Маріан Лангевич
Маріан Мельхіор Антоній Лангевич (пол. Marian Melchior Antoni Langiewicz; 5 серпня 1827 — 10 травня 1887) — польський революціонер, генерал, диктатор Січневого повстання (березень 1863).
| Маріан Лангевич | |
|---|---|
| Marian Melchior Antoni Langiewicz | |
_b_252.jpg) | |
| Народження |
5 серпня 1827 Кротошин, Великопольське воєводство, Республіка Польща |
| Смерть |
10 травня 1887 (59 років) Константинополь[1] або Стамбул, Османська імперія |
| Поховання | Haydarpaşa Cemeteryd |
| Країна |
.svg){kind=small} Республіка Польща.svg){kind=small} Османська імперія Російська імперія |
| Приналежність |
.svg){kind=small} |
| Роки служби |
(9 січня — 19 березня 1863) |
| Звання | |
| Війни / битви |
Експедиція Тисячі Безсмертних Січневе повстання (1863):
|
| Нагороди |
 |
 Маріан Лангевич у Вікісховищі | |
.svg){kind=small}
Життєпис ред.
Дитинство й освіта ред.
Маріан Лангевич народився 5 серпня 1827 року в Кротошині у родині лікаря Войцеха Лангевича (20.04.1793 — 13.08.1831) і Елеонори Лангевич (уроджена Ключевська (1797—1861)). Із трьох братів найменшим був Маріан. Старші брати Олександр Лангевич (1824—1879) і Юзеф Лангевич (1826—1882).
Батько загинув під час оборони Варшави від росіян у 1831 році в ході Листопадового повстання.
Лангевич навчався в середній школі в Кротошині, а потім у гімназії в Тшемешно, яку закінчив у 1848 р. Вивчав право та філогогію у Вроцлавському університеті, слов'янську філологію у Празі та математику й фізику у Берліні (1852—1853).
Деякий час служив в пруському ландвері, потім в пруській гвардійській артилерії. Вийшов у відставку в званні лейтенанта й поїхав до Франції, а потім до Італії.
У 1860—1861 роках брав участь в експедиції Гарібальді на Сицилію, де відзначився мужністю і завзяттям. Тоді начальником Лангевича був польський офіцер, учасник Листопадового повстання Юліуш Ордон. Він брав активну участь в незалежних організаціях Італії.
Залишився в Італії і деякий час був викладачем у Польській військовій школі в Генуї, створеній Людвіком Мерославським, проте звільнився з неї через конфлікт з останнім, який загострився під час Січневого повстання.[2] Викладав в Польському військовому училищі в Кунео, заснованим для підготовки офіцерів майбутнього польського повстання з молодих поляків, до закриття закладу.
Його асоціювали з польською політичною групою «білих» політична програма яких передбачала досягнення шляхом «органічної праці», тобто ненасильницькими методами повернення Царства Польського в межі 1772 року. Програмою «органічної праці» називали ліберальну концепцію легальної модернізації польського суспільства, проголошену після поразки Листопадового польського повстання 1830—1831 рр., як легальну неполітичну працю в рамках господарського підприємництва, громадської діяльності на ниві освіти, науки, культури, соціальної допомоги.[3]
Участь в повстанні 1863 року ред.
До початку повстання Лангевич від імені Центрального національного комітету імпортував до Польщі гвинтівки з Німеччини та Бельгії. 9 січня 1863 року був призначений начальником Сандомирського воєводства у званні полковника, прийняв командування над зібраними в південній Польщі повстанськими загонами. 23 січня 1863 року поданий до звання генерала. Під його керівництвом служили польський письменник консервативного напряму Юзеф Рогош, Анна Пустовойтова (переодягнулась чоловіком і взяла собі ім'я Михайло Смок), будівельник і громадській діяч Владислав Леон Чосновський. Ад'ютантом Маріана Лангевича був Едвард Любовський (майбутній польський драматург і письменник), а кур'єром Ядвіга Прендовська[4]. Після нападу на Шидловець Лангевич побачив недоліки очолюваного ним формування та зважився на його реорганізацію і тому відйшов 14 січня до м. Вонхоцьк в густий ліс, де зосередив сили повстанців у Свентокшиських горах, зібрав і організував понад 3 тисячі осіб, які мали вирушити до Варшави. Тут створили укріплений табір в якому було 5 гармат та власна друкарня, за допомогою якої друкували агітаційні листівки. 3 лютого 1863 р. Відбулася битва з російськими військами.
Маріан Лангевич став фактичним керівником повстання з 24 лютого 1863 роки після втечі Людвіка Мерославського. Однак офіційно був проголошений диктатором повстання лише 11 березня 1863 року, після того, як за кілька днів до цього Мерославскій, який перебував уже в Парижі, надіслав лист, в якому неохоче (можливо через давніх розбіжностей з Лангевичем) порекомендував призначити його своїм наступником.
Після кількох сутичок з російськими військами Лангевич був розбитий при Хробрже і Буську. Втік до Австрії, де був ув'язнений у фортецю Іозефштадт. У 1865 випущений на свободу.
Тема повстання та його лідерів регулярно висвітлювалась в тогочасній пресі. Так німецькі газети порівнювали Лангевича з королевичем Марко, чешські і сербські з Костюшко, однак після поразки ці порівняння були не на користь Лангевича[5]. Редактор тогочасної белградської напівофіційної газети Відовдан Мілоша Поповича в статті «Повстання в Польщі» зазначав, що саме Лангевич був ударною силою повстання, якому вдалося почати повстання з 10 людьми, а потім його військо зросло до 10 000 осіб. При цьому Попович висловив думку, що після поразки й втечі Лангевича бойові дії закінчені та що повстання незабаром піде на спад. [6] Однак в статі «Пророцтво збулося», присвяченій втечі Лангевича в Австрію Попович звинуватив диктатора у відсутності хоробрості, вважав, що Лангевич практично все робив не так. Основна помилка на думку Поповича полягала в тому, що він не їздив по провінції й не мобілізовував народ за будь-яку ціну, щоб зробити повстання масовим, а весь час зі своїми військами знаходився в районі австрійського кордону, щоб втекти, коли ситуація погіршиться. В результаті рішення Лангевича уникати боїв його війська почали падати духом. Зрештою, найбільше Попович критикував Лангевича через те, що той втік з поля битви, навіть не поховавши полеглих соратників. Попович прийшов до висновку, що Лангевич більше цінував своє власне життя, ніж свободу своєї батьківщини. У підсумку, резюмуючи все це, він написав, що польський генерал був або боягуз, або дурень, або зрадник.[7]
Після повстання ред.
18 березня 1863 року він сховався на австрійській території і був інтернований в Тарнові та засуджений до двох років ув'язнення в фортеці Іозефштадт, звідки він був звільнений у 1865 році.
Потім він жив у Золотурні як громадянин Швейцарської Республіки. У 1881 році народився єдиний син Лангевіча — Тадеуш Лангевіч (1881—1915).
У 1867 виїхав до Туреччини та згодом вступив на турецьку службу як Ленгі Бей. Помер у Стамбулі 10 травня 1887 року і похований на кладовищі Хайдар-паші разом зі своєю дружиною Сюзанною (2 лютого 1837 — 24 листопада 1906).
Вшанування пам'яті ред.
19 червня 1937 р. Міністр військових справ надав казармі 56-го Великого піхотного полку в Кротошині ім'я генерала Маріана Лангевича.[8].
У музеї польської армії у Варшаві є його шабля: англійський офіцер sabre wz. 1857 рік.
З 2013 року є покровителем парку у вроцлавському Грабішині[9].
На честь Маріана Лангевича названо вулиці в Варшаві, Константинув-Лудзькому та інших містах Польщі.
Примітки ред.
- ↑ Deutsche Nationalbibliothek Record #1019896957 // Gemeinsame Normdatei — 2012—2016.
- ↑ Marian Langiewicz (1827—1887) — Postacie _ dzieje.pl — Historia Polski. Архів оригіналу за 13 квітня 2021. Процитовано 9 квітня 2021.
- ↑ Леонід Зашкільняк, Микола Крикун, Історія Польщі: Від найдавніших часів до наших днів. (Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, 2002),304.
- ↑ J. Prendowska (1962). Moje wspomnienia. Kraków: przygotowanie do druku, przedmowa, przypisy, E. Kozłowski i K. Olszański.
- ↑ Žaček V. Ohlas polského povstání r. 1863 v Čechách. с. S. 41.
- ↑ М. Поповић. Буна у Пољској // Видовдан, број 31, 12. март 1863, [II–III].
- ↑ А. Поповић Зуб. Проречество се испунило // Србобран, број 28, 14. март 1863, [I–II].
- ↑ Указ про вручення Хреста Незалежності з мечами полеглим і загиблим повстанцям 1863 року (M.P. z 1933 r. nr 24, poz. 32)
- ↑ UCHWAŁA NR XLVI/1109/13 RADY MIEJSKIEJ WROCŁAWIA z dnia 27 czerwca 2013 r.w sprawie nadania nazwy parkowi we Wrocławiu[недоступне посилання]
Джерела ред.
- Langiewicz, Maryan // Encyclopædia Britannica (англ.).
Ця стаття включає текст з публікації, яка тепер перебуває в суспільному надбанні:
Hugh Chisholm, ред. (1911). . // Encyclopædia Britannica (11th ed.). Т. V. 16. Cambridge University Press. с. 174. (англ.)
- See Boleslaw Limanowski, The National Insurrection of 1863-64 (Pol.) (Lemberg, 1900); Paulo Mazzolcni, I Bergamaschi in Polonia net 1863 (Bergamo, 1893); W. H. Bavink, De Poolsche opstand 1863, &c. (Haarlein, 1864).