Відкрити головне меню

Колективна оборона (самооборона) (лат. casus foederis або casus fœderis) — надання допомоги союзнику під час військового нападу третьої сторони. У загальному сенсі, колективна оборона — це виконання союзницьких зобов'язань держави за початком військових дій при настанні умов, що відповідають договору про військовий союз у разі агресії проти однієї з сторін оборонного військового союзу.

Стаття 51 Статуту ООН прямо називає право на колективну оборону «невід'ємним» для членів організації, які зазнали збройного нападу.

Також принцип колективної оборони є основою договору про утворення НАТО. Стаття 5 Північноатлантичного договору передбачає, що у разі, якщо союзник по НАТО зазнає збройного нападу, кожен член Альянсу вважатиме цей акт насильства збройним нападом на усіх членів і вживатиме дій, які вважатиме за необхідне, аби допомогти тому союзнику, який зазнав нападу.

Уперше в історії НАТО застосування положення статті 5 Вашингтонського договору вимагали після терористичних нападів на США 11 вересня 2001 року.

Історичні прикладиРедагувати

Принципи колективної оборони закладені ще до утворення ООН чи НАТО, ґрунтуючись на основах європейської традиції. Яскравий приклад — дії союзників на початку Першої світової війни. Після оголошення Австро-Угорщиною війни Сербії, Росія оголошує війну ій, виконуючи союзницькі зобов'язання перед Сербією. Далі союзниця Австро-Угорщини, Німеччина, оголошує війну Франції як союзниці Російській імперії та нападає через територію Бельгії. Союзниця Бельгії, Велика Британія, оголошує війну Німеччині.

На початку Другої світової війни союзники Польщі, Франція і Велика Британія, оголошують війну Німеччині після нападу останньої на Польщу.

Див. такожРедагувати

ЛітератураРедагувати

ПосиланняРедагувати