Відкрити головне меню
Короткий меч на підносі для сепуку.

Се́пуку[1] (яп. 【切腹】, せっぷく, «розрізання живота») — японське ритуальне самогубство шляхом розрізання живота мечем.

НазвиРедагувати

  • Ка́пуку (【割腹】, かっぷく) — «розтинання живота»;
  • То́фуку (【屠腹】, とふく) — «розсікання живота»;
  • Харакі́рі (【腹切り】, はらきり) — «розрізання живота».

За уявленнями середньовічних японців, людська душа розміщувалася у животі, тому його розтинання було останнім доказом чесності людини. З цим уявленням пов'язано багато фразеологізмів японської мови. Наприклад:

  • харадацу (腹立つ; дослівно: «ходити з животом, що піднявся» — гніватися)
  • хара кітанай (腹汚い; дослівно: «брудний живіт» — низькі прагнення)
  • хараґурой хіто (腹黒い人; дослівно: «людина з чорним животом» — людина з чорною душею)
  • харанай хіто (腹ない人; дослівно: «людина без живота» — бездуховна людина)

Відповідно, воїн, що вчиняв сепуку, проявляв сміливість і востаннє засвідчував чистоту своїх помислів.

ІсторіяРедагувати

 
Такадзакі Сукеїчіро здійснює сепуку, щоби не потрапити в полон.

Звичай сепуку зародився в XI столітті, в період Хейан, у середовищі військових. З XII століття він набув поширення серед японського самурайства і практикувався у цій верстві протягом 700 років[2].

Мотивами для ритуального самогубства могли бути:

  1. смерть господаря, якому служив самурай;
  2. відповідальність за невиконану справу чи непристойну поведінку;
  3. жаль за скоєні вчинки;
  4. небажання і сором стати полоненим.

У першому випадку ритуальне самогубство називалося ойбара (【追腹, おいばら】) — «розрізання живота вслід за господарем», в другому випадку — цумебара (【詰腹, つめばら】) — «розрізання живота за обставинами», а в третьому — муненбара (【無念腹, むねんばら】) — «розрізання живота з жалю»[2][1].

Живіт розтинали нижче пупа двома способами: поперек — зліва направо, або навхрест — зліва направо і зверху вниз. Останній спосіб вважався складним, тому до нього вдавалися лише фізично сильні воїни. Після розрізу, самогубець завдавав собі смертельного удару в горло[2].

З XVII століття чистота мотивації для здійснення сепуку поступово втратила сенс, а сам ритуал остаточно формалізувався. Замість останнього удару в горло, самураї використовували помічника кайшяку[3], який відрубував голову самогубцеві, після розрізання ним живота. Інколи помічник відрубував голову раніше, ніж воїн встигав розітнути живіт[2]. У добу сьоґунату Токуґава (16031867) для виконання сепуку, зазвичай, призначали трьох помічників: старшого[4], додаткового[5] і молодшого[6]. Перший відрубував голову, другий приносив піднос з коротким мечем, а третій засвідчував смерть самогубця[2].

Помічник дотримувався «трьох правил»[7] або «чотирьох фаз»[8], після завершення яких він міг відрубати воякові голову. «Три правила» передбачали, що самогубець отримає короткий меч на підносі, подивиться на лівий бік свого живота і встромить у нього меч. «Чотири фази» складалися з підношення підносу з мечем, підсування підносу до самогубця, взяття ним меча та встромляння леза у живіт. «Правила» і «фази» слід було виконувати повільно, не поспішаючи[2].

Сепуку був не лише ритуальним самогубством, але й різновидом покарання привілейованого стану в середньовічній Японії. Воякові, що завинив, давали останній шанс повернути собі гідність та змити провину кров'ю. Самураї вищого класу здійснювали сепуку в садибах своїх володарів, а самураї середнього і нижчого класів — у в'язницях. Покарання виконували так само, як і звичайне ритуальне самогубство, — коротким мечем розпорювали живіт, після чого помічник відрубав голову. В особливих випадках замість меча виносили біле віяло, яким імітували розрізання живота. Такий ритуал називався оґібара[9] — «сепуку з віялом» і нагадував просте, але почесне відтинання голови[2].

1873 року, в результаті реставрації Мейдзі та вестернізації Японії, покарання злочинців через сепуку було скасоване. Проте, навіть після XIX століття, ритуал розпорювання живота використовували як спосіб покінчити із життям. Найгучнішими випадками, що сколихнули японське суспільство, були групове сепуку 14 молодиків, здійснене 25 серпня 1945 року напередодні через поразку Японії у Другій світовій війні, та самогубство японського письменника Місіми Юкіо, вчинене 25 листопада 1970 року[2].

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. а б Сеппуку // Коваленко О. Самурайські хроніки. Ода Нобунаґа]. — К.: Дух і Літера, 2013. — С. 550.
  2. а б в г д е ж и Сеппуку // Енциклопедія Ніппоніка: в 26 т. 2-е видання. — Токіо: Сьоґаккан, 1994—1997.
  3. яп. 介錯, かいしゃく.
  4. яп. 介錯, かいしゃく, кайшяку або яп. 大介錯, だいかいしゃく, дай-кайшяку.
  5. яп. 添介錯, そえかいしゃく, сое-кайшяку або яп. 助介錯, すけかいしゃく, суке-кайшяку
  6. яп. 小介錯, しょうかいしゃく, шьо-кайшяку.
  7. яп. 三つの規矩, みつのきく, міцу но кіку.
  8. яп. 四つの間, よつのま, йоцу-но-ма.
  9. яп. 扇腹, おうぎばら.

БібліографіяРедагувати

ПосиланняРедагувати

  Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Сеппуку