Синдро́м Жильбе́ра (також — проста сімейна холемія, конституційна гіпербілірубінемія, ідіопатична некон'югована гіпербілірубінемія, негемолітична сімейна жовтяниця) — пігментний гепатоз, синдром з автосомно-рецесивним (зрідка автосомно-домінантним) типом успадкування, що характеризується підвищенням рівня непрямого білірубіну в крові (гіпербілірубінемія) внаслідок порушення внутрішньоклітинного транспорту білірубіну в печінкових клітинах (гепатоцитах) до місця його з'єднання з глюкуроновою кислотою, зменшенням рівня гіпербілірубінемії під дією фенобарбіталу. Також синдром визначають як доброякісну сімейну некон'юговану гіпербілірубінемію помірної виразності, яка не пов'язана з гемолізом еритроцитів.

Синдром Жильбера
Спеціальністьгепатологія і сімейна медицина
Класифікація та зовнішні ресурси
МКХ-115C58.01
МКХ-10E80.4
OMIM143500
DiseasesDB5218
MedlinePlus000301
eMedicinemed/870
MeSHD005878
SNOMED CT27503000

Історичні відомості

ред.

Це доброякісне хронічне ураження вперше описали у 1900—1901 роках французькі лікарі-терапевти Августин Ніколя Жильбер і Пьєр Леребулле.[1][2] На честь Жильбера дали назву цьому синдрому[3], однак сучасні німецькі лікарі з цим не згодні, вони вважають, що синдром вперше описав у 1939 році німецький лікар Йенс Мейленграхт[4], тому називають ураження відповідно «синдромом Мейленграхта».[3]

Епідеміологічні дані

ред.

Найчастіша форма спадкового пігментного гепатозу, яку виявляють у 1-5 % населення. Синдром поширений у європейців (2-5 %), азіатів (3 %) і африканців (36 %). Синдром проявляється зазвичай у підлітковому періоді. Часто хворі не підозрюють про свою хворобу, поки не виявиться при клінічному огляді чи при проведенні лабораторних досліджень[5].

 
Аутосомно-домінантний тип успадкування

Генетичні порушення

ред.

Синдром має аутосомно-домінантний тип успадкування.[6] Ген, що кодує УДФ-глюкуронозілтрансферазу-1 (UGT1A1) має промотор-TATA-Box, який містить алелі A(TA)6TAA. Синдром, як правило, асоціюється з гомозиготними A(TA)7TAA алелями.[7] Поліморфізм алелей позначають UGT1A1*28.

Патогенез

ред.

Через доброякісність перебігу синдрому в людей ґрунтовні дослідження з вивчення патогенезу проведені на тваринних моделях — болівійських білячих мавпах. У 94 % при хворобі Жильбера пошкоджуються ферменти сім'ї глікозилтрансфераз: UDP-GT1-A6 (зниження активності приблизно на 50 %) і UDP-GT1-A7 (зниження активності приблизно на 83 %). Внаслідок цього відбувається порушення захоплення білірубіну мікросомами васкулярного полюсу печінкової клітини (гепатоцита), порушення його транспортування глутатіон-S-трансферазою, яка доставляє непрямий білірубін до мікросом гепатоцитів, а також неповноцінність мікросомального ферменту урідиндифосфатглюкуронілтрансферази, за допомогою якої відбувається кон'югація непрямого білірубіну з глюкуроновою та іншими кислотами. Через усі ці порушення при синдромі Жильбера зменшується ще й активність УДФ-глюкуронілтрансферази на 70-75 %.[8][9] У жовчі виявляють переважно білірубіна моноглюкуронід, меншою мірою — диглюкуронід. Надлишковий непрямий білірубін, який на відміну від прямого білірубіну, не здатний виходити з сечею, внаслідок притаманної йому тропності потрапляє до центральної нервової системи, де спричинює гальмування роботи деяких структур.

Клінічні ознаки

ред.

Провокує загострення синдрому голодування, інтеркурентні інфекційні захворювання, тривале блювання з будь-яких причин. При невисокому рівні білірубіна в крові пацієнтів практично нічого не турбує. Під час загострення, коли рівень непрямого білірубіна відчутно підвищується, пацієнти скаржаться на немотивовану слабкість, швидку втомлюваність, нудоту, дискомфорт у ділянці печінки, гальмування когнітивних процесів, неможливість виконання інтенсивної розумової роботи тощо. Однак перебіг синдрому доброякісний, тривалості життя не зменшує. Іноді пацієнтів взагалі нічого не турбує і виявлення синдрому відбувається випадково, під час обстеження з приводу інших хвороб або при проведенні медичного профілактичного огляду.

Діагностика

ред.

Спеціальні методики визначення генетичних аномалій, стану ферментних систем печінкових клітин є складними для рутинної клінічної практики. Використовують діагностичні проби: одноденного голодування, що призводить до збільшення в крові рівню непрямого білірубіна, або з фенобарбіталом, вживання якого в дозі 0,1 г наступного дня після прийому призводить до зменшення рівню непрямого білірубіна в крові.

Лікування

ред.

У цілому перебігає доброякісно, через що призначення препаратів має бути під час загострення, підвищення рівню непрямого білірубіну. Призначають фенобарбітал, але коротким курсом, аби не спричинити розвиток барбітурової залежності.

Див. також

ред.

Примітки

ред.
  1. A. Gilbert, M. J. Castaigne, P. Lereboullet: De l'ictère familial. Contribution à l’étude de la diathèse biliaire. Bulletin de la Société des médecins des hôpitaux de Paris, 1900, 17: 948—959. Castaigne and Lereboullet were colleagues of Gilbert.
  2. A. Gilbert, P. Lereboullet: La cholémie simple familiale. Semaine médicale, Paris, 1901, 21: 241—243.
  3. а б Whonamedit? — A dictionary of medical eponyms. Gilbert's syndrome. Архів оригіналу за 18 вересня 2016. Процитовано 2 липня 2016.
  4. E. Meulengracht: Icterus intermittens juvenilis (chronischer intermittierender juveniler Subikterus). Klinische Wochenschrift, Berlin, 1939, 45: 118—121.
  5. S.Lejniece. Гемолітичні анемії. // Внутрішня медицина. — 2009. № 5-6. с. 17-18
  6. Anthony S. Fauci u. a.: Harrison's Principles of Internal Medicine. 17. Auflage. McGraw-Hill, New York 2008, ISBN 0-07-146633-9, S. 1929.
  7. G. Monaghan u. a.: Genetic variation in bilirubin UPD-glucuronosyltransferase gene promoter and Gilbert’s syndrome. In: Lancet. 347, Nr. 9001, 1996, S. 578–581 (DOI:10.1016/S0140-6736(96)91273-8).
  8. Maarten Raijmakers, Peter Jansen, Eric Steegers, Wilbert Peters: Association of human liver bilirubin UDP-glucuronyltransferase activity, most commonly due to a polymorphism in the promoter region of the UGT1A1 gene. In: Journal of Hepatology. 33, Nr. 3, 2000, S. 348–351 (DOI:10.1016/S0168-8278(00)80268-8).
  9. Piter J. Bosma u. a.: The genetic basis of the reduced expression of bilirubin UDP-glucuronosyltransferase 1 in Gilbert’s syndrome. In: New England Journal of Medicine. 333, Nr. 18, 1995, S. 1171–1175 (DOI:10.1056/NEJM199511023331802).

Література

ред.
  • Ш. Шерлок, Дж. Дули Заболевания печени и желчных путей (пер. с англ.) (под ред. З. Г. Апросиной, Н. А. Мухина). — 1999, М. «ГЭОТАР, Медицина». — 864 с. ISBN 5-88816-013-Х (рос.)