Відкрити головне меню

Казбан Сергій Данилович

Сергій Данилович Казбан (*нар. 25 липня 1901 року, м. Суми — † 25 липня 1971 у м. Суми) — український оперний співак.

Сергій Данилович Казбан
Зображення
Основна інформація
Дата народження 25 липня 1901(1901-07-25)
Місце народження Суми
Дата смерті 25 липня 1971(1971-07-25) (70 років)
Місце смерті Суми
Громадянство Російська імперія
Україна
Національність українець
Професія співак

ЖиттєписРедагувати

З раннього віку виявляв вокальні та акторські здібності. Співав у церковному хорі, у хоровій капелі, де його разом із майбутньою дружиною Катериною Борисовою відібрали для оперної трупи представники Дніпропетровського оперного театру. Володар яскравого і сильного драматичного баритону та акторського обдарування.

Після розпаду Російської імперії брав участь у військових конфліктах. Перехворів на висипний тиф, отримав ускладнення на серце. До театру прийшов зрілою людиною.

1926—1941 — соліст оперної трупи Дніпропетровського оперного театру. С. Д. Казбан втілив на сцені ряд провідних ролей класичного, українського та ідеологічного оперного репертуару. (Виступав, до речі, і як драматичний актор). Найулюбленішою і найбільш вдалою роллю була партія Івана Карася в «Запорожці за Дунаєм» С. С. Гулака-Артемовського, в якій був особливо органічним. Роль допомогла максимально проявити амплуа характерного актора, що з самого початку закріпилася за ним.

Співак мав веселу вдачу, легкий товариський характер та вроджене почуття гумору, яке виручало в найтяжчі хвилини. Це робило його душею будь-якої компанії. Тут же, в театрі Сергій знайшов дружину — «Одарку»  — Катерину Вікторівну Борисовою 1910 року народження, солісткою хору опери, з якою разом співав ще в сумській хоровій капелі «Сурма».

ГолодоморРедагувати

Голодомор, який проводила окупаційна влада, застав родину Казбанів у Дніпропетровську. Тоді ж, 22 лютого 1933 року,   у подружжя народився син Віктор. Аби прогодувати немовля, мати вдалася до послуг окупаційної спекулятивної контори — Торгсін. Туди вони віднесла усі цінні речі (столове срібло, свої прикраси), а сталіністи оцінили їх у один невеличкий мішечок манної крупи. Цей «пайок», викуплений в окупантів, врятував дитину від голодної смерті.

З часів геноциду українського народу 1932—1933, Сергій Данилович пригадував довжелезні черги за пайкою хліба, в яких вони вистоювали з молодою дружиною. Хапалися за будь-який підробіток. Порятунком тоді були й співи у церковному хорі. Син Віктор ріс в атмосфері театру і вже з семи років співав у хорі хлопчиків, який брав участь у виставах театру.

«Німецький» ДніпропетровськРедагувати

Після припинення союзу СССР та нацистської Німеччини, Дніпропетровськ швидко звільнили від сталіністів. Населення міста намагалися депортувати у внутрішній райони СССР, в тому числі  — й співробітників театру. Але через бомбардування, загальну паніку Казбани залишилися у місті.

Перед Сергієм постало нове завдання: забезпечувати існування сім'ї в умовах нової, німецької влади. Разом із акторами, які не пішли із сталінськими військами, Сергій Казбан та Катерина Борисова працювали в оперному театрі, діяльність якого було відновлено рішенням апарату Райхскомісаріату Україна. Проте зарплати в театрі були мізерні, тому подружжя також співало в кафе, ресторанах, у церковному хорі.

Громадянська позиція Сергія Казбана у часи німецької влади була суголосна із його товаришем, оперним співаком Борисом Гмирею, який під час «кочування» червоно-коричневих фронтів не припинив виступів у Оперному театрі Києва. Попри безумовне засудження сталіністами всіх форм цивільного життя на території України, зайнятої німецькими військами, українці дбали про збереження культури та гідності місцевих громад. Родина Казбана — доволі помітна у «німецькому» Дніпропетровську — виконувала саме таку функцію.

В евакуаціїРедагувати

1943 до Дніпропетровська підступили сталінські загони. На відміну від СССР, німецька адміністрація добре організувала евакуацію цивільного населення. Казбани потрапили до лав остарбайтерів, жили в табірному містечку Кенігсвустергаузен поблизу Тельтова. Як і вся мобілізована Німеччина, не «жирували». Працювали на буряках. Із меню запам'яталися пісні борщі, а також варені солодкі буряки  — «солодушки».

Казбанів та інших акторів німці виділяли з загальної маси біженців — називади «шаушпіллер».

Сталінські концтабориРедагувати

Після захоплення табору сталінськими військами, родині приліпили тавро «зрадників» і звинувачення у «співробітництві». Сергія Казбана, незважаючи на серцеве захворювання, насильно записали до загону смертників — так званого «штрафного батальйону». Дружину Катерину відпустили до Сум разом із 12-річним сином. Мешкали у матері Катерини  — Дар'ї Павлівни та сестри Зої. Катерина влаштувалася на роботу в дитячий садок. Почала розшукувати Сергія Даниловича. Та звістка від нього прийшла лише через рік.

Після закінчення Другої Світової війни, Сергій Казбан органами НКВД СССР відправлений до концтабору на Уралі, до міста Солікамськ Пермської області. Начальство «зони» організувало із в'язнів театр, режисером якого призначено «зека» Казбана. Він також організував у таборі хоровий та театральні гуртки, до складу яких входили переважно політичні в'язні, зокрема родини вояків УПА (так звані «бандерівці»).

Табірна влада включила Казбана до списку в'язнів, які діставали право на відвідування цивільної частини міста. Талановитий актор та педагог став регентом хору і режисером театрального гуртка при Будинку культури Солікамського калійного заводу.

1946 — на Урал, у добровільне вигнання, приїхали з України рідні Казбана  — дружина і син. Пані Катерина найнялася працювати тут же — була і акомпаніатором, і хормейстером, і театральним співрежисером. Всі троє жили у непридатних приміщеннях — просто за сценою Будинку культури. Як і всі в'язні концтаборів, бідували й голодували. Вижили завдяки праці підлітка-сина, якого за сталінським правилом, з 14 років узяли на роботи на калійному заводі. При цьому, син навчався в музичній школі грі на трубі, залюбки грав у духовому оркестрі, захоплювався фотографією, футболом, танцями.

Творчість в неволіРедагувати

 
В ролі Караулова. 1949 р.

Керовані С. Д. Казбаном гуртки жертв ГУЛАГу посідали високі місця на конкурсах художньої самодіяльності, які проводилися в сталінській пенітенціарній системі. Із аматорської сцени звучали й українські пісні, були драматичні й навіть оперні вистави. В тому числі  — й «Запорожець за Дунаєм» та «Наталка Полтавка», де грали в'язні усіх національностей, яких Сталін кинув у тюрму.

ЗвільненняРедагувати

1953 помер військовий злочинець Сталін. 1956 з С. Д. Казбана звільнили, знявши тавро «посібників ворога». За спогадами Катерини Вікторівни Борисової Сергія Даниловича запрошували до Пермського театру опери і балету:

Там працювали його колеги, що встигли виїхати з Дніпропетровська ще на початку війни. Однак роботу пропонували лише самому Сергієві. І хоч про дружину та сім'ю взагалі не йшлося, родина була готова його зрозуміти, знаючи, як він любить театр. Та він відмовився, мовляв, уже не в тому віці, щоб по гуртожитках та найнятих квартирах кочувати. До речі, й у Солікамську ми мешкали вп'ятьох, а потім ушістьох, в одній кімнатці «комуналки» разом із ще двома сім'ями та самотньою сусідкою. На всіх — спільна кухня, туалет і комірчина. А другу кімнату отримали, коли вже почав підростати молодший онук

Сергій Казбан з кінця 1950-тих шукає можливості повернутися в Україну. Регулярно відвідує рідні Суми, але дозволу на поселення не отримує. Змушений працювати на Галичині.

Помер у місті Суми.