Кандиба Іван Олексійович
Іва́н Олексі́йович Кандиба (7 червня 1930, Стульно — 8 листопада 2002, Львів) — український правозахисник. Співзасновник Української Гельсінської групи (УГГ).
| Іван Кандиба | |
|---|---|
 | |
| Ім'я при народженні | Іван Олексійович Кандиба |
| Народився |
7 червня 1930 Стульно, Володавський повіт, Люблінське воєводство, Польська Республіка |
| Помер |
8 листопада 2002 (72 роки) Львів, Україна |
| Поховання | Личаківський цвинтар[1] |
| Громадянство |
 УРСР Україна |
| Національність | українець |
| Діяльність | правозахисник, політик |
| Alma mater | юридичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка |
| Членство | УРСС і Українська Гельсінська спілка |
| Партія | Всеукраїнське об'єднання «Державна самостійність України» |
| Нагороди |
 |
З життєпису ред.
Народився 7 червня 1930 року в селі Стульно на Холмщині (нині Польща), в селянській родині. 1945 року родина Кандиб була насильно переселена до УРСР. 1953 року закінчив юридичний факультет Львівського університету. До 1961 року працював у місті Глиняни Львівської області нотаріусом, народним суддею, адвокатом.
Антирадянська діяльність ред.
У 1960 році познайомився з Левком Лук'яненком. Підтримав ідею створення нелегальної марксистської партії Українська робітничо-селянська спілка (УРСС), яка б виступала за вихід України зі складу СРСР. Того ж року розгорнув активну діяльність — розповсюджував журнал «Наше слово», що видавався за кордоном, знайомив різних людей з програмою УРСС, брав участь в обговоренні програми партії.
У 1961 році 7 членів УРСС (серед них і Кандиба) були заарештовані. Іван Кандиба був засуджений до 15 років таборів суворого режиму. Карався в Мордовії та Пермській області, а також у в'язниці міста Владимира. 1969 року разом із Левком Лук'яненком та Михайлом Горинем передав за кордон «Звернення до Комісії прав людини при ООН» про геноцид політв'язнів.
Звільнився в січні 1976 року. У Львові, де жив його старий батько, Іванові Кандибі відмовили в прописці. Відтак він оселився в місті Пустомити, де мешкав у 1976—1981 роках[2]. Працював у майстерні з полагодження електроприладів та кочегаром.
Член-засновник Української Гельсінської групи. Активний учасник УГГ — постійно листувався з політв'язнями, зустрічався з членами Московської гельсінської групи. Постійно перебував під адміністративним наглядом (мав бути вдома з восьмої вечора). За виступ із покаянням у пресі та на телебачення пропонувалися прописка у Львові та робота за фахом. Викликався до Комітету державної безпеки СРСР.
У 1981 році Іван Кандиба був заарештований. Йому інкримінували співавторство і розповсюдження антирадянських матеріалів (зокрема документів УГГ). Того ж року був засуджений до 10 років таборів особливо суворого режиму і 5 років заслання з визнанням особливо небезпечним рецидивістом.
За відмову від роботи та перехід на статус політв'язня 1988 року Іван Кандиба був запроторений до ШІЗО (штрафний ізолятор), де його тримали 65 діб.
5 вересня 1988 року Іван Кандиба помилуваний указом Президії Верховної Ради СРСР. Проте, звільнений із в'язниці лише 9 вересня, після оголошення голодування на знак протесту і після вимоги президента США Рональда Рейгана звільнити політв'язня.
Діяльність за часів незалежності ред.
У 1990 році брав участь у створенні Всеукраїнського політичного об'єднання «Державна Самостійність України». Перший голова партії. Засновник, а потім редактор партійної газети «Нескорена нація».
З 1992 року — член Організації Українських націоналістів (ОУН). Відразу був кооптований до комітету з легалізації та відродження ОУН в Україні (ОУНвУ). На II конференції «легальної» ОУН у 1993 році обраний заступником Голови Головного проводу ОУНвУ, а в 1996 році — Головою Головного проводу ОУНвУ.
З 2001 року — Почесний голова ОУНвУ.
Помер 8 листопада 2002 року. Похований на Личаківському цвинтарі у Львові, поле № 67[3].
Державні нагороди ред.
- Орден «За мужність» I ст. (8 листопада 2006)[4] — за громадянську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії та з нагоди 30-ї річниці створення Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод (посмертно).
Примітки ред.
- ↑ Степанович К. Л. Личаківський некрополь — 2006. — С. 365. — ISBN 978-966-8955-00-5
- ↑ Пустомити. Історія розвитку громади (МЦ «Птах»). Архів оригіналу за 3 лютого 2012. Процитовано 4 листопада 2011.
- ↑ Криса Л., Фіголь Р. Личаківський некрополь. — Львів, 2006. — С. 369. — ISBN 966-8955-00-5.
- ↑ Указ Президента України № 937/2006 від 8 листопада 2006 року «Про відзначення державними нагородами України засновників та активістів Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод». Архів оригіналу за 29 вересня 2018. Процитовано 26 грудня 2021.
Джерела ред.
- О. Г. Бажан. Кандиба Іван Олексійович [Архівовано 17 серпня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2007. — Т. 4 : Ка — Ком. — С. 78. — 528 с. : іл. — ISBN 978-966-00-0692-8.
- Ю. Д. Зайцев. Кандиба Іван Олексійович [Архівовано 18 серпня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2001–2023. — ISBN 966-02-2074-X.
- Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960—1980-х років. — К.: Либідь, 1995.
- Русначенко А. Національно-визвольний рух в Україні. — К.: Видавництво ім. О.Теліги, 1998.
- Алексеева Л. История инакомыслия в СССР. — Вильнюс-Москва: Весть, 1992.