Жіноча війна, або протести жінок з Аби (англ. Women's War, ігбо Ogu Umunwany, ібібіо Ekong Iban) — протестні феміністські заворушення у Британській Нігерії протягом листопада 1929 року, розпочаті жінками народу ігбо в Бенде проти податкової політики британців, створеної ними колоніальної адміністрації та за збереження традиційно сильних позицій жінок у політиці й економіці Нігерії. З часом до протестів долучилися жінки з інших етнічних груп (ібібіо, іджо), переважно селянки довкола Оверрі та Калабару[1].

Жіноча війна
Aba Women of Nigeria (early 20th century).jpg
Жінки з Аби в першій половині 20 століття. Архівна фотографія.
Дата: Листопад 1929 – Січень 1930
Місце: Колонія і протекторат Нігерія
Координати:
Сторони
Жінки Ігбо Влада та офіцери Ігбо
Сили
10000 жінок
Ключові фігури
Іконія
Нваннедія
Нвуго
Втрати
55 вбито

Історія організації нігерійських жінокРедагувати

Жінки в традиційних суспільствах південної Нігерії мали порівняно розвинуті права: завдяки участі в торгівлі та житті кланів вони формували мережі взаємопідтримки та комунікації[2]. На цьому заснована довга історія колективних дій нігерійок. У 1910-х роках жінки в Агбаджі покинули свої домівки на місяць через підозру, що чоловіки вбивають вагітних жінок[3]. Їх колективна відсутність підштовхнула сільських старійшин до дій, спрямованих на вирішення проблем жінок[3]. У 1924 році 3000 жінок у Калабарі висловили протест проти ринкового податку, якого вимагала колоніальна адміністрація[3]. У Південно-Західній Нігерії існували жіночі організації, такі як Асоціація жінок Лагоського ринку, Нігерійська жіноча партія та Союз жінок Абеокута[4].

Причини та події Жіночої війниРедагувати

Невдоволення, що вилилося в Жіночій війні, накопичувалося довгий час. Колоніалізм змінив становище нігерійок у суспільстві. Традиційно вони могли брати участь в урядуванні[4], відігравали значну роль на ринку[3], спільно з чоловіками вели господарство, відіграючи індивідуальну роль у шлюбах[3]. Жінки в подружжі з представниками кланової еліти допускались до політичних справ. Англійці розглядали ці практики як «прояв хаосу і безладу»[3] і тому намагалися створити політичні інститути, які централізували б владу і монополізували б насильство. Поважаючи наявні вождівства, британці посилили адміністрування т. зв. вповноваженим вождівством[5]. Колонізатори (адміністрація та місіонери) обмежували традиційні форми участі жінок у житті суспільства, насаджували патріархальний лад, керуючись бажанням впровадити власний моральний порядок[6][3]. Крім того, нігерійки були незадоволені збільшенням оплати за школи, корупцією місцевих посадовців та примусом до праці[7].

Приводом для початку заворушень стала спроба ввести пряме оподаткування. Пряме оподаткування для чоловіків було запроваджено в 1928 році без серйозних інцидентів, завдяки ретельному інформуванню в попередній рік. Капітан Дж. Кук (Captain J. Cook), чиновник, який прибув у Бенде в вересні 1929, зауважив недоліки в документах перепису населення і майна. Брак інформації про кількість дружин, дітей і худоби в кожному домогосподарстві загрожував коректному збору податків. Він, спираючись на місцевих тубільних помічників, ініціював новий перепис, що й призвело до конфлікту з жінками у Східній Нігерії та стало каталізатором фундаментальних змін у місцевій адміністрації. Нове оподаткування обурило суспільство, що переживало фінансову скруту наприкінці 1920-х. Виробництво і торгівля занепадали, жінки були обтяжені підтримкою сімей і необхідністю допомагати чоловікам сплачувати грошові податки[8], тому вимагали гарантій від колоніального уряду, що їх не зобов'яжуть платити податки. Зіткнувшись із відмовою, нігерійки вирішили, що не дозволять оцінювати свою власність і не будуть платити податки[9]. Протести підігрівалися брутальними діями виконавців волі колонізаторів[10].

Кук оголосив про свій намір декільком вождям тубільного суду (Native Court) містечка Олоко, і приблизно 14 жовтня 1929 року почався перепис. Жінки Олоко запідозрили, що це призведе до розширення прямого оподаткування, яке було накладено на чоловіків минулого року. Не маючи політичної влади в рамках патріархальної колоніальної системи, вони використали колективні дії для того, щоб повідомити про свою незгоду. Більш ніж десять тисяч жінок в Олоко, Бенде, зібрались опротестувати перепис. Протест поширився на більшу частину східного регіону Нігерії протягом наступних чотирьох тижнів і вилився в Жіночу війну (Ogu Umunwanyi)[11].

З листопада по грудень жінки в багатьох місцевостях на півдні Нігерії від Оверрі до Калабару "висиджували" вождів, подекуди знищували будівлі, майно колоніальної адміністрації та її місцевих колаборантів[8].

Події в ОлокоРедагувати

Марк Емерева допомагав місцевому вповноваженому вождю Окуго провести перепис людей, що живуть в Олоко. 18 листопада в нього спалахнув конфлікт в домі жінки Нван'єруви з клану нгва, після взаємних образ і сутички він повернувся до свого вождя. Зрозумівши, що йдеться про нове оподаткування, Нван'єрува повідомила решту жінок з Олоко. Жінки прийшли до будинку Окуго. Той звинуватив їх у непокорі, сталася сутичка, в якій декілька жінок отримали поранення[10].

Звістка про події поширилася в окрузі Бенде, в Умуахії та серед нгва. Зібралося майже 10 тисяч жінок, які вимагали перш за все відставки та засудження Окуго.

Учасниці заворушеньРедагувати

Трійця жінок з ОлокоРедагувати

Лідерки протесту в Олоко відомі як тріо з Олоко (Oloko Trio): Іконнія, Нваннедія і Нвуго (Ikonnia, Nwannedia, Nwugo). Коли протести стали напруженими, їм деякий час вдавалося втримувати ситуацію, запобігаючи насильству. Проте, після того, як дві жінки загинули при блокуванні колоніальних доріг (що було одною з форм протесту), трійця не змогла заспокоїти гнів протестуючих, внаслідок чого поліція та армія вдерлись до міста.

Мадам Нван'єруваРедагувати

Завдяки внеску в Жіночу війну, Нван'єрува ввійшла в історію феміністичного та антиколоніального руху[12]. Вона була старшою за більшість керівниць протестів і робила все можливе, щоби зберегти ненасильницький характер протестів. Нван'єрува відома закликом, яким надихались учасниці протестів з інших місцевостей: "Жінки не будуть платити податок аж до кінця світу та зникнення вождів". За її порадою, жінки протестували піснями і танцями, обсівши будинки вповноважених вождів, поки ті не складали повноважень. Інші групи слідували цій моделі, проте на жаль, багато жінок бунтували і нападали на вождів, знищуючи їхні будинки, в результаті чого влада розглядала заворушення як насильницькі та реагувала на них симетрично[13].

Мадам Мері ОкезіРедагувати

Мері Окезі (1906–1999) була першою жінкою з народу ігбо, яка отримала західну освіту, і викладала в Англіканській місіонерській школі в Умуочам-Аба в 1929 році, коли спалахнуло жіноче повстання. Хоча й не брала безпосередньої участі в ньому, вона дуже симпатизувала справі. Вона була єдиною жінкою, яка подала офіційну скаргу до слідчої комісії, що розслідувала ті події, Доповідь комісії сьогодні є головним джерелом для вивчення повстання. Після повстання Мадам Окезі стала засновницею і лідеркою Асоціації жінок клану нгва і віддала все життя підтримці прав жінок у Нігерії.

Засоби та стратегії протестуРедагувати

Головною тактикою протестів було "сидіння"[14]. Грін (1964), Джудіт Ван Аллен (1976) і Мандей Еффіонг Ной (1985) описували це так: жінки оточують будинок винуватця, ображаючи його мужність і знищуючи все, що є цінним для нього. В співах і в танці вони виражають скарги на його поведінку. Вибір одягу, пісні, мови тіла при цьому мають велике значення. Жінки б'ють в стіни його оселі, пошкоджують або обтирають її брудом. Такі дії продовжуються до тих пір, поки винуватець не спокутує провину і не змінить поведінку. Дружина винуватця часто ставала на бік інших жінок, а чоловіки дуже рідко приходили на допомогу[15]. В суспільстві, де жінки позбавлені прав, це часто ставало єдиною і дієвою відповіддю на жорстоке поводження з дружиною або порушення жіночих ринкових привілеїв[14][16][17]. В інших випадках жінки вдиралися в суди і, коли їм загрожували поліцейські, починали танцювати і знімати одяг: метод, який використовувався як потужна форма опору[15] (оголеність жінок у багатьох африканських суспільствах є табу, порушення якого давало жінкам силу і увагу, достатню щоб припинити злодіяння, яким вони протидіяли)[15]. Тактика "висиджування" вождів загалом показала свою дієвість.

Слідча комісія АбаРедагувати

Перша комісія для розслідування заворушень була скликана в січні 1930 року, але не мала успіху. Друга, яка й відома як слідча комісія Аба, почала роботу в березні 1930 року[3]. Комісія проводила громадські засідання тридцять вісім днів у різних місцях і опитала 485 свідків. З цієї загальної кількості свідків лише близько 103 були жінками. Решту складали місцеві чоловіки та британські чиновники, яких покликали пояснити свою роль у повстанні або чому вони не могли зупинити жінок[18].

В британських офіційних джерелах щодо цих подій збереглася назва Жіночі бунти в Абі 1929 року (Aba Women's Riots of 1929). Проте народною назвою є саме жіноча війна ("Ogu Umunwanyi" мовою ігбо та "Ekong Iban" мовою ібібіо)[1], ця назва використовується на противагу дискурсу колоніальної історіографії.

ЗдобуткиРедагувати

Жінки змогли перетворити «традиційні методи створення мереж і виразу незгоди» на потужні механізми, які розворушили колоніальну адміністрацію Британської Нігерії[19]. Жіночі протести проводилися в масштабах, яких колоніальна імперія ніколи не бачила в жодній частині Африки. Повстання розгорнулося на території в 6000 квадратних миль, де проживало близько двох мільйонів людей[20]. До кінця грудня 1929, коли війська відновили порядок, десять тубільних судів були знищені, ряд інших пошкоджені, будинки вождів і інших колаборантів були атаковані, а європейські фабрики в Імо, Абі, Мбаусі та Аматі пограбовані. Але відповідь колоніальної влади була твердою. До відновлення порядку 55 жінок були вбиті колоніальними військами. Британські війська залишили Оверрі 27 грудня 1929 року, а останній патруль з округу Абака вийшов 9 січня 1930 року. До 10 січня 1930 р. повстання вважалося придушеним. В кінці грудня 1929 і на початку січня 1930 було проведено більше тридцяти судів щодо колективних покарань[21].

Як вважає Ніна Мба, нова адміністрація під керівництвом губернатора Дональда Камерона врахувала деякі рекомендації жінок щодо перегляду структури місцевої адміністрації, а жіноча війна розглядається як точка поділу в історії британської колоніальної адміністрації в Нігерії з далекосяжними наслідками[22]. Жіноча війна відіграла також важливу роль у піднесенні гендерної рівності, пропонуючи жінкам з соціальних низів можливість активно впливати на життя суспільства[23].

В результаті протестів значно покращилася позиція жінок у суспільстві. У деяких районах жінки могли змістити вповноважених вождів. Жінки також отримали позиції в тубільних судах. Після Жіночої війни жіночі рухи набули сили в землях ігбо, багато подій у 1930-х, 40-х і 50-х роках були натхнені Жіночою війною, включаючи податкові протести 1938 року, протести на маслоробках 1940-х років в і Податкове повстання в Аба і Оніча в 1956 року.

У двох епізодах були викликані британські окружні офіцери і збройні сили змушені були розігнати протести. Під час цих випадків принаймні 50 жінок були застрелені і ще 50 поранені. Самі жінки ніколи нікого серйозно не травмували, не постраждав і жоден з силовиків, які придушували протести[8].

ПосиланняРедагувати

  1. а б Zukas, Lorna Lueker (2009). Women's War of 1929. The International Encyclopedia of Revolution and Protest (англ.). с. 1–2. ISBN 9781405198073. doi:10.1002/9781405198073.wbierp1604. 
  2. Andrade, Susan Z (1990). Rewriting history, motherhood, and rebellion: Naming an African women's literary tradition. Research in African Literatures 21.1: 96–97. 
  3. а б в г д е ж и Matera, Marc; Bastia, Misty; Kingsley Kent, Susan (2011). The Women's War of 1929: Gender and Violence in Colonial Nigeria. Basingstoke, United Kingdom: Palgrave Macmillan. с. ix–x, 19–21, 45–46. ISBN 978-1137377777 — через myilibrary. 
  4. а б Johnson, Cheryl D (1981). Grassroots Organizing: Women in Anti-Colonial Activity in Southwestern Nigeria. African Studies Association 25: 138–148. Архів оригіналу за 20 жовтня 2017. Процитовано 8 березня 2019. 
  5. Warrant Chiefs, Africa | Encyclopedia.com. www.encyclopedia.com. Архів оригіналу за 28 червня 2020. Процитовано 8 березня 2019. 
  6. "Sitting on a Man": Colonialism and the Lost Political Institutions of Igbo Women [Архівовано 8 грудня 2015 у Wayback Machine.], Author: Judith van Allen, Source: Canadian Journal of African Studies / Revue Canadienne des Études Africaines, Vol. 6, No. 2, Special Issue: The Roles of African Women: Past, Present and Future (1972), pp. 165-181
  7. Zukas, Lorna Lueker. Women's War of 1929. Архів оригіналу за 16 січня 2017. Процитовано 8 жовтня 2014. 
  8. а б в Falola, Toyin (2008). A History of Nigeria. Cambridge University Press. с. 133-135. ISBN 9780511399909. 
  9. Glover, Jonathan (1995). Women, Culture and development: A study of human capabilities. Oxford University. с. 449. 
  10. а б Birrell Gray Commission, p. 43; Public Records Office, CO583/169/3, Sessional Paper No. 12. 1929. Архів оригіналу за 7 September 2006. 
  11. Чима Дж. Корі, "Гендер і селянський опір: перегляд міфу про невидимих жінок у колоніальній східній Нігерії, 1925-1945 рр." у фундаментах Нігерії: Нариси в честь Тоїна Фалоли, під ред. Ендрю С. Околі (Africa World Press, 2003), 623–46, 630.
  12. James, Valentine Udoh, and James, Etim (1999). The feminization of development processes in Africa: Current and future perspectives. Greenwood Publishing. с. 101. 
  13. James, Valentine Udoh, and James, Etim (1999). The feminization of development processes in Africa: Current and future perspectives. Greenwood Publishing. 
  14. а б Glover, Jonathan (1995). Women, culture, and development: A study of human capabilities. Oxford University. 
  15. а б в Sutherland-Addy, Esi,, and Aminata Diaw (2005). Women Writing Africa: West Africa and the Sahel. Feminist Press at the City University of New York. 
  16. MM GREEN, op. cit., pp. 196-97; Sylvia Leith-Ross , op. cit., p. 109.
  17. "Сидячи на людині": колоніалізм і втрачені політичні інститути жінок-ігбо [Архівовано 8 грудня 2015 у Wayback Machine.] , автор: Джудіт ван Аллен, Джерело: Канадський журнал африканських досліджень / Revue Canadienne des Études Africaines, Vol. 6, № 2, Спеціальний випуск: Ролі африканських жінок: минуле, сьогодення та майбутнє (1972), с. 170
  18. Нігерія, Доповідь Комісії з розслідування, призначеної для розслідування заворушень в провінціях Калабар і Оверрі, грудень 1929 р. (Лагос: надрукований урядовим принтером, 1930 р.) Http://www.opensourceguinea.org/2014/10/nigeria -доповідь-of-commission-of-request.html [Архівовано 31 жовтня 2014 у Wayback Machine.]
  19. Geiger, Susan (1990). Women and African Nationalism. Journal of Women's History 2: 229. Архів оригіналу за 9 березня 2019. Процитовано 8 березня 2019 — через Project MUSE. 
  20. HarryA.GAILEY, Op.cit., P.137; MargeyPERHAM, NativeAdministrationinNigeria, op. cit., pp. 209-12.
  21. Chima J. Korieh, "Гендерний та селянський опір: перетворення міфу про невидимих жінок у колоніальній східній Нігерії, 1925-1945 рр.", У фундаментах Нігерії: есе в честь Тоїна Фалоли, під ред. Ендрю Околі (Africa World Press, 2003), 623–46, 632.
  22. Ніна Мба, Нігерійська мобілізація жінок: політична діяльність жінок на півдні Нігерії, 1900-1965 рр. (Берклі: Каліфорнійський університет, 1982 р.) І "Героїни жіночої війни" в нігерійських жінок в історичних перспективах. Bolanle Awe (Ibadan: Sankare / Bookcraft, 1992), 75-88
  23. Glover, Jonathan (1995). Women, Culture and Development: A study of human capabilities. Oxford University. с. 450. 

БібліографіяРедагувати

  • Afigbo, Adiele E. (1972). The Warrant Chiefs: Indirect Rule in Southeastern Nigeria, 1891–1929. Humanity Press. ISBN 978-0-391-00215-9. 
  • Leith-Ross, Sylvia (1939). African Women: A Study of the Ibo of Nigeria. London: Faber and Faber.  Leith-Ross, Sylvia (1939). African Women: A Study of the Ibo of Nigeria. London: Faber and Faber.  Leith-Ross, Sylvia (1939). African Women: A Study of the Ibo of Nigeria. London: Faber and Faber.  Reprint, Нью-Йорк: Praeger, 1965. ASIN B000JECCCQ .
  • Martin, Susan M. (1988). Palm Oil and Protest: An Economic History of the Ngwa Region, South-Eastern Nigeria, 1800–1980. New York: Cambridge University Press. ISBN 978-0-521-34376-3. 

Зовнішні посиланняРедагувати