Відкрити головне меню

Осман ібн Аффан (араб. ‎ عثمان بن عفان‎ ‎‎ — ‘Uthmān ibn ‘Affān), (повне ім’я — Осман ібн Аффан ібн Абу аль-Ас ібн Омейя ібн Абді аш-Шамс ібн Абд Манаф аль-Курайші аль-Умаві)[1] (57517 червня 656 р.) — один із сподвижників Магомета, третій арабський халіф (від 644 року). Походив з династії Омеядів. За Османа була закінчена кодифікація Корану. Суніти розглядяють його, як одного з чотирьох праведних халіфів, разом з Абу-Бакром, Омаром та Алі. Шиїти вважають його узурпатором.

Осман ібн Аффан
араб. عثمان بن عفان
3-й Праведний халіф
Початок правління: 644 р.
Кінець правління: 17.6.656
Попередник: Умар ібн аль-Хаттаб
Наступник:Алі ібн Абу Таліб
Дата народження: 575(0575)
Місце народження:Мекка
Дата смерті:17 червня 656(0656-06-17)
Місце смерті:Медіна
Дружина:Рукайя, Умм Кульсум
Діти:Абдулла, Саїд
Династія:Омеяди
Батько:Аффан
Мати:Арва бінт Курайз

Іслам

теч

Історія ісламу

Основи Ісламу

ЄдинобожністьСимвол віри
МолитваПіст
Благодійність
Паломництво до Мекки

Основні представники

МагометПророки ісламу
Сподвижники пророка
Халіфи
Нащадки пророка

Книги і закони

КоранСуннаХадис
МазгабШаріатІджтигад

Течії ісламу

СунізмШиїзмСуфізмВаххабізмСалафізм
ІбадизмАшаритиМатуридизмМутазиліти
ІсмаїлізмДрузиАлавіти
ІмамітиЗейдити
Хариджизм

Ісламська культура
ТеологіяДжихад

ІсламізмПанісламізмУмма
СвятаЖінка
Ісламська літератураІсламська поетикаІсламська каліграфіяІсламська наукаІсламська архітектураІсламська держава
Термінологія


БіографіяРедагувати

Ранні рокиРедагувати

Осман ібн Аффан народився в Мецці в 575 р. Його матір’ю була Арва бінт Курайз. Він був представником впливової династії Омеядів. Осман був одним з перших людей, що прийняли іслам. Це викликало невдоволення його дядька Хакама ібн Абу аль-Аса, який робив спроби повернути свого племінника до віри предків. Через деякий час Осман одружився з донькою пророка Магомета Рукайя. Від цього шлюбу у Омара народився син Абдулла, який невдовзі помер у Медіні. За часів переслідувань мусульман у Мецці, Мухаммед відправив частину своїх послідовників до Ефіопії. Серед них був і Осман.

За деякий час Осман повернувся до Мекки і, разом з іншими мусульманами, здійснив гіджру (переселення) до Медіни. Після переселення Осман брав активну участь у становленні та розвитку мусульманської держави. Брав участь у всіх битвах, що відбувалися між мусульманами і їх супротивниками, окрім битви під Бадрою. Причиною цього стала тяжка хвороба його дружини — Рукайя померла і була похована в день перемоги мусульман у цій битві.
Осман вдруге одружився на ще одній донці пророка Мухаммеда — Умм Кульсум. У зв’язку з цим Омара почали називати Зу’н-Нурайном (володарем двох зірок).
Осман ібн Аффан був багатою людиною. Впродовж всього мединського періоду життя Мухаммеда він надавав мусульманам матеріальну підтримку[2].

 
Ісламські завоювання при праведних халіфах. I — на час смерті Мухаммада; II — завоювання Абу-Бакра; III — завоювання Умара; IV — завоювання Османа

Правління і територіальна експансіяРедагувати

Осман перебував поруч з Магометом під час його прощального хаджу. За часів правління халіфів Абу-Бакра й Умара, Осман активно підтримував їх політичний курс.

Після замаху на Омара в 644 р., смертельно поранений халіф наказав скликати раду з шести найвидатніших сподвижників пророка Мухаммаеда , у складі: Османа ібн Аффана, Алі ібн Абу Таліба, Тальхі ібн Убайдулли, аз-Зубайра ібн аль-Аввама, Абд ар-Рахмана ібн Ауфа и Саада ібн Абу Ваккаса. Їм було наказано впродовж трьох днів обрати одного з них новим халіфом. На цій раді, третім халіфом було обрано Османа.

За часів його правління була створена спеціальна комісія з остаточної редакції Корану. Комісію очолив один із секратарів Мухаммеда Зейд ібн Сабіт, що розпочав свою роботу ще за правління першого халіфа Абу-Бакра. Були розмножені екземпляри Корану, які були розіслані у різні частини Халіфату.

За часів правління Османа продовжувались успішні завойовницькі війни. Були продовжені завоювання в Північній Африці (Лівія), Сирії, був завойований острів Кіпр, Вірменія. Мусульманські війська нанесли низку поразок Візантійській імперії — до Халіфату була приєднана частина Малої Азії. На Сході мусульманські війська розгромили іранського шаха Єздигерда III, який загинув у Мерві.

Після його смерті владі Сасанідських шахів Ірану настав кінець, і ця країна остаточно стала частиною Халіфату[3].

Невдоволення правлінням ОсманаРедагувати

За останніх років правління Османа вперше виникла опозиція до халіфа, у провінціях спалахували заколоти. Це пояснюється збільшенням вагомості нових центрів, таких, як Куфа, Басра і Фустат. Осман намагався посилити контроль над ними, призначаючи туди намісниками своїх родичів, які отримували від нього землі й щедрі фінансові винагороди. Збагачення халіфа і його родини викликало докори з боку аскетично налаштованої частини мусульман, вони звинуватили його у відхиленні від способу життя, який провадили Мухаммед і двоє попередніх халіфів[4].
При Османі суттєво посилилось становище Омейядів, що викликало невдоволення з боку прибічників Алі ібн Абу Таліба (двоюрідного брата і зятя Мухаммеда). Вони вважали, що не Осман, а Алі, найближчий родич і сподвижник пророка, повинен посісти місце халіфа[5].

ЗагибельРедагувати

 
Вважається, що на цьому примірнику корану з Ташкентського музею є залишки крові халіфа Османа

На початку травня 656 року до Медіни прибула делегація єгиптян. Осман пообіцяв задовольнити їхні вимоги, а потім начебто послав листа своєму наміснику з наказом стратити їх після прибуття. Листа було перехоплено, єгиптяни повернулись і за підтримки інших невдоволених осадили Османа в його будинку; більшість мединської верхівки дотримувалась ворожого нейтралітету. 17 червня невдоволені, на чолі з Абдаллахом, сином халіфа Абу-Бакра, увірвалися до будинку і зарубали Османа; ім’я вбивці точно не відоме. За переданням, кров убитого халіфа окропила Коран, що лежав поруч. Такі «османівські» Корани, як найбільша реліквія зберігались у багатьох мечетях, зокрема один у Самарканді (тепер в Музеї історії Узбекистану в Ташкенті)[6].

ПриміткиРедагувати

  1. Архівована копія. Архів оригіналу за 31 січень 2010. Процитовано 25 січень 2010. 
  2. Архівована копія. Архів оригіналу за 31 січень 2010. Процитовано 25 січень 2010. 
  3. Архівована копія. Архів оригіналу за 31 січень 2010. Процитовано 25 січень 2010. 
  4. Ислам: Энциклопедический словарь. — М.: Наука. Главная редакция восточной литературы, 1991. С. 243
  5. С. В. Павлов, К. В. Мезенцев, О. О. Любіцева. Географія релігій. — К., 1999. — С. 138
  6. Ислам: Энциклопедический словарь. — М.: Наука. Главная редакция восточной литературы, 1991. С. 243

ДжерелаРедагувати

  • Исламский энциклопедический словарь
  • С. В. Павлов, К. В. Мезенцев, О. О. Любіцева. Географія релігій. — К., 1999. — С. 138
  • Ислам: Энциклопедический словарь. — М.: Наука. Главная редакция восточной литературы, 1991. С. 242, 243.