Соул (від англ. soul — «душа») — найбільш емоційно-почуттєвий, «душевний» напрямок популярної музики чорношкірих мешканців США (ритм-енд-блюзу), що склалося в південних штатах США в кінці 1950-х років під впливом традиції джазової вокальної імпровізації та спірічуелів.

Історія ред.

 
Арета Франклін
 
Гледіс Найт
 
Прінс
 
Лайонел Річі
 
Майкл Джексон
 
Джанет Джексон
 
Аліша Кіз
 
Ашер
 
Бейонсе
 
Ріанна

Музичні критики вважають найбільш раннім зразком соулу «I've Got a Woman»[1] — пісню, записану 18 листопада 1954 року в Атланті Реєм Чарльзом. Інші найважливіші записи раннього соулу — «Please Please Please» Джеймса Брауна (1957) і «Georgia on My Mind» Рея Чарльза (1960).

У 1960-х роках соул стає найбільш популярним напрямком негритянської музики. Пов'язано це було з боротьбою афроамериканців за свої права: такі ключові записи, як «A Change Is Gonna Come» мали як символічно-біблійне, так і актуально-політичне звучання. Найяскравіші представники південного соулу шістдесятихСем Кук, Арета Франклін, Отіс Реддінг і Джеймс Браун — були залучені в громадський рух, на чолі якого стояв Мартін Лютер Кінг.

У більш комерційно орієнтованому Соулі шістдесятих розрізняють кілька напрямів, найважливіші з яких — так званий «Мемфісу» Booker T. & the MG's, Ел Грін і «Детройтський» соул (Стіві Уандер, Марвін Гей). Основними ідеологами детройтського соулу, розрахованого не тільки на чорношкіру, а й на білу аудиторію північних штатів США, були Беррі Горді і Смокі Робінсон — президент і віце-президент могутнього лейблу Motown Records.

Експериментальний підхід до соул-музиці середини 1960-х представляє продюсер Філ Спектор, який залучав до участі у своїх амбітних проектах «соул-симфоній» не тільки чорношкірих (Тіна Тернер), але і білих музикантів (дует The Righteous Brothers).

У сімдесяті роки соул почасти поступається популярність танцювального напрямку в ритм-енд-блюзіфанку. Найбільш популярний у ті роки був м'який «філадельфійський» соул, якого від класичного соулу відрізняють ускладнені, соковиті аранжування і введення елементів фанку. У ці роки до музики соул зверталися і багато білих музикантів європейського походження: Ван Моррісон, Елтон Джон і Девід Боуї — соул в їх виконанні американці іронічно називають «блакитнооким».

Починаючи з початку 1980-х (творчість Прінса) соул переживає новий підйом, ставши поряд з фанком одним з основних комерційних стандартів оновленого ритм-енд-блюзу. В кінці 1990-х, коли відродився інтерес до класичного соулу, виникло ретроспективне напрям «неосоулу» (Лорін Хілл, Еріка Баду, Аліша Кіз, Джон Ледженд).

На півночі США, в Детройті, виникло комерційне напрям соулу — так званий «мотаун», наречений на ім'я лейблу Motown, який випускав легкі і ритмічні композиції у виконанні Смокі Робінсона, Дайани Росс, Стіві Уандера і Марвіна Гея. Одну з найяскравіших сторінок в історію ритм-енд-блюзу вписав продюсер Філ Спектор, який на початку 1960-х винайшов революційну техніку студійного запису, що отримала назву «стіна звуку», і застосовував її, працюючи з вокалісткою Тіною Тернер («River Deep Mountain High») і дуетом The Righteous Brothers («You've Lost That Lovin 'Feelin'»).

Незважаючи на те, що вона вимагала нечуваних раніше витрат часу і коштів, запропонована Спектором техніка вийшла далеко за межі ритм-енд-блюзу, зокрема, була застосована їм при записі останніх альбомів The Beatles і перших сольних дисків колишніх учасників цього колективу.

Тим часом протягом 1970-х продовжувався розвиток соулу, який подібно фанку поступово перестає бути музикою чорношкірих. The Righteous Brothers відкрили дорогу до соулу для безлічі білих виконавців, в першу чергу, британських: Дасті Спрінгфілд, Вана Моррісона, Джо Кокера. Гранично розмита грань між ритм-енд-блюзом та рок-музикою в ранній творчості Елтона Джона і в деяких записах Девіда Боуї. У США виконуваний білими ритм-енд-блюз (зокрема, британський) іронічно іменують «блакитнооким соулом».

Більш класичний напрям в ритм-енд-блюзі представляли талановиті вокалісти Ел Грін, Лу Роулз, Дайон Уорік, Роберта Флек і Наталі Коул, тоді як дві головні зірки лейбла Motown — Стіві Уандер і Марвін Гей — домоглися значної творчої самостійності і випустили в середині 1970-х ряд експериментальних альбомів, які сміли всі існуючі раніше художні та цензурні заборони і умовності, відкриваючи сучасний період в історії ритм-енд-блюзу.

Оновлений соул ред.

Найкращі комерційно успішні ритм-енд-блюзові виконавці середини 1980-х — Лайонел Річі та Вітні Г'юстон — прославилися завдяки романтичним баладам, записаним настільки продумано і бездоганно, що це справляє враження деякої емоційної вихолощеності. Незважаючи на сильний і задушевний вокал, у їхніх записах відбувається відмова від сирих, безпосередніх переживань, на яких була заснована класична школа соулу, на користь витонченої рафінованості. Майкл Джексон і Джордж Майкл роблять ставку не стільки на осучаснений соул, скільки на досить агресивний, комерційно орієнтований різновид фанку. Для позначення всіх цих комерційних напрямків ритм-енд-блюзу в США був придуманий дуже розпливчастий термін «urban contemporary», або просто «urban».

Найбільшим майстром оновленого ритм-енд-блюзу 1980-х, який із кожним новим альбомом відкривав (і продовжує відкривати) нові шляхи його розвитку, став Прінс. У його творчості принципово експериментальний підхід гармонійно уживається із граничною емоційністю і пошуком нових способів виразності.

В 1980-і роки, із відходом у минуле швидкоплинної епохи диско, термін «ритм-енд-блюз» знову опиняється затребуваним за межами США, цього разу для позначення сучасного фанку («ритм») і соулу («блюз»), а також незліченних гібридів між ними. Пов'язано це з тим, що в сучасних умовах складно провести чітку межу між швидкою («фанк») і повільною («соул») складовими ритм-енд-блюзу. Практично не існує виконавців, які спеціалізуються виключно на соулі або на фанку. У репертуарі провідних виконавців можна знайти композиції в обох стилях, а також ті, які ілюструють градації і синтез між ними.

Ключові записи класичного соула ред.

Примітки ред.