«Пісня про Гайава́ту» (англ. The Song of Hiawatha) — класична пам'ятка світової літератури пера американського поета та перекладача Генрі Лонгфелло.

Пісня про Гайавату
англ. The Song of Hiawatha
Пісня про Гайавату. Обкладинка 1983.jpg
Обкладинка українського видання 1983 року
Автор Генрі Лонгфелло
Мова англійська
Опубліковано 1855
Переклад Панас Мирний;
Олександр Олесь;
Костянтин Шмиговський;
Оксана Соловей

CMNS: Цей твір у Вікісховищі
S:  Цей твір у  Вікіджерелах
Статуя Гайавати, що несе Міннегагу в Парку Міннегаги Міннеаполіс, Міннесота

Її будова і віршований розмір (чотиристопний хорей) запозичені з карельського епосу «Калевала»[1].

Була видана в США в листопаді 1855 року і відразу прийнята широким колом читачів. Відтоді її багаторазово перевидавали[2] (за півроку після першого видання книгу перевидали 30 разів і переклали майже всіма європейськими мовами). Епічна поема Генрі Лонгфелло, в основі якої легенди індіанців ірокезів та оджибве. Лонгфелло назвав як джерела своєї поеми роботи етнографа Генрі Роу Скулкрафта (англ. Henry Rowe Schoolcraft), зокрема, книги «Алгікські Дослідження» (англ. Algic Researches) та «Історія, умови життя та перспективи індіанських племен США» (англ. History, Condition and Prospects of the Indian Tribes of the United States).

Українські перекладиРедагувати

Вперше поема з'явилася в україномовному варіанті з-під пера письменника і перекладача Панаса Мирного. Уривки з «Думи про Гайавату» (заспів І, III, IV, X, XIX, XX та XXII пісні) під загальною назвою «Декілька пісень про Гайавату» були опубліковані у 1904 році у київській літературній збірці «На вічну пам'ять Котляревському». Втім, повний текст перекладу з'явився лише у сьомому томі зібрання творів Панаса Мирного (1971).

Оцінку йому дав Іван Франко:

«Найбільшу несподіванку зробив, одначе, нашому письменству Панас Мирний, що з першорядного прозаїста перескочив із молодечою вервою на поле віршової мови і дав нам прегарний переклад „Декількох пісень про Гайавату“ американського поета Генрі Лонґфелло. „Гайавата“ — се, як відомо, сміла проба освіченого чоловіка створити національну епопею червоношкірих індіан на основі їх вірувань та усних традицій. Вона подекуди і тоном і змістом нагадує фінську „Калевалу“, хоча все-таки далеко більше має на собі печать індивідуальної творчості великого поета Лонґфелло. Присвоєння нашій літературі сеї поеми, та ще й до того майстерським пером Мирного, треба вважати значним здобутком і побажати лише, щоб шановний автор не обмежився „декількома піснями“, а дав нам якнайшвидше переклад усеї поеми».

У роботі було використано класичний російський переклад Івана Буніна, адже Мирний не володів англійською. Відомий радянський перекладознавець Р. Зорівчак вказала на головні недоліки перекладу:

«Якщо на зламі XX ст. абсолютні українізми, реалії українського побуту в нашій перекладній літературі сприймалися як щось цілком природне, то нині в тексті американської поеми з індіанського життя аж ніяк не звучать слова типу „курінь“, „кобзар“. До того ж техніка віршування Панаса Мирного досить недосконала, — особливо порівняно з Олександром Олесем та Костянтином Шмиговським».

 
"Два було у Гаявати, Два незмінних вірних друга. Серце, душу Гаявати Знали в радощах і в горі Тільки двоє: дужий Квазінд І музика Чайбаябос". Фредерік Ремінгтон, 1889

У 1912 р. поему перекладає Олександр Олесь. Ця версія вперше була опублікована в «Літературно-науковому віснику», а у 1923 році у Катеринославі (нині Дніпро) вийшла окремим виданням. Як і Мирний, Олесь створив українську версію, користуючись не оригіналом, а текстом російського перекладу поеми Буніна, адже не володів ані англійською, ані французькою мовами (відомо, що не з першотвору, а з французького варіанту перекладав і Бунін). Автор анонімної передмови до перекладу, що вийшов окремим виданням 1923 року, дає йому оцінку:

«…прекрасний і художній по формі, повний і художньо близький до оріґіналу, зроблений співучим віршом».

Відчуваючи недосконалість першого варіанту перекладу поеми, Олесь у 1914 році переїздить у затишну Пущу-Водицю, аби розпочати роботу над другим варіантом. До нього тричі на тиждень приїздить знавець англійської мови Кучапський і робить підстрочник (чорнову версію перекладу) оригіналу російською. Копії обох варіантів зберігаються в архіві ЦНБ ім. В. І. Вернадського (ф. ХУ, № 877 і № 878). Якщо перший варіант збережений весь, то другого, неопублікованого, в архіві є тільки 22 аркуші (пролог і перші чотири розділи поеми). На цій же копії вказано, що другий переклад був цілий, але загинув за невідомих обставин між 1919—1922 рр. Цей український переклад поеми набув поширення завдячуючи тиражному радянському виданню 80-х у м'якій обкладинці (Київ, «Веселка», 1983). Книжка вийшла під редакцією відомого перекладача Віктора Коптілова і містила незначні скорочення. Також поема увійшла у двотомник творів Олеся, виданий у 1990 році видавництвом «Дніпро». «Пісня про Гайавату» в інтерпретації Олеся отримала переважно схвальні відгуки сучасників. Втім, і цей варіант не став взірцевим. Теоретик і практик перекладацького мистецтва Зорівчак зазначила:

«Переклад Олеся — це творча праця на найвищому регістрі, музична структура слововислову блискуча, з версифікаційного погляду інтерпретація досконала. Та все ж відчувається, що Олесь не обходився без допомоги Буніна». Особливості цього перекладу визначає Я. Кривонос: «відчутний вплив літературної традиції мови перекладу; найбільша кількість випадків (порівняно з О. Соловей та К. Шмиговським) опущення метафори або трансформації метафоричного образу оригіналу внаслідок звернення до конвенційних метафор мови перекладу там, де інші перекладачі на практиці доводять можливість точнішого відтворення метафори оригіналу».

1957 року в Україні вийшов друком ще один повний переклад поеми, автором якого став Костянтин Шмиговський. Саме цей переклад (Київ, «Державне видавництво художньої літератури», 1957) радянські та сучасні українські літературознавці визнали найближчим до оригіналу й найвдалішим поетично. Це і єдиний в історії україномовних варіантів повний переклад, здійснений з англомовного оригіналу за виданням The Song Of Hiawatha by Henry Wadsworth Longfellow, Houghton Mifflin Company (1883). Втім, незважаючи на літературну майстерність, переклад Шмиговського був виданий лише один раз, у естетичному подарунковому форматі, накладом 8 тис. примірників, і в наступні роки не побачив перевидань, перетворившись на букіністичну рідкість.

Уривки з «Пісні про Гайавату» переклав Микита Мандрик (надруковані у його збірці. «Золота осінь», Вінніпег, 1958).

1965 у Вінніпезі опубліковані окремим виданням «Заспів» та чотири розділи «Пісні про Гайавату» в українському перекладі Оксани Соловей з післямовою К. Филипович «Г. В. Лонгфелло — літературний піонер своєї доби».

Видання поеми українською мовоюРедагувати

Пісня про Гайавату. К., 1957; [Вірші]. «Вітчизна», 1957, 8; [Вірші]. В кн.: Співець. К., 1972; Пісня про Гайавату [фрагм.]. «Всесвіт», 1982, № 3; Пісня про Гайавату. К., 1983; [Вірші]. В кн.: Світовий сонет. К., 1983; [Вірші]. В кн.: Мисик В. Твори, т. 2. К., 1983; [Вірші]. В кн.: Грабовський П. Вибрані твори, т. 1. К., 1985; Пісня про Гайавату [фрагм.]. «Всесвіт», 1987, № 7; Смеркається. — Крила ночі… В кн.: Кочур Г. Друге відлуння. К., 1991.

Українська радянська літературознавча думкаРедагувати

  • Устенко Г. О. Викриття расової дискримінації в «Піснях про невільництво» Генрі Лонгфелло. «Наукові записки Одеського педагогічного інституту іноземних мов», 1958, т. 3;
  • Устенко Г. О. Основні мотиви ліричної поезії Лонгфелло 20 — 30-х років XIX ст. «Іноземна філологія», 1971, в. 26;
  • Зорівчак Р. Генрі Лонгфелло українською мовою. «Всесвіт», 1982, № 3;
  • Драч І. «Пісня про Гайавату» Генрі Лонгфелло. В кн.: Драч І. Духовний меч. К., 1983.

Російська радянська літературознавча думкаРедагувати

  • Ронгонен Л. И. Генри У. Лонгфелло и его поэма «Песнь о Гайавате». М., 1982;

ПриміткиРедагувати

  1. Г. У. Лонгфелло. Пісня про Гайавату / пер. О. Олеся. — К.: Веселка, 1999. — С. 6
  2. Пісня про Гайавату, Генрі Лонгфелло

ПосиланняРедагувати

  • Пісня про Гайавату у перекладі К. Шмиговського