Вікіпедія

Луїза Мішель

французька освітянка, поетеса, письменниця, журналістка, анархістка, одна з головних фігур Паризької комуни
(Перенаправлено з Мішель Луїза)

Луїза Мішель (29 травня 1830(18300529) — 9 січня 1905(19050109)) — була вчителем і важливою постаттю в Паризькій комуні. Була прихильницею анархізму, їздила з виступами по Європі. Журналіст Брайан Доерті назвав її «французькою великою дамою анархії».[7] Її використання чорного прапора на демонстрації в Парижі в березні 1883 року було також найдавнішим з відомих, що згодом стане знаним як чорний прапор анархії.[8]  

Луїза Мішель
фр. Louise Michel
Louise_Michel2.jpg
Ім'я при народженніфр. Clémence Louise Michel
ПсевдоEnjolras і La Vierge rouge
Народилася29 травня 1830(1830-05-29)
Вронкур-ла-Кот[1]
Померла9 січня 1905(1905-01-09) (74 роки)
Марсель, Франція Франція
ПохованняЦвинтар Леваллуа-Перре[2][3]
Країна Франція
Діяльністьвчителька, поетеса, освітянка, письменниці, журналістка, communard, анархістка, політична діячка, письменниця
Галузьпоезія
Знання мовфранцузька[4] і New Caledoniand[5]
УчасникПаризька комуна
Членствомасонство[6]
Magnum opusQ42761326? і The Red Virgin: Memoirs of Louise Micheld
Конфесіяатеїзм
Автограф

Біографія

ред.

Луїза Мішель народилася 29 травня 1830 року як позашлюбна дочка Маріанни Мішель та сина будинку Етьєна Шарля Демахіса. Її виховували її бабуся та дідусь по батьковій лінії, Шарлотта та Шарль-Етьєн Демахі, на північному сході Франції. Дитинство вона провела в замку Вронкур-ла-Кот і отримала лібертаріанську освіту. Коли її бабуся і дідусь померли, вона закінчила навчання та, будучи вчителем, працювала в селах.[9]

У 1865 році Мішель відкрила в Парижі школу, яка стала відомою своїми сучасними та прогресивними методами. Мішель листувалася з видатним французьким романтиком Віктором Гюго і почала публікувати вірші. Вона взяла участь у радикальній політиці Парижа, і серед її однодумців були Огюст Бланкі, Жуль Валлес і Теофіл Ферре.[9] У 1869 році Андре Лео оголосив про феміністичну групу Société pour la Revendication du Droits Civils de la Femme (Товариство вимог громадянських прав жінок). Серед членів групи були Мішель,[10] Поле Мінк, Еліска Вінсент, Елі Реклю та його дружина Ноемі, мадам Жуль Саймон, Кароліна де Баррау та Марія Дераїмз. Через широке коло думок група вирішила зосередитись на темі вдосконалення освіти дівчат.[11]

Широко відома як Revendication des Droits de la Femme (Попит на права жінок), група мала тісні зв'язки з Кооперативним товариством Ouvriers et Ouvrières (Кооперативне товариство чоловіків і жінок). Таким чином, дружини войовничих членів кооперативу підписали маніфест Revendication des Droits de la Femme від липня 1869 року. Також маніфест підтримала Софі Доктрінал, підписавши контракт із Сітоєном Пуар'є (громадянином Пуар'є), який згодом стане близьким співробітником Мішеля в Паризькій комуні. У січні 1870 року Мішель і Лео відвідали похорон Віктора Нуара. Мішель висловила розчарування тим, що смерть Нуара не була використана для повалення Імперії. На початку облоги Парижа, в листопаді 1870 р., Лео у своїй лекції заявив: «Це не питання нашої політичної практики, ми — люди, ось і все».[10]

Паризька комуна

ред.
 
Мішель у формі.

Під час облоги Мішель стала частиною Національної гвардії. Коли була оголошена Паризька комуна, вона була обрана головою Комітету жіночої пильності Монмартру. Таким чином, Мішель зайняла провідну роль у революційному уряді Паризької комуни. У квітні 1871 року вона кинулася у збройну боротьбу проти французького уряду, тісно співпрацювала з Ферре та Раулем Ріго, двома найбільш жорстокими членами Паризької комуни. Однак Ферре і Ріго переконали її не реалізовувати свій план вбивства Адольфа Т'єра, виконавчого директора французького національного уряду. Натомість Мішель билася з 61-м батальйоном Монмартру та організувала станції швидкої допомоги.[12] У своїх мемуарах вона пізніше написала: «О, я дикун, гаразд, мені подобається запах пороху, виноград, що летить у повітрі, але перш за все я віддана Революції».[13]

Жінки відігравали ключову роль у Паризькій комуні. Вони не лише головували в комітетах, але й будували барикади та брали участь у збройному насильстві. Мішель ідеологічно виправдовувала войовничу революцію, проголошуючи: «Я спустилася з Батта, з гвинтівками під пальтом, кричачи: Зрада! . . . Наша смерть звільнила б Париж».[14] Мішель була серед небагатьох бойовиків, які пережили Паризьку комуну, і міркувала: «Можливо, це правда, що жінки люблять заколоти. Що стосується влади, ми не кращі за людей, але влада ще не зіпсувала нас».[15] У своїх мемуарах Мішель зізналася, що реалії революційного уряду зміцнили її рішучість припинити дискримінацію жінок. Про ставлення своїх товаришів-чоловіків вона написала: «Скільки разів, під час Комуни, я їздила із нацгвардійцем чи солдатом до якогось місця, де їм навряд чи довелося боротися з жінкою?». Вона закликала своїх товаришів «взяти участь у боротьбі за права жінок після того, як чоловіки та жінки відвоювали права всього людства?»[16]

У грудні 1871 року Мішель була представлена перед 6-ою військовою радою, звинувачена у правопорушеннях, беручи участь у спробі повалення уряду, заохоченні громадян до озброєння та використання зброї та військової форми. З зухвалістю вона наважилася суддям засудити її до смерті, сказавши: «Здається, кожне серце, що б'ється за свободу, не має іншого права, крім трохи свинцю, тому я заявляю своє!».[17] Мішель була засуджена до штрафного перевезення. За оцінками, 20 000 захисників Паризької комуни були страчені за короткий час. Мішель була серед 10 000 прихильників Комуни, яких засудили до депортації.[18]

 
Арешт Луїзи Мішель у травні 1871 року

Повернення до Франції

ред.

У 1880 році амністію отримали ті, хто брав участь у Паризькій комуні. Мішель повернулася до Парижа, її революційна пристрасть не зменшилася. Вона дала публічну адресу на 21 листопада 1880 і продовжила свою революційну діяльність в Європі, участь в анархістської конгресі в Лондоні в 1881 році, де вона вела демонстрації і говорила з величезними натовпами. Будучи в Лондоні, вона також відвідувала зустрічі в будинку Панхерстів на площі Рассела, де справила особливе враження на молоду Сільвію Панкхерст.[19] У Франції вона успішно провела агітацію разом із Шарлем Малато та Віктором Анрі Рошфор за амністію, яку мали б також надати алжирським депортованим в Нову Каледонію.[20]

У березні 1883 року Мішель та Еміль Пуже провели демонстрацію безробітних робітників. У результаті подальших заворушень 500 демонстрантів на чолі з Мішелем розграбували три пекарні і вигукували «Хліб, робота чи свинець».[8] Звісно, Мішель очолила цю демонстрацію з чорним прапором, який відтоді став символом анархізму. Це було також першим зафіксованим використанням чорного прапора Анархії.

Мішель судили за її дії в результаті масових заворушень і використовували суд для публічної захисту своїх анархістських принципів. За підбурювання до грабежу її засудили до шести років карцеру.[21] Мішель зухвала, для неї на кону майбутнє людської раси, «одна без експлуататорів і без експлуатованих».[22] Мішель була звільнена у 1886 році, одночасно з Кропоткіним та іншими видатними анархістами.[23][24]

Заслання та подорожі з промовами

ред.

У 1890 р. її знову заарештували. Після спроби передати її у психіатричну лікарню вона переїхала до Лондона. Мішель прожила в Лондоні п'ять років. Вона відкрила школу і виступала серед європейських анархістських гуртків.[21] Її Міжнародна анархічна школа для дітей політичних біженців відкрилася в 1890 році на площі Фіцроя. На вчення вплинув лібертаріанський педагог Пол Робін і застосував на практиці освітні принципи Михайла Бакуніна, підкреслюючи наукові та раціональні методи. Метою Мішель було розвинути серед дітей принципи гуманності та справедливості. Серед викладачів були заслані анархісти, такі як Вікторін Руші-Брохер, а також новачки-освітяни, такі як Рейчел Макміллан та Агнес Генрі. У 1892 році школу закрили, коли у підвалі знайшли вибухівку.[25] Див. Анархісти Уолсолла. Мішель брала участь у багатьох англомовних публікаціях. Деякі твори Мішель переклала англійською мовою поетеса Луїза Сара Бевінгтон.[26] Опубліковані твори Мішель також переклав на іспанську мову анархіст Соледад Густаво.[27] Іспанська анархістка та захисниця прав трудящих Тереза Кларамунт стала відомою як «іспанська Луїза Мішель».[28]

На той час Мішель стала відомим спікером, неодноразово їздила по Європі, щоб виступити перед тисячами людей.[21] У 1895 р. Себастьян Форе і Мішель заснували французьке анархістське періодичне видання «Лібертаріан» («Лібертаріан»)[29] тепер називається «Монберт Лібертер» (« Лібертаріанський світ»). У тому ж році Мішель зустріла Емму Голдман на анархістській конференції в Лондоні, на якій виступали обоє. Молодого Голдмана вразило Мішель, вважаючи, що у неї «соціальний інстинкт, розвинений до крайності». Посилаючись на суворі умови життя Мішель, Голдман стверджував: «Анархісти наполягають на тому, що умови повинні бути кардинально неправильними, якщо людські інстинкти розвиваються до таких крайностей за рахунок один одного».[30]

Мішель повернулася до Франції в 1895 р. і не брала участі в агітації, спровокованій справою Дрейфуса в 1898 р.[31] У статті 1896 року, що несла назву «Чому я анархіст», Мішель стверджувала, що "Анархія не почне вічні біди заново. Людство у своїй боротьбі з відчаєм буде чіплятися до неї, щоб вийти з безодні ".[32] У 1904 році Мішель відправилася в конференц-тур французьким Алжиром.[20] Мішель повинна була зустрітися з антиколоніальною кампанією Ізабель Еберхардт, але Еберхардт помер незадовго до того, як Мішель прибула до Алжиру.[33]

Мішель померла від пневмонії в Марселі 10 січня 1905 року. Її похорони в Парижі відвідали понад 100 000 людей.[21] Могила Мішель знаходиться на кладовищі Леваллуа-Перре, в одному з передмість Парижа. Могилу утримує громада. Це кладовище також є останнім місцем відпочинку її подруги та однокурсниці Теофіла Ферре.

Публікації

ред.
  • À travers la vie, поезія, Париж, 1894.
  • Le Bâtard impérial, Л. Мішель та Дж. Вінтер, Париж, 1883.
  • Le claque-dents, Париж.
  • Ла-Комуна, Париж, 1898 рік.
  • Contes et légendes, Париж, 1884.
  • Les Crimes de l'époque, nouvelles inédites, Париж, 1888 рік.
  • Захисна промова Луїзи Мішель, 1883. (пер. з фр. Олексія Соляника)
  • L'Ère nouvelle, pensée dernière, suvenirs de Calédonie (пісні в'язнів), Париж, 1887
  • La Fille du peuple par L. Michel et A. Grippa, Париж (1883) Fleurs et ronces, поезія, Париж,
  • Le Gars Yvon, légende bretonne, Париж, 1882.
  • Лекції encyclopédiques par cycles attractifs, Париж, 1888.
  • Ligue internationale des femmes révolutionnaires, Appel à une réunion. Підпис «Луїза Мішель», Париж, 1882 рік.
  • Le livre du jour de l'an: historiettes, contes et légendes pour les enfants, Париж, 1872.
  • Lueurs dans l'ombre. Плюс d'idiots, плюс de fous. L'âme intelligente. L'idée libre. L'esprit lucide de la terre à Dieu. . . Париж, 1861 рік.
  • Маніфесте та проголошення Луїзи Мішель з Парижу, підпис «Луїза Мабуль», Париж, 1883 рік.
  • Мемуар, Париж, 1886 р. (Редакція та переклад Буллітта Лоурі та Елізабет Еллінгтон Гюнтер як Червона Діва : Спогади Луїзи Мішель, Університет штату Алабама, 1981,ISBN 0-8173-0063-5)
  • Les Méprises, grand roman de mœurs parisiennes, par Louise Michel et Jean Guêtré, Париж, 1882.
  • Les Microbes humains, Париж, 1886 р. (Переклад Брайана Стейблфорда як Людські мікроби ,ISBN 978-1-61227-116-3)
  • `` La Misère '' Луїзи Мішель, 2-я частина, та Жана Гутре, 1-а частина, Париж, 1882.
  • Le Monde nouveau, Париж, 1888 (переклад Брайана Стейблфорда як Новий світ ,ISBN 978-1-61227-117-0)
  • Луїза Мішель на Віктора Гюго, література про в'язницю та багне (1871—1879) «Nous reviendrons foule sans ombre», «Lettres de тюрма та ду-бань» (1871—1879), адаптація Віржіні Берлінг, зб. Scènes intempestives à Grignan, вид. TriArtis, Париж 2016,ISBN 978-2-916724-78-2.

У пресі

ред.

Життя Мішель часто обговорювали у французькій пресі, а також англомовній пресі у Великій Британії та США.

Примітки

ред.
  1. ↑ Gil Blas — RF: 1905. — P. 3. — ISSN 1149-9397; 2420-2401
  2. ↑ https://www.tombes-sepultures.com/crbst_1693.html
  3. ↑ https://books.google.fr/books?id=rAs9iEbPqisC&pg=PA282-IA4&lpg=PA282-IA4
  4. ↑ Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  5. ↑ Le Maitron — 1964.
  6. ↑ http://www.jlturbet.net/2014/04/godf-1er-mai-commune-de-paris-et-pere-lachaise.html
  7. ↑ Doherty, Brian (2010-12-17) The First War on Terror [Архівовано 8 листопада 2017 у Wayback Machine.], Reason
  8. ↑ а б Wehling, Jason (14 липня 1995). Anarchism and the History of the Black Flag. Spunk Library. Архів оригіналу за 25 лютого 2021. Процитовано 7 жовтня 2020.
  9. ↑ а б Cornelia Ilie, ред. (2017). Argumentation across Communities of Practice: Multi-disciplinary perspectives. John Benjamins Publishing Company. с. 105. ISBN 9789027265173.
  10. ↑ а б Fauré, Christine (2003). Political and Historical Encyclopedia of Women. Routledge. с. 359. ISBN 9781135456917.
  11. ↑ McMillan, 2002, с. 130.
  12. ↑ Gay L. Gullickson (1996). Unruly Women of Paris: Images of the Commune. Cornell University Press. с. 149. ISBN 9780801483189.
  13. ↑ Gay L. Gullickson (1996). Unruly Women of Paris: Images of the Commune. Cornell University Press. с. 150. ISBN 9780801483189.
  14. ↑ Gopnik, Adam (22 грудня 2014). The Fires of Paris: Why do people still fight about the Paris Commune?. Архів оригіналу за 2 жовтня 2019. Процитовано 4 березня 2021.
  15. ↑ Raylene L. Ramsay (2003). French Women in Politics: Writing Power, Paternal Legitimization, and Maternal Legacies. Berghahn Books. с. 31. ISBN 9781571810816.
  16. ↑ Gay L. Gullickson (1996). Unruly Women of Paris: Images of the Commune. Cornell University Press. с. 152. ISBN 9780801483189.
  17. ↑ Louis Dubreuilh. 1908. La Commune: 1871. Jules Rouff. p. 492
  18. ↑ Jackson J. Spielvogel (2013). Western Civilization: A Brief History, Volume II: Since 1500. Cengage Learning. с. 530. ISBN 9781133607939.
  19. ↑ Winslow, Barbara (18 жовтня 2013). Sylvia Pankhurst: Sexual Politics and Political Activism. ISBN 9781134220106. Архів оригіналу за 29 січня 2020. Процитовано 4 березня 2021.
  20. ↑ а б Francis McCollum Feeley, ред. (2010). Comparative Patriarchy and American Institutions: The Language, Culture, and Politics of Liberalism. Cambridge Scholars Publishing. с. 145. ISBN 9781443820141.
  21. ↑ а б в г Cornelia Ilie, ред. (2017). Argumentation across Communities of Practice: Multi-disciplinary perspectives. John Benjamins Publishing Company. с. 106. ISBN 9789027265173.
  22. ↑ McAuliffe, Mary (2011). Dawn of the Belle Epoque: The Paris of Monet, Zola, Bernhardt, Eiffel, Debussy, Clemenceau, and Their Friends. Rowman & Littlefield Publishers. с. 143. ISBN 9781442209299.
  23. ↑ Freedom. books.google.com. Freedom Publication Committee. 1915. Архів оригіналу за 19 січня 2020. Процитовано 27 лютого 2020.
  24. ↑ The Encyclopaedia Britannica ...: A Dictionary of Arts, Sciences and General Literature ... In Thirty Volumes with New American Supplement. 1902. Архів оригіналу за 5 серпня 2020. Процитовано 4 березня 2021.
  25. ↑ Bantman, Constance (2013). The French Anarchists in London, 1880-1914: Exile and Transnationalism in the First Globalisation. Oxford University Press. с. 90–91. ISBN 9781781386583.
  26. ↑ Bantman, Constance (2013). The French Anarchists in London, 1880-1914: Exile and Transnationalism in the First Globalisation. Oxford University Press. с. 89. ISBN 9781781386583.
  27. ↑ Goldman, Emma (1996). Vision on Fire: Emma Goldman on the Spanish Revolution. AK Press. с. 37. ISBN 9781904859574.
  28. ↑ Pietro Di Paola (2013). The Knights Errant of Anarchy: London and the Italian Anarchist Diaspora (1880-1917). Oxford University Press. с. 22. ISBN 9781846319693.
  29. ↑ Bufe, Chaz (2014). Provocations: Don't Call Them Libertarians, AA Lies, and Other Incitements. See Sharp Press. с. 45. ISBN 9781937276744.
  30. ↑ Francis McCollum Feeley, ред. (2010). Comparative Patriarchy and American Institutions: The Language, Culture, and Politics of Liberalism. Cambridge Scholars Publishing. с. 175. ISBN 9781443820141.
  31. ↑ Michel, Louise (1981). Red Virgin: Memoirs of Louise Michel. ISBN 9780817300630. Архів оригіналу за 5 серпня 2020. Процитовано 4 березня 2021.
  32. ↑ Cornelia Ilie, ред. (2017). Argumentation across Communities of Practice: Multi-disciplinary perspectives. John Benjamins Publishing Company. с. 114—115. ISBN 9789027265173.
  33. ↑ Francis McCollum Feeley, ред. (2010). Comparative Patriarchy and American Institutions: The Language, Culture, and Politics of Liberalism. Cambridge Scholars Publishing. с. 150. ISBN 9781443820141.

Посилання

ред.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Луїза_Мішель&oldid=41274357