Сакатон, або ж карстова лійка Ель Сакатон (ісп. Zacatón) — заповнена термальною водою карстова лійка, що належить до системи Сакатон — групи незвичайних карстових об'єктів, розташованих в мунципалітеті Альдама[en] неподалік від Сьєрра-де-Тамауліпас[en] на північному сході штату Тамауліпас, Мексика. Загальна глибина становить 339 метрів, а підводна частина 319 м є найглибшим карстовим озером у світі. Поццо-дель-Мерро[en] (Сант-Анджело-Романо, область Лаціо, Італія) 392 м глибше (глибина поки невідома).

За допомогою автономного робота встановлено, що глибина підводної частини Сакатон становить 319 метрів.[1] Сакатон — єдина карстова лійка із п'яти розташованих у Ранчо-Ла-Асуфроса, яка має скільки-небудь помітну витрату води.[2]

Назва Сакатон виходить від островків трави сакате, яка вільно плаває по поверхні під дією вітру.[3]

Зішкріби зі скельних стін під поверхнею принесли принаймні три нові типи бактерій.[4]

Дайвінг ред.

 
Поперечний переріз карстової лійки Сакатон

Глибина Ель Сакато робить її важливим місцем для дайвінгу:

  • 1993 року доктор Енн Крістовіч, пірнувши на глибину 169 м, встановила світовий рекорд глибини занурення серед жінок.[5]
  • 6 квітня 1994 дайвер-дослідник Джим Боуден[en] і піонер печерного дайвінгу Шек Екслі[en] занурились в Ель Сакатон з метою досягнути дна. Боуден встановив світовий рекорд глибини глибини занурення 282 м,[6] а Екслі загинув, ймовірно, від нервового синдрому високого тиску[en] (HPNS) на глибині від 268 до 276 м.[7][8]
  • Проект НАСА під назвою DEPTHX[en] використовував провалля як стенд для перевірки роботизованого обладнання, яке розроблялося для вивчення супутника Юпітера Європи.[9][10][11][12]

Гідрогеологія ред.

Сакатон є лише однією з численних лійок та інших карстових об'єктів у регіоні. Тут розташовані понад 15 карстових лійок, кілька систем печер і карстових джерел з печерами. Деякі з цих карстових об'єктів мають незвичайні характеристики, такі як травертинові кришки над кількома лійками з ізольованим водоймами під ними.

З кінця 1990-х років, доктор Маркус Гері, гідрогеолог в Edwards Aquifer Authority і ад'юнкт-професор в Школі геофізичних досліджень Джексона[en] Техаського університету вивчав Систему Сакатон, щоб зрозуміти як утворюються карстові лійки і як вони розвиваються з плином часу.[13] У ході цих досліджень Гері широко використовували низку дослідницьких інструментів, зокрема зонд DEPTHX, геофізику, геохімію ізотопів, польову картографію і геомікробіологію. Гері був першим членом і Co-ПІ[прояснити] місії DEPTHX, яка використовувала автономного підводного робота, щоб вперше дослідити найглибші частини озера.

За словами Гері, ці лійки почали утворюватися протягом плейстоцену в результаті вулканічної активності знизу.[14] Цей погляд відрізняється від класичної теорії утворення печер, а також гіпотез про утворення інших великих печер у цій частині Мексики.

З цієї точки зору, вулканізм перетворив глибоку воду на злегка кислу, додавши розчинений вуглекислий газ і сірководень. Ці води повільно розчинили вапняк угорі, створивши пористий карст. це називається «hypogenic karstification». Час від часу, вищерозміщені скелі падали в порожніх камери під ними, створюючи глибокі шахти. Якщо його інтерпретація правильна, то система Сакатон має більше спільного з Мамонтовими гарячими джерелами[en] в Єллоустонському національному парку, ніж з іншими глибокими лійками в цьому самому регіоні Мексики.

Ще однією цікавою гідрогеологічною особливістю є те, що деякі з лійок здається перебувають у процесі закриття нагорі, оскільки кірочки з травертину (різновид карбонату кальцію) утворюють на їхній поверхні. Марк Ейргарт, науковий письменник у Школі геофізичних досліджень Джексона писав:

Це трохи схоже на шкірку фарби, яку залишили відкритою на сонці. Для фарби це може зайняти день або два. В нашому ж випадку процес, ймовірно, займе тисячі років. Це по суті спосіб збирати докупи розчинені мінерали, які містяться у воді, і формувати з них нові мінерали на поверхні. Принаймні одне провалля (Поса Сека), схоже, закрилося повністю, закривши підводне озеро, можливо з незвичайними формами життя. Якщо такі форми життя існують, то це можуть бути бактерії, які здатні жити без кисню та сонячного світла. І якщо припустити, що озеро було закрите від зовнішнього світу протягом тисяч і тисяч років, то вони, можливо, еволюціонували в щось, що відрізняється від усього, що вчені колись виявили і охарактеризували раніше.[15]

Див. також ред.

Посилання ред.

  1. Demystifying El Zacatón (Astrobiology, June 2007). Astrobio.net. 18 грудня 2002. Процитовано 2 травня 2012.
  2. Gary, Marcus (2000). Speleogenesis of Zacatón and cenotes of Rancho la Azufrosa. In: Hallock and French (eds). Diving for Science...2000. Proceedings of the 20th Annual Scientific Diving Symposium. Американська академія підводних наук[en]. Архів оригіналу за 2 вересня 2012. Процитовано 7 січня 2011.
  3. The Unusual Cenotes. Mexicodesconocido.com.mx. Архів оригіналу за 11 травня 2006. Процитовано 2 травня 2012.
  4. Moskowitz, Clara. Deep-diving robot finds microbial zoo in sinkhole. NBCNews.com. Процитовано 22 серпня 2013.
  5. Proyecto de Buceo Espeleologico México y América Central Bio: Ann Kristovich. Mexicoprofundo.org. Процитовано 2 травня 2012.
  6. Zacaton. A History by Dr. by Ann Kristovich
  7. A/C N10 Incident Reports. Iucrr.org. 6 квітня 1994. Архів оригіналу за 25 липня 2011. Процитовано 2 травня 2012.
  8. Eulogy for an Explorer. Stationr.org. Архів оригіналу за 7 лютого 2012. Процитовано 2 травня 2012.
  9. Vlahos, James. Robotic Mission to Zacaton. Popsci.com. Архів оригіналу за 8 грудня 2007. Процитовано 2 травня 2012.
  10. Connolly, Ceci (14 травня 2007). Mexican Sinkhole May Lead NASA to Jupiter. Washingtonpost.com. Процитовано 2 травня 2012.
  11. The Advance DEPTHX Team Missions. Stoneaerospace.com. Архів оригіналу за 5 січня 2013. Процитовано 2 травня 2012.
  12. Robotic submarine reaches new depths. Newscientisttech.com. Процитовано 2 травня 2012.
  13. Sistema Zacatón
  14. Volcanic karstification of Sistema Zacaton, Mexico (Gary, Sharp, 2006)
  15. Airhart, Marc (19 травня 2007). Put a Lid On It. Архів оригіналу за 16 лютого 2014. Процитовано 7 січня 2011.

Література ред.

Посилання ред.