Закон Лердо

закон, виданий у Мексиці 25 червня 1856 року

Закон про відчуження нерухомості мертвої руки (ісп.   Ley de Desamortización de Bienes de Manos Muertas або Закон Лердо (ісп. Ley Lerdo — закон, виданий у Мексиці 25 червня 1856 року ліберальним урядом Ігнасіо Комонфорта. Назву отримав за іменем свого автора — міністра фінансів Мігеля Лердо де Техади[en]. Новий закон забороняв цивільним і церковним корпораціям володіти нерухомим майном. Передбачалося, що ці заходи сприятимуть вільному обігу нерухомості[1].

ЗмістРедагувати

Перша стаття закону гласила:

Всі земельні маєтки і міська нерухомість, які в даний час перебувають у володінні або управлінні цивільних і церковних корпорацій, передаються у власність тим особам, які їх орендують[1].

Орендована нерухомість переходила у власність орендаря за виконання таких умов: орендар повинен подати заяву на придбання цієї нерухомості у власність не пізніше трьох місяців з дня опублікування закону і зобов'язується виплачувати її вартість щорічними шестивідсотковими платежами. Після цього він негайно набував право розпоряджатися нерухомістю — міг продавати її, передавати у спадок тощо.[2]

НаслідкиРедагувати

Відповідно до закону Лердо церква позбавлялася права володіти землею, будинками та іншим нерухомим майном за винятком будівель храмів, каплиць і жител ченців. Церква могла продати орендовану в неї нерухомість будь-якому покупцеві протягом трьох місяців з дня опублікування закону. Церковні будівлі цілком передавалися тому орендарю, який орендував більшу частину приміщення. Оскільки закон не вимагав поділу земельних ділянок, вони так само переходили в руки переважно великих власників. Отримані від продажу цього майна гроші передавалися церкві. Закон рекомендував використовувати їх для фінансування сільськогосподарських, промислових і торгових підприємств[2].

Таким чином закон Лердо створював сприятливі умови для переходу майна церкви в руки великої буржуазії і латифундистів. Однак розмір купованої однією особою нерухомості закон не обмежував, а нові власники отримували право перепродувати придбане майно, внаслідок чого воно ставало предметом спекуляції[2]. Разом з тим, новий закон мав важкі наслідки для общинного землеволодіння, традиційного для мексиканських індіанців. Індіанці користувалися землею на основі звичаєвого права і на ділі володіли нею ще до європейської колонізації[3]. Але, як прихильник ліберальних ідей, Мігель Лердо вважав общинне господарство менш ефективним, ніж приватне[4].

Індійські громади потрапляли під визначення «цивільних корпорацій»[3]. Їх члени оголошувалися орендарями і повинні були викуповувати землю на тих самих умовах[5]. При цьому потрібно було заплатити алькабалу і інші збори, внески за межування ділянок і за оформлення документів. Невиконання цих формальностей протягом 3 місяців з дня опублікування закону Лердо тягло продаж індіанської землі з торгів. Як і у випадку з нерухомістю церкви значна частина общинних ділянок була придбана великими землевласниками і спекулянтами. Також часто індіанці позбавлялися вже отриманих документів на власність шляхом обману. Виступи невдоволених селян пройшли в штатах Мічоакан, Керетаро і Пуебла, в деяких районах індіанці розпочали захоплення і розділення поміщицьких земель[3][4].

5 лютого 1857 року мексиканський Конгрес прийняв нову конституцію. За її допомогою ліберали розраховували повністю позбутися пережитків феодалізму. Конституція підтвердила положення закону Лердо, що викликало обурення консервативних і клерикальних кіл, і стало причиною Війни за реформу[6].

ПриміткиРедагувати

ЛітератураРедагувати

  • Альперович М. С., Лавров Н. М. Очерки новой и новейшей истории Мексики, 1810—1945. — М. : Соцэкгиз, 1960. — 509 с.
  • Лаврецкий И. Р. Хуарес. — М. : Молодая гвардия, 1969. — 224 с. — (ЖЗЛ)
  • Платошкин Н. Н. История Мексиканской революции. Истоки и победа 1810—1917 гг. — М. : Университет Дмитрия Пожарского : Русский Фонд содействия образованию и науке, 2011. — Т. 1. — 432 с. — ISBN 978-5-91244-034-2.

ПосиланняРедагувати