Обговорення:Хацьки

Ця стаття є частиною Проєкту:Населені пункти України (рівень: невідомий)
	Мета проєкту — покращувати усі статті, присвячені населеним пунктам та адміністративно-територіальним одиницям України. Ви можете покращити цю статтю, відредагувавши її, а на сторінці проєкту вказано, чим ще можна допомогти. Учасники проєкту будуть вам вдячні.
???	Цю статтю ще ніхто не оцінив за шкалою оцінок статей Проєкту:Населені пункти України.
	Чим допомогти: Допоможіть у доповненні даних про населення населених пунктів України Доповнюйте статті інформацією про пам'ятки Оновлюйте дані у статтях Долучайтеся до поточних обговорень

Статтю «Хацьки» поліпшено в рамках місяця українського села (20 серпня 2012 року — 20 вересня 2012 року)

Дуже мало ми знаємо про свої села і як хочеться зберегти краплини знань, щоб нащадки мали що хоч трішки прочитати. Тому хочу прикріпити дослідницький нарис написаний ученицею школи Хандусь Надією Юріївною,в якому вона так щиро і любяще описала своє село.

ВІДДІЛ ОСВІТИ ЧЕРКАСЬКОЇ РАЙОННОЇ ДЕРЖАВНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ

ЧЕРКАСЬКИЙ РАЙОННИЙ МЕТОДИЧНИЙ КАБІНЕТ

Дослідницький нарис в рамках проекту Ліги старшокласників «Пишаюся тобою, рідний краю!»

«Хацьківчанин – це звучить гордо»

Виконала учениця 8 класу Хацьківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ст. Черкаської районної ради Черкаської області Хандусь Надія Юріївна

Керівники:

Полудень Галина Миколаївна, вчитель обслуговуючої праці
Скляр Лариса Борисівна, педагог-організатор

Черкаси-2010

Спокійно, поволі піднімається з-за обрію вранішнє сонце. Тихо несе свої темні осінні води старий, втомлений меліорацією Тясмин. Ще дрімає, окутане густим туманом, село, що примостилось на затишних берегах. Скільки довелось пережити і побачити тобі на своєму віку, старий добрий Тясмине. Ти гостинно прихистив на своїх родючих землях людей, дозволив їм користуватися твоїми багатствами. І народилось в мальовничому місці, в самому серці України, нове село – село Хацьки, перша згадка про яке в офіційних документах датується 1793 роком. Хоча ще в 1622 році в Польській ревізії Черкаського староства пишеться про хутір Хацько. Можна допускати, що люди жили на цій благодатній землі багато раніше, оскільки на території села було знайдено скарб пізньої бронзи (6-7ст.н.е.). До речі, Хацько – це розмовний варіант імені Харитон, що в перекладі з грецької означає «благодатний» . Походження назви села має декілька версій. Перша – від імені першого поселенця Хацька, друга – припущення, що так назвали село поляки, милуючись нашими чепурними білими хатками. А ще в творах Т.Г.Шевченка, де йдеться про наші краї, згадується корчма Хацькеля, за прізвищем якого також могли назвати поселення. Ти пам’ятаєш, Тясмине, як рятував людей від ворожих набігів в своїх густих лісах. І збудували люди каланчу, щоб здалеку бачити ворога і бити на сполох. До сьогодні пам’ятають жителі села стару назву вулиці – Калатур. До наших днів збереглися і інші старі назви – Забрід, тому що за бродом, Комарівка – бо знаходиться у лісі, де багато комарів, Джулаївка – за прізвищем жителя. Дякую тобі, старий Тясмине, за твою мовчазну розповідь, за твої тихі води, ясні зорі в дзеркалі чистого плеса, живи ще віки на радість нам і нашим нащадкам. Крокую далі, піднімаючись, до нового центру села. Ще в ХІХ ст. під керівництвом графа Бобринського розпочалось будівництво Одеської гілки залізниці, і село почало розбудовуватись в бік станції. З’явились нові вулиці – Куликівка, Вербівка, Нахалівка, Красовщина та ін. Сьогодні вулиці носять нові назви, але і старі міцно засіли в пам’яті старожилів. Будівництво залізниці та станції зіграло вирішальну роль в житті та розвитку села. І тепер, щоденно, в напівдрімотливій вранішній тиші, в 6-30, по вулиці, що носить ім’я героя-офіцера, воїна-афганця Валерія Тищенка (колишній Залізничній) дружно крокує до залізничного вокзалу армія працюючих та студентів, щоб вчасно дістатись до місця роботи та навчання в міста Смілу та Черкаси. Тридцять хвилин – і ти в обласному центрі. Дуже зручно. Спасибі графу Бобринському. Наявність такої транспортної артерії, як залізниця сприяла розвитку ремесел та торгівлі, адже ареал ринків збуту значно розширився. Тож вирушаю на вулицю майстрів. Те що ковальством займались в селі з давніх-давен говорить наявність серед прізвищ корінних жителів Ковалів та Коваленків. Кузня стояла, як правило на краю села, і була не тільки місцем, де можна було підкувати коня чи придбати та відремонтувати знаряддя праці, а і місцем обговорення справ сільських, а то й політичних. На початку ХХ1 сторіччя це давнє ремесло відновилося на селі з новим змістом і можливостями застосування. Тепер коваль не просто ремісник, а митець, художник. Гучно і дзвінко ллється пісня ковальського молота. Це я заходжу до садиби Гудзенка Віталія Миколайовича. Недавній учень нашої школи, випускник Черкаського національного університету ім. Богдана Хмельницького професійно займається ковальською справою. Він впевнений, що метал, як жива істота потребує любові і тільки той хто пристрасно закохається в це ремесло, зможе збагнути всю його магічну привабливість. Вироби Віталія Миколайовича – справжні мистецькі твори – прикраса села. Вони приносять радість естетичного задоволення всім, хто може ними милуватися. Кожен з них – це цікавий сюжет, творча ідея, вкладена душа. Ось – змахнули крилами красені-лебеді, а ось журавлі, збираючись у вирій, шлють на землю свою прощальну пісню. І чується ця пісня в стрункій металевій формі. А ще квіти: троянди, лілеї, мальви… Чарівні і мов зачаровані. Квіти – давні символи краси і достатку нашого народу. Мабуть немає в селі такого двору, де б не буяли з ранньої весни до пізньої осені квітники. Немов у барвистому вінку милує око односельчан садиба біологів – Заслуженого вчителя України Підгори Ніни Вікторівни та її чоловіка, однодумця, друга і порадника Віталія Івановича. Їх квітник – це не лише прикраса обістя, а ще й експериментально-дослідницький майданчик. Радо і щедро дарують вони своїм учням і насіння рослин, і родючі зерна знань, мудрості і любові. Квіти супроводжують нас протягом усього життя. Вони – джерело натхнення, вони – обереги. Недаремно ж так щемно стискається душа, коли чуєш давно відоме: «Чорнобривців насіяла мати…» І тому розписували дівчата комин печі-годувальниці, вимальовуючи мальви та ружі, і тому рясніють квітковим розмаїттям рушники, серветки, скатертини вишиті народними майстринями. В їхніх візерунках можна віднайти і прадавню архаїчну оберегову символіку, і слов’янські мотиви, і сучасні тенденції. Та головне, що в кожному узорі, в кожному стібочку – душа, вкладена вишивальницею, душа нашого народу. І, навіть, в тяжкі повоєнні часи, коли, здавалося б, не до краси, горів щовечора каганець у скромній вдовиній оселі, і рівнесенько лягали стібок за стібком на дитячій сорочечці, і тихо лилась ніжна пісня, наповнюючи вбогу хатину любов’ю і таким неочікуваним щастям – щастям материнства, щастям творчості. А сьогодні ми щасливі від того, що можемо милуватись роботами тих далеких часів . Та й зараз багато в селі майстринь-вишивальниць. Одна з них – Карюк Марія Михайлівна. З-під її вправних рук виходять справжні шедеври декоративно-ужиткового мистецтва. Серветки і рушники, скатертини і штори, картини і ,навіть, ікони. Візерунки інколи копіює, частіше створює самостійно. Улюблена техніка – косий хрест. В її роботах краса, стильність, актуальність, духовність. Справу мами наслідує і продовжує її донька – Ігнатьєва Ольга Федорівна. В техніці вишивання бісером створює свої роботи Кириченко Валентина Петрівна. Її ікони неповторні і самобутні. Вона радо приймає гостей, ділиться своїм досвідом. Те що українські жінки традиційно чепурухи знають усі. А про те, що жительки нашого села добрі і дбайливі господині говорить той факт, що до нашого часу користуються в господарствах посудом, якому вже майже сто років. До речі, говорять, що ряжанка приготована в старому глечику значно смачніша. І це правда. А ще наші жінки шиють самостійно одяг, плетуть мережані візерунки гачком, в’яжуть чудові вироби спицями. Тож саме жінці присвячує значну частину своїх пісень самодіяльний композитор Віктор Францович Квасневський, неординарна творча особистість, митець в повному розумінні цього слова. Його музика надихає, зачаровує, розвиває. Було б дивно, якби в такому мальовничому селі не було майстрів народного живопису. У другій половині ХХ ст. це був Слобідський Борис Андрійович. Маючи тяжкі фізичні вади він попри все малював прекрасні картини, робив копії відомих репродукцій. Майстром копіювання знаменитих шедеврів можна назвати і жителя села Джулая Олександра Микитовича. Окрім того він ще займається дерев’яною скульптурою малих форм, пише вірші, грає на музичних інструментах. У віці неповних 85 років разом з дружиною господарює, займається садівництвом та виноградарством. Дерев’яною скульптурою захоплюється і нинішній голова сільської ради Брижатий Павло Якимович. Свої вироби – статуетки,маски,тарілки він не продає, а колекціонує і дарує друзям. Є ще одне ремесло в жителів села, яке родом з сивої давнини, але актуальне і в наш час електроніки і комп’ютерів. Це виготовлення предмету повсякденного вжитку, оспіваного в віршах поетесою Зеленько Іриною, випускницею нашої школи, згадуваного не завжди добрим словом дітлахами тай дорослими нашого села. Хто хоч раз був у Хацьках, знає – це звичайний віник. Такий простий, такий «тяжкий» і такий живучий. Якщо у вересні місяці ви завітаєте в село, і не застанете цілі родини вдома, знайте – «вони на віниках». Тобто жнуть, рівняють, відрубують, чистять, відбирають зерно. Все це роблять з рослиною сорго, яку в селі величають «віниками». А далі набирають «починки», зводять і зв’язують власне віник, обрізають зайве, зачищають. І це все практично вручну. І це все в ХХІ столітті. Тож і буває, що втомившись від тяжкої праці, окропивши не раз своїм потом виріб-ідол, хтось тай кине гостре і не дуже добре слівце в його адресу. Але всі добре пам’ятають, як у свій час саме з його допомогою будували оселі, подорожуючи по світу, а в «круті» 90-ті просто виживали. Тому так лагідно (особливо після моменту реалізації) і водночас жартівливо звуть його хто пилососом, а хто і букетом (правда чомусь найчастіше пропонують придбати його для тещі). На сьогодні далеко не у всіх любителів давнього ремесла є економічна необхідність у такій тяжкій і не дуже рентабельній праці. Тож за винятком окремих хворобливих випадків «віникозалежності», як певного стереотипу життя, це ремесло існує, здебільшого, як традиція, як обставина, що збирає і згуртовує родину. А сам виріб, крім безпосереднього свого призначення, набуває декоративного та оберегового значення. Тож, як бачите, Хацьки – одне з прекрасних сіл мальовничої Черкащини, де живуть чудові, працьовиті, творчі, талановиті, добрі і веселі люди. Майстри і поети, митці і трударі, філософи і мрійники. Вони різні, і кожен з них унікальний, але всі такі близькі по духу, сповнені любові до рідного села та святої матінки -України. Чудові рядки написав колись вчитель школи Добровольський О.В.: «Село моє, до тебе лину,тобі любов свою віддам. Я в Хацьках бачу Україну, як в краплі – цілий океан». Ці рядки стали девізом і дороговказом для нас – молодого покоління. І ми будемо так жити, щоб зберегти і примножити кращі традиції своєї «малої Батьківщини», і, щоб в усі часи «хацьківчанин» - це звучало гордо.

Використана література:

1. Історія міст і сіл України. Черкаська область. Головна редакція української радянської енциклопедії академії наук, 1972р.

2. Від острова русів. Черкаський район. Черкаси «Брама», 2004р.

3. Черкащина – духовності скарбниця. А.Чабан, 2003р.

4. Черкащина – серце України. «Бізнес-стиль», 2003р.