Культура протовілланова
Культура протовілланова, Протовілланова — археологічна культура пізньої бронзової доби. Поширена на Апеннінському півострові та частково на Сицилії 1175—960 роках до н. е.
| Культура протовілланова | |
|---|---|
 Розселення культури протовіланова | |
| Розташування | Апенінський півострів, північносхідна Сицилія |
| Доба | бронзова доба |
| Час існування | бл. 1175—960 до н. е. |
| Попередня культура |
культура полів поховальних урн апеннінська культура |
| Наступна культура |
культура вілланова атестинська культура латинська культура |
 Культура протовілланова у Вікісховищі | |
Дослідження ред.
Термін було впроваджено італійським науковцем Джованні Патроні в 1937 році
Поширення ред.
Апеннінський півострів у місцях поширення протовіланівської культури був до певної міри культурною єдністю, поширюючись до східної Сицилії. Прикладами поселення та гробниць протовіллановського типу у північноцентральній частині є Фраттесіна (Венето), Бісмантова та Ріпа-Кальбана (Емілія-Романья), гірський масив Тольфа (Лацій), Дженга (Марке), Ортуккьо (Абруццо), на півдні — Тиммарі (Базилікат), Торре-Кастеллучча та Каноса-ді-Пулья (Апулія), Тропея (Калабрія) та Мілаццо (Сицилія).
Характеристика ред.
Ця культура виникла в результаті змішування деяких рис апеннінської культури середньої бронзової доби і впливів, що походять з північносхідного сектора Альп (культура полів поховальних урн).
Згідно теорії Марії Ґімбутас «протоіталіки», що походили від північноальпійської (південнонімецької) групи культури полів похоронних урн, прийшли до центральної та північної частини Апеннінського півострова, а середньодунайська група тієї ж культури (венети та іллірійці) влаштувалися у Венетії, Апулії та на Сицилії[1]. Вона вказувала на подібності між керамікою зазначених двох географічних груп культури полів похоронних урн та керамікою протовілланівської культури. Девід Ентоні, підтримуючи гіпотези італо-кельтського споріднення, пов'язав прихід італіків з протовіланівською культурою, яка, у свою чергу, походить від регіонального варіанта культури полів похоронних урн Паннонської рівнини[2].
Згідно з іншими припущеннями, ця культура пов'язана лише з предками носіїв осксько-умбрських мов. К. Крістіансен пов'язував її з групою Велатіце-Байєрдорф, що існувала у східній Австрії та південній Моравії. На думку Франческо ді Дженнаро демонструє спорідненість з лужицькою та канегратською культурами[3]. Генетичне дослідження в листопаді 2019 року рештків останки жінки, похованої в Мартінсікуро (Піцен), наприкінці існування цієї культури, довело, що та мала материнську гаплогрупу U5a2b
Характерними були кераміка з канавками, прикрашена геометричними візерунками, і металургійні вироби (бронзові «шпильки»). Мала багато спільних рис з середньодунайською культурою полів поховальних урн, регіональною групою культури полів похоронних урн, особливо в тому, що стосувалося поховальних обрядів. Померлих кремували, їх попіл поміщали в керамічні біконічні урни, прикрашені, зазвичай, геометричними візерунками. Декоративні мотиви на кераміці наносилися на глину перед випалом. У південних регіонах декорація також виконувалася у вигляді розпису, що демонструвало більш тісний стилістичний зв'язок із давньогрецьким протогеометричним стилем.
В середині X ст. до н. е. відбувається процес регіоналізації протовіллановської культури: у Північній Італії з'являється культура Голасекка, пов'язана з лепонтомовним населенням, у Венетії — атестинська культура, у центральній та Північній Італії: культура вілланова, пов'язана з етрусками, у центральній Італії — латинська культура, пов'язана з протолатинами, та культура Терні, пов'язана з протоумбрами.
Поселення ред.
Зазвичай споруджувалося на височинах, були добре захищених і нерідко обнесених укріпленнями. У деяких поселеннях мешкали невеликі громади (50-100 осіб). У центральній частині площа поселення становила зазвичай 40-50 тисяч м², а його населення — 300—500 осіб. Нерідко зустрічалися великі поселення (500—1000 осіб), які, припускають були регіональними центрами влади.
Господарство ред.
Основу становили землеробство, скотарство та обробка метаолів. В цей період активізувався торговельний обмін із населенням інших цивілізацій, як по суходолом і морем. Центральнотирренська Італія була частиною важливого торгового циклу обміну з населенням Мікенскої культури, південною Францією, Сардинією, Сицилією тощо.
Суспільство ред.
Наявність великих будівель та гробниць, які, особливо в деяких областях (гірський масив Тольфагори) були сильно диференційовані за ступенем складності свого оформлення та багатством знайдених усередині матеріалів, вказує, що в цих громадах вже мала місце певна соціальна стратифікація. Передбачається, що спеціалізовані ремісники грали у громадах особливу роль. Це соціального розшарування було особливо яскраво виражено у регіонах Південної Етрурії та Лаціуму.
Вірування ред.
Відкриття кількох скарбів із бронзовими речами дозволило припустити, що ці об'єкти були вотивними дарами богам або наборами для потойбіччя. Дуже часто ці скарби були закопані поблизу річок або загалом у приводних територіях, що, можливо, свідчить про культ, пов'язаний із божествами води. Тим не менш, в деяких випадках ці скарби, можливо, були просто складами речей з метою їх накопичення або переробки (переплавки). На пізній стадії з'являється символізм «сонячного човна», пов'язаний з солярним та астральним культом.
Примітки ред.
Джерела ред.
- Le grandi avventure dell'archeologia, VOL 5 : Europa e Italia protostorica — Curcio editore
- Giulia Rocco (2004), Popoli e culture dell'Italia preromana. I Piceni, in Il mondo dell'archeologia, Istituto dell'Enciclopedia Italiana, 2002—2005.
- J. M. Coles, A. F. Harding, The Bronze Age in Europe: an introduction to the prehistory of Europe c.2000-700 BC, Londra, Routledge, 2014 [1979], ISBN 9781317605997.
- Antonio, Margaret L.; et al. (November 8, 2019). «Ancient Rome: A genetic crossroads of Europe and the Mediterranean». Science. American Association for the Advancement of Science. 366 (6466): 708—714.