Бідність у Франції

(Перенаправлено з Клошар)

Бідність у Франції впала на 60 % за останні 30 років. Незважаючи на те, що у 1970 бідність охоплювала 15 % населення, у 2001 лише 6,1 % (або 3.7 мільйони людей) перебувало за межею бідності.

Клошар (бездомний бідняк) у Парижі

Раніше бідними були здебільшого пенсіонери. Зворотна тенденція назріла у 1980-х, коли збільшився рівень безробіття серед молоді, у той час як рівень зубожіння серед літніх людей впав на 85 % (з 27.3 до 3,8 %), а серед працездатних в період 30-ти років зріс з 3,9 % до 5,4 %. Різноманітні соціальні програми вагомо вплинули на низькоприбуткові домашні господарства, а у 2002 у деяких випадках становили більше половини прибутку домашніх господарств.[1]

Ситуація у 2005Редагувати

У 2005 поріг бідності було встановлено на рівні 645 євро для однієї особи на місяць. Для порівняння, місячний мінімальний прибуток для самотніх осіб становив 440,68 євро.[2] Французький поріг бідності трохи вищий за поріг бідності США[3], тож особа, що проживає за межею бідності у Франції не вважатиметься такою у США, якщо вона матиме там такий же прибуток. Тим не менш, це складно порівнювати, адже у різних країнах поріг бідності вираховується різним чином, незважаючи на відмінності між вартістю та рівнем життя. В той час як французьким порогом бідності вважається прибуток, що становить 50 % середнього доходу, у США він базується на вартості долара до цін на споживчі продукти.[4]

У 2005:

  • 1 млн дітей жив за межею бідності;
  • 42 000 дітей постраждало від отруєння свинцем через неналежні умови проживання; фарби на основі свинцю у новобудовах були заборонені з 1915, для усіх фахівців з 1948, для усіх з 1993. Ризик враження свинцем в 4 рази вищий у будинках, сконструйованих до 1915, ніж у будівлях, сконструйованих між 1915 і 1948 роками.
  • 500 000 осель перебували у неналежному стані.
  • 200 000 студентів були нездатні оплатити навчання, що спонукало деяких молодих жінок займатися проституцією та розміщувати відповідні пропозиції в інтернеті. Цей феномен досяг свого піку у 2006 році, тоді нараховувалося близько 40 000 таких випадків.

Тим не менш, соціальні послуги Франції дозволяють утримувати один з найнижчих показників дитячої смертності через бідність.

Незважаючи на позитивні зрушення, сільська місцевість дедалі більше приваблює незаможне населення, що вдається до дрібного фермерства. Це явище частково пояснюється нижчою вартістю сільського життя у порівнянні з міським.

Іншим показником бідності є RMI (revenu minimum d'insertion — соціальна допомога). У 1994 кількість одержувачів соціальної допомоги становила 783 436 осіб, через 10 років (в червні 2004) кількість зросла до 1 041 026. У заморських департаментах 105 033 у 2004 та 152 892 у червні 2004 відповідно. До 31-го грудня кількість зросла до 1 112 400. З грудня 2004 до грудня 2005 кількість одержувачів соціальної допомоги зросла на 4,7 % згідно з NGO.[5]

НетрищаРедагувати

Нетрища (фр. bidonvilles «бляшані містечка») існують на околицях міст Франції і зазвичай майже не мають доступу до доріг та комунальних послуг (водо- та електропостачання).

Хоча нетрища вважалися явищем, властивим 1960-1970-м, вони знову здобули увагу французьких ЗМІ у двотисячних. Населені емігрантами, нетрища створюють ступінь сегрегації між корінними жителями та новоприбулими іммігрантами, і він вищий ніж у повоєнні роки. Бідність у Франції найбільше асоціюється з нетрищами у передмістях Парижа.

Наприкінці 1960-х у передмісті Парижа існувало 89 бляшаних містечок. У той час вони асоціювалися з іммігрантами з Північної Африки. Хоча це, скоріш за все, було стереотипом, адже найбільше бляшане містечко Champigny-sur-Marne було населено здебільшого вихідцями з Португалії. Завдяки перепису, проведеному Міністерством внутрішніх справ Франції, було визначено, що переважна більшість з 46 827 осіб, що населяли 119 паризьких бляшаних містечок, були вихідцями з Північної Африки.

У 1964 Луї Дебре помилково вважав, що до 1970-х років нетрища зникнуть, якщо перебудувати їх на манер сучасного міста. Не дивлячись на це, у 1973 налічувалось як мінімум 8600 мешканців нетрищ навколо Парижа.

Очевидці розповідають про складність життя у нетрищах періоду 1960-х років: «Ми живемо серед бруду та сміття. Немає різниці між нами та тваринами… Те, що ми терпимо тут — це не життя: навіть щури хочуть поживитися нами… Кажу вам, навіть тварини живуть краще за нас».[6] Колишній мешканець пригадує життя в нетрищах: «Зараз вони ліквідували майже всі нетрища, але вони все ще існують у наших головах, у нашій пам'яті. Життя у нетрищах — це те, що неможливо забути.»[7]

Незважаючи на наполегливі спроби відселити осіб, що мешкають у бляшаних містечках, вони продовжують залишатися дійсністю. У околицях Ліону існують нетрища, у яких мешкають близько півсотні циган, третина з них діти. У лютому 2007 бульдозерами було знищено нетрища на північному сході Парижа, де було зареєстровано 266 болгарських та румунських громадян.

Нетрища є звичним явищем у заморських департаментах Франції.

ПосиланняРедагувати

  1. Le rapport de l'Observatoire national de la pauvreté et de l'exclusion sociale 2003—2004 [Архівовано 26 січня 2007 у Wayback Machine.], second part [Архівовано 24 жовтня 2005 у Wayback Machine.] and third part [Архівовано 25 травня 2011 у Wayback Machine.]. See p. 26 of Part 1.
  2. Montant de l'allocation de revenu minimum d'insertion. Архів оригіналу за 19 червня 2013. Процитовано 6 червня 2022. 
  3. 2005 Federal Poverty Guidelines [Архівовано 22 серпня 2009 у Wayback Machine.], U.S. Department of Health and Human Services, retrieved 15 February 2007
  4. The Development and History of the U.S. Poverty Thresholds — A Brief Overview [Архівовано 25 серпня 2009 у Wayback Machine.], by Gordon M. Fisher, US Department of Health and Human Services, [[GSS/SSS Newsletter [Newsletter of the Government Statistics Section and the Social Statistics Section of the American Statistical Association]], Winter 1997, pp. 6-7]
  5. STATISTIQUES D'ACCUEIL 2005 — Pauvreté: facteur d'isolement [Архівовано 28 травня 2008 у Wayback Machine.], Secours catholique
  6. From interviews with Tunisians in Ben Sassi (1968), cited in White, 197.
  7. White, 198