Соня Перес
| Соня Перес | |
|---|---|
_-_Sonia_and_Shimon_Peres_(cropped).jpg){kind=spacer} | |
| Народилася | 27 березня 1923 Мізоч, Здолбунівський район, Рівненська область |
| Померла | 20 січня 2011 (87 років) Тель-Авів-Яфо, Ізраїль |
| Поховання | Молодіжне село Бен-Шемен |
| Країна |  Ізраїль |
| Місце проживання | Тель-Авів-Яфо |
| Діяльність | медична сестра |
| У шлюбі з | Шимон Перес |
| Діти (3) | Hemi Peresd, Tsvia Waldend і Yoni Peresd |
Соня Перес (івр. סוניה פרס ; уроджена Гельман ; 27 березня 1923 — 20 січня 2011)[1] дружина президента та прем'єр-міністра Ізраїлю Шимона Переса. Соня служила в британській армії під час Другої світової війни та багато років анонімно допомагала хворим дітям та інвалідам[2]. Соня вийшла заміж за Шимона в травні 1945 року. Разом вони допомагали заснувати кібуц Алумот[en][3]. У Соні та Шимона народилось троє дітей і восьмеро онуків[4].
Соня рідко з'являлася на публіці, вважаючи, що краще грати свою роль за лаштунками шестидесятилітньої політичної кар'єри чоловіка[2].
Раннє життя
ред.Соня Гельман народилася в містечку Мізоч у Польщі (нині Україна) у сім’ї Малки та Якова Гельманів. У 1927 році вона разом з батьками, старшою сестрою Батьєю та молодшим братом Іциком здійснила алію до Підмандатної Палестини. Сім'я Гельман була однією з перших, хто покинув місто, щоб репатриюватися в землю Ізраїлю, тож їх від'їзд викликав неабияке хвилювання. Відбулася церемонія прощання, на якій були присутні всі жителі. Сім'я оселилася в молодіжному селищі Бен-Шемен, де Малка працювала господаркою закладу, а Яков служив дворником і вчителем столяра.
Зустріч з чоловіком
ред.Соня Гельман навчалася в молодіжному селі Бен Шемен де і зустріла Шимона Перскі, пізніше Шимона Переса. Перес приєднався до поселенського руху «Ґарїн», а Соня залишилася в селі, щоб закінчити навчання. Після закінчення навчання їхні стосунки тривали в основному через заочне листування, але під час Другої світової війни вони розлучилися. Шимон залишився в кібуці, а Соня пішла в британську армію.
Медсестра
ред.Соня служила медсестрою в польовому госпіталі в Єгипті під час північноафриканської кампанії. Її робота полягала в тому, щоб допомогти професійному персоналу в усьому необхідному для лікування поранених. Перес розповів, що одного разу, коли головна медсестра назвала її «проклятою тубількою», вона дала їй ляпаса, а потім була виключена з лікарні та відправлена на курси водіння важких автомобілів у таборі Міна біля пірамід[5].
Ізраїльська активістка та подружнє життя
ред.У травні 1945 року, після повернення до Ізраїлю та закінчення служби в британській армії, вона вийшла заміж за Шимона Переса. Соня Перес була домогосподаркою, яка вирішила триматися трохи далі від засобів масової інформації та відверто зберігала своє приватне життя та приватне життя своєї сім’ї, попри велику політичну кар’єру свого чоловіка. Протягом багатьох років Перес брала участь у різноманітних заходах, спрямованих на допомогу нужденним в ізраїльському суспільстві. Крім іншого, вона допомагала в роздачі продуктів харчування нужденним, а також багато працювала для вдів ЦАГАЛю. Одного разу Перес усиновила дітей однієї вдови після її смерті та навіть дозволила їм деякий час жити в офіційній резиденції прем'єр-міністра. Однак її волонтерська діяльність була під завісою таємниці через небажання Перес афішувати свою діяльність[6].
Дружина прем'єр-міністра Ізраїлю
ред.1984 – 1986 роки
ред.Шимон Перес обійняв посаду прем'єр-міністра Ізраїлю у вересні 1984 року. Це пом'якшило неприязнь Соні Перес до громадсько-політичної діяльності чоловіка. Перес виконувала деякі символічні ролі дружини прем'єр-міністра, в основному приймаючи лідерів і жінок-лідерів за кордоном. Вона була присутня на офіційному прийомі в аеропорту Бен-Ґуріона до прем'єр-міністра Данії Поула Шлютера у вересні 1985 року та супроводжувала тур віце-президента США Джорджа Герберта Уокера Буша та його дружини Барбари в Ізраїлі в липні 1986 року. Однак протягом двох років, які вона була дружиною прем'єр-міністра, вона відмовлялася від інтерв'ю і навіть утримувалася від будь-якої участі в політичних питаннях, якими її чоловік займався в рамках своєї роботи[6].
1995 – 1996 роки
ред.Після вбивства прем'єр-міністра Рабіна Соня була дружиною прем'єр-міністра вдруге й востаннє у своєму житті. І цього разу вона утрималася від появи в резиденції прем'єр-міністра, тож більшість співробітників офісу навіть не впізнавали її[7]. Під час виборів до Кнесету чотирнадцятого скликання та прем’єр-міністра вона не брала участі у виборчій кампанії чоловіка, а також не була присутня на дебатах між Пересом і Біньяміном Нетаньяху, які були одним із яскравих моментів виборів[8]. Навпаки, за кілька годин до публікації результатів виборів члени родини та близькі друзі зібралися в будинку Перес, де вона їх прийняла[9].
Перша леді Ізраїлю
ред.З обранням Шимона Переса президентом Соня Перес оголосила, що не переїде з ним до офіційної резиденції президента і залишиться в їхній квартирі в Неве-Авівім. З тих пір вони жили окремо, оскільки чоловік порушив обіцянку, що обрання головою Лейбористської партії у 2002 році буде його останньою публічною роботою. Тож вона змінила своє ім'я на Соня Галь, абревіатура її дівочого прізвища Гельман.
Смерть
ред.
Соня померла 20 січня 2011 року у своїй квартирі в Тель-Авіві. Її поховали на кладовищі Молодіжного села Бен Шемен, а не у призначеному для неї місці, поруч з чоловіком, на ділянці Великих народу на горі Герцля.
Список літератури
ред.- ↑ Sonya Peres. Geni.com. Процитовано 3 квітня 2019.
- ↑ а б Sonia Peres, Wife of President Shimon Peres, Dies at 87. Га-Арец.
- ↑ Oster, Marcy (20 січня 2011). Sonia Peres, Israeli President's Wife, Dies. Jewish Telegraphic Agency. Процитовано 3 квітня 2019.
- ↑ Berger, Marilyn (27 вересня 2016). Shimon Peres, an Enduring Pillar from Israel's Founding Era, Dies at 93. The New York Times. Процитовано 3 квітня 2019.
- ↑ פרס בראיון בקיץ: "סוניה היתה ונשארה אהבת חיי". 20 січня 2011.
- ↑ а б האישה שאיתו: סיפור חייה של סוניה פרס - וואלה! חדשות. 20 січня 2011.
- ↑ אילן בן עמי, האישה שאיתו, 2010, עמ' 192
- ↑ אילן בן עמי, האישה שאיתו, 2010, עמ' 193
- ↑ אילן בן עמי, האישה שאיתו, 2010, עמ' 194