Піфагореїзм: відмінності між версіями

Спочатку піфагорейство виникло як релігійний рух, що сформувався у релігійну громаду в місті Кротон (південна Італія — колонія Греції). Основними положеннями релігійного вчення були віра в живе тіло [[Космос]]у (вогняне кулеподібне тіло — міф про [[Саламандра|Саламандру]]), що вбирає в себе безмежну порожнечу і [[Хаос]] безмежного простору, перетворюючи цей простір у Космос з його відокремленням усіх речей між собою, підпорядкуванням речей єдиному законові. Ця релігійна громада була переконана у переселенні душі людини після її фізичної смерті в тіла інших істот. Надалі (5—4 століття до н. е.) серед піфагорійців набула поширення філософська тенденція ''самоусвідомлення''. Найвідомішими піфагорійцями були [[Філолай]], [[Евріт]], [[Архіт]], [[Алкмеон]].

Це ототожнення було можливим за умов невіддільності чуттєво даного і неданого в [[Уява|уявленні]]. Наділення чуттєво неданого властивостями утворювати закони для чуттєво даного фактично призвело до створення вчення про виникнення [[космос]]у із [[лоґос]]у, а не першоречовини. Чуттєво неданим, але реально існуючим, що підкоряє своїм законам усе чуттєво дане, є [[число]], взаємовідношення чисел. Тому піфагорейці вважали, що тільки [[математика]] може дати знання законів Космосу (1 — це [[точка]], 2 — [[лінія]], 3 — [[площина]], 4 — [[Фізичне тіло|тіло]] тощо). Знаходження числових закономірностей світу готувало народження суто [[ідеалізм|ідеалістичної]] філософії. [[таблиця множення|Таблицю множення]], [[теорема Піфагора|теорему Піфагора]], тощо піфагорійці розглядали саме як доказ їхньої теорії світу.