем, 2018. — ISBN 978-5-91103-411-5.
- ↑ Barbara Becker, Josef Wehner. Electronic Networks and Civil Society. p. 81 — SUNY Press, 2001. — ISBN 978-0-79145-016-1.
- ↑ а б в г д е Ted Striphas. The Late Age of Print: Everyday Book Culture from Consumerism to Control. — NY: Columbia University Press, 2009.
- ↑ Традиційні та нові медіа. Pidru4niki. Процитовано 19 квітня 2023.
- ↑ John Davis. Going analog: Vinylphiles and the consumption of the «obsolete» vinyl record. pp. 222—236. — Minneapolis: University of Minnesota Press, 2007. — ISBN 0816644713
- ↑ Elizabeth Evans. Transmedia Television: Audiences, New Media, and Daily Life — NY: Routledge, 2011.