Вікіпедія

Роберт Локвуд-молодший

американський блюзовий музикант

Ро́берт Ло́квуд-моло́дший (англ. Robert Lockwood, Jr.; 27 березня 1915, Теркі-Стретч, Арканзас — 21 листопада 2006, Клівленд, Огайо) — американський блюзовий гітарист і співак, представник стилів дельта-блюз та чиказький блюз[4]. Пасинок Роберта Джонсона, як співпрацював з Сонні Боєм Вільямсоном, Літтлом Волтером, Отісом Спенном та ін; як сесійний музикант акомпанував багатьом виконавцям на лейблі Chess Records у 1950-х і 1960-х роках.

Роберт Локвуд-молодший
Зображення
Локвуд-молодший під час виступу у Франції, 3 грудня 1982
Локвуд-молодший під час виступу у Франції, 3 грудня 1982
Основна інформація
Дата народження27 березня 1915(1915-03-27)
Місце народженняТеркі-Стретч, Арканзас
Дата смерті21 листопада 2006(2006-11-21) (91 рік)
Місце смертіКлівленд, Огайо
Причина смертідихальна недостатність Редагувати інформацію у Вікіданих
ПохованняРіверсайд
Роки активності1930-ті–2000-ні[1]
ГромадянствоСША
Національністьафроамериканці[2] Редагувати інформацію у Вікіданих
Професіямузикант
Інструментигітара, вокал
Жанрблюз
ГуртLittle Walter & His Jukes[3]
СпівпрацяДейв Маєрс, Фред Білоу, Джиммі Роджерс, Луї Маєрс, Лютер Такер, Мадді Вотерс, Отіс Спенн, Віллі Діксон[1]
ЛейблиBlack & Blue, Delmark, Rounder, Telarc, Trio, Trix, Verve
НагородиЗали слави блюзу (1989)
Премії• «Греммі» за «Найкращий альбом традиційного блюзу» (2007)
• Blues Music Awards (7 нагород)
robertlockwood.com Редагувати інформацію у Вікіданих
CMNS: Файли у Вікісховищі Редагувати інформацію у Вікіданих

1989 року включений до Зали слави блюзу[5]. Лавреат премії «Греммі» (2007)[6] та 7-разовий володар нагороди Blues Music Awards.

Біографія

ред.

Народився 27 березня 2015 року в Теркі-Стретч, поблизу Марвелла[7], округ Філліпс, штат Арканзас[8][9][10]. Його батько Роберт Локвуд-старший не був музикантом; він залишив сім'ю, коли його син був зовсім малим. В дитинстві вчився грати на родинній фісгармонії і сподівався стати піаністом[11]. Пізніше в Гелені, штат Арканзас його мати познайомилась і почала зустрічатися з Робертом Джонсоном[8]. У Роберта Локвуда та Роберта Джонсона не було стосунків між пасинком і вітчимом — між ними було лише чотири роки різниці у віці[4]. Однак Роберт Джонсон навчив Локвуда грати на гітарі та його власній унікальній техніці; вони багато разів грали разом наживо[4].

Після вбивства Джонсона в 1938 році не виступав близько року, після чого розпочав власну музичну кар'єру[11]. 1938 року він став одним із перших блюзових виконавців, які почали грати на електричній гітарі, і зрештою поїхав до Чикаго в 1940 році[11], де записав чотири композиції для Bluebird[8]. Грав разом із співаком і губним гармоністом Сонні Боєм Вільямсоном (Райс Міллер) (з яким познайомився у Мемфісі[7]) у 15-хвилинній передачі «King Biscuit Time» на радіостанції KFFA у 1936, 1944 і 1945 роках у Гелені, Арканзас[8][10]. Наприкінці 1940-х років давав уроки гри на гітарі молодому Б. Б. Кінгу, який приїхав до музиканта, почувши його виступи на радіо[11].

Оселившись в Чикаго в 1950 році, Локвуд одразу здобув репутацію універсального сесійного музиканта, де упродовж 1950-х і 1960-х років на лейблі Chess Records акомпанував Сонні Бою, Літтл Волтеру (зокрема, «Oh Baby», «Last Night», «Mellow Down Easy», «You'd Better Watch Yourself» і «My Babe»), Мадді Вотерсу, Санніленду Сліму, Рузвельту Сайксу, Сент-Луїсу Джиммі, Едді Бойду («24 Hours»), Джону Бріму, Літтл Бразер Монтгомері, Отісу Спенну, Віллі Мейбону, Віллі Коббсу, Гарольду Барріджу, the Moonglows, Фредді Кінгу та іншим[4][5][7][10]. В 1951 році записувався як соліст для Mercury («I'm Gonna Dig Myself a Hole», «Dust My Broom»), а в 1955 році для JOB («Sweet Woman from Maine»/«Aw Aw Baby»)[4][8]. 1960 року акомпанував на спільному з Отісом Спенном (піаніста гурту Мадді Вотерса) альбомі Otis Spann Is the Blues[7][11].

 
Локвуд-молодший на Всесвітній виставці в Ноксвіллі, Теннессі, 1982

Після поїздки 1960 року до Клівленда з Сонні Боєм через рік вирішив там оселитися[7][11], де присвятив себе сім'ї, удень працював і ввечері грав в місцевих тавернах і лаунжах[5]. 1970 року Delmark Records вмовили музиканта повернутися до студійної роботи, в результаті якої з'явився його дебютний сольний альбом Steady Rollin' Man[5][7]. На початку 1970-х виступав на фестивалі блюзу і джазу в Анн-Арбор (1972), на фестивалі в Торонто[12][13] і записав платівку Does 12 на лейблі Trix Піта Лоурі[7], де грав на дванадцятиструнній гітарі (яку почав використовувати з 1965 року)[4][8]. Також записав декілька концертних альбомів в Японії[11]. На початку 1980-х записав два альбоми (Hangin' On та Mister Blues Is Back to Stay) на Rounder з учнем Роберта Джонсона Джонні Шайнсом[8]. Hangin' On був удостоєний нагороди на 1-й церемонії нагородження National Blues Music Awards (в категорії «Найкращий альбом традиційного блюзу»)[11]. 1982 року записав у Франції триб'ют-альбом на Black & Blue, присвячений Роберту Джонсону під назвою Robert ‘‘Jr.’’ Lockwood Plays Robert & Robert (1982). На ньому музикант грає сольно на 12-струнній гітарі: матеріал складається частково з власних пісень та кавер-версій «Rambling on My Mind», «Sweet Home Chicago», «Little Queen of Spades» та «C. C. Rider». Після його випуску, не записувався до 1996 року[4].

У 1998 році підписав контракт з Verve, де випустив I Got to Find Me a Woman за участі запрошених гостей Б. Б. Кінга та Джо Луїса Вокера (альбом був номінований на «Греммі»)[13][14]. Його альбом Delta Crossroads (2000) для Telarc було номіновано на «Греммі», також він здобув W.C. Handy Blues Awards в категорії «Найкращий альбом акустичного блюзу»[15][11]. Отримав дві почесні докторські ступені в Клівленді у 2001 та 2002 роках[4]. У віці 89 років випустив Legend Live (2004) з кавер-версіями Джонсона «Sweet Home Chicago», «Love in Vain», «Ramblin on My Mind»[16]. Того ж року записав в складі квартету ветеранів блюзу з Девідом «Ханібой» Едвардсом, Пайнтопом Перкінсом і Генрі Таунсендом спільний альбом Last of the Great Mississippi Delta Blue… (Blue Shoe Project), який був потім у 2007 році удостоєний премії «Греммі» (в категорії «Найкращий альбом традиційного блюзу»)[7][17]. До 1 листопада 2006 року виступав щотижня в клубі «Fat Fish Blue» в Клівленді[11], а 3 листопада був госпіталізований з аневризмою мозку[8].

Помер 21 листопада 2006 року у віці 91 року від дихальної недостатності в Клівленді, штат Огайо в медичному центрі Клівленда[13][11]. Похований на кладовищі Ріверсайд в Клівленді[9].

Особисте життя

ред.

Перша дружина — Енні Робертс Локвуд (1931—1997), саме вона вмовила чоловіка переключитися на 12-струнну гітару і написала декілька для нього пісень; володіла компанією Annie Lockwood Music Pub. Co., заснованою 1990 року в Клівленді[18]. Друга дружина — Мері Сміт Локвуд[7][11]. У музиканта було четверо пасинків від першого шлюбу і четверо — від другого[13].

Визнання

ред.

У 1989 році ім'я Роберта Локвуда-молодшого внесено до Зали слави блюзу[11]. 1995 року отримав від першої леді Гілларі Клінтон Степендію національного спадку від Національного фонду мистецтв[7][11][13]. 1997 року на його честь названо вулицю в Клівленді, в розважальному районі Флетс[11].

  • 1980 Hangin' On (з Джонні Шайнсом) — National Blues Music Awards в категорії «Найкращий альбом традиційного блюзу»
  • 1982 Роберт Локвуд-молодший — National Blues Music Awards в категорії «Найкращий виконавець традиційного блюзу»
  • 1994 Роберт Локвуд-молодший — Annual Blues Awards в категорії «Найкращий виконавець традиційного блюзу»
  • 1999 Роберт Локвуд-молодший — W.C. Handy Blues Awards в категорії «Найкращий виконавець традиційного блюзу»
  • 1999 I Got to Find Me a Woman — W.C. Handy Blues Awards в категорії «Найкращий альбом традиційного блюзу»
  • 2001 Delta Crossroads — W.C. Handy Blues Awards в категорії «Найкращий альбом акустичного блюзу»
  • 2007 Роберт Локвуд-молодший — Blues Music Awards в категорії «Найкращий виконавець традиційного блюзу»
  • 2007 Last of the Great Mississippi Delta Blue… (з Девідом «Ханібой» Едвардсом, Пайнтопом Перкінсом і Генрі Таунсендом) — «Греммі» в категорії «Найкращий альбом традиційного блюзу»

Дискографія

ред.

Альбоми

ред.

У співпраці

ред.

З Отісом Спенном

З Рузвельтом Сайксом

З Сонні Боєм Вільямсоном

  • The Real Folk Blues (Chess, 1947-64 [1966])[9]

Примітки

ред.
  1. ↑ а б Роберт Локвуд-молодший на сайті AllMusic. Процитовано 31 грудня 2023. (англ.)
  2. ↑ Southern E. Biographical Dictionary of Afro-American and African Musicians — Greenwood Publishing Group, 1982.
  3. ↑ Robert Lockwood Jr. на Discogs.com (англ.)
  4. ↑ а б в г д е ж и Komara, 2006, с. 625.
  5. ↑ а б в г Jim O'Neal (10 листопада 2016). Robert Jr. Lockwood (англ.). The Blues Foundation. Процитовано 31 грудня 2023. 
  6. ↑ Robert Lockwood, Jr (англ.). Офіційний сайт премії «Греммі». Процитовано 31 грудня 2023. 
  7. ↑ а б в г д е ж и к л Russell, Tony (30 листопада 2006). Obituary Robert Jr Lockwood. Guardian (англ.). Процитовано 1 січня 2024. 
  8. ↑ а б в г д е ж и Bill Dahl. Robert Jr. Lockwood biography (англ.). AllMusic. Процитовано 31 грудня 2023. 
  9. ↑ а б в Robert Jr. Lockwood discography (англ.). wirz.de. Процитовано 31 грудня 2023. 
  10. ↑ а б в Sonnier Jr., 1994, с. 162.
  11. ↑ а б в г д е ж и к л м н п р с Pareles, Jon (25 листопада 2006). Robert Lockwood Jr., 91, Bluesman, Dies. The New York Times (англ.). Процитовано 1 січня 2024. 
  12. ↑ Liner notes. Robert Jr. Lockwood* – Steady Rollin' Man (англ.). Discogs. Процитовано 1 січня 2024. 
  13. ↑ а б в г д Bernstein, Adam (23 листопада 2006). Robert Lockwood Jr. The Washington Post (англ.). Процитовано 1 січня 2024. 
  14. ↑ 1998 GRAMMY WINNERS. 41st Annual GRAMMY Awards (англ.). Офіційний сайт премії «Греммі». Процитовано 31 грудня 2023. 
  15. ↑ 2000 GRAMMY WINNERS. 43rd Annual GRAMMY Awards (англ.). Офіційний сайт премії «Греммі». Процитовано 31 грудня 2023. 
  16. ↑ Komara, 2006, с. 626.
  17. ↑ 2007 GRAMMY WINNERS. 50th Annual GRAMMY Awards (англ.). Офіційний сайт премії «Греммі». Процитовано 31 грудня 2023. 
  18. ↑ Annie Lockwood (англ.). Discogs. Процитовано 31 грудня 2023. 

Література

ред.

Посилання

ред.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Роберт_Локвуд-молодший&oldid=41464659