Відкрити головне меню

Історія селаРедагувати

Вперше згадується в 1541 р., коли село було продане родом Войшиків гербу Повала Стадницьким. Надалі власниками почергово були Дембінські, Левицькі.

В 1771 р. в селі мешкало 310 греко-католиків і 7 юдеїв, а в 1880 р. — 438 греко-католиків і 12 юдеїв.

В 1828 р. збудована церква Вознесіння Господнього (до 1860 р. належала до парарфії в Розстайному, опісля — до Тихані), а в 1859 р. — перша школа.

Через село проходив шлях зі Змигорода до Бардейова. В 1849 р. цим шляхом пройшли російські війська для придушення угорського повстання.

В 1915 р. під час Першої світової війни все село згоріло. Після війни населення зменшилося на чверть (з понад 500 до 380). Ті, що залишились, своїм мозолем відбудували село. Крім того, в 1922 . збудовано нову церкву Вознесіння Г. Н. І Христа.

Тилявська схизма призвела до переходу до Польської православної церкви понад третини жителів, які збудували православну церкву — уже третю на селі.

До 1945 р. в селі була греко-католицька церква парохії Тиханя Дуклянського деканату. Тилявська схизма не торкнулася села. Метричні книги провадились від 1850 р[1].

До 1945 року було переважно лемківське населення: з 420 жителів села — 405 українців, 5 поляків і 10 євреїв[2].

Проте село було знову знищене під час ДСВ. Під час Карпатсько-Дуклінської операції 12 вересня 1944 р. до села увірвався корпус радянської кавалерії із завданням прориву на Словаччину. Однак німці оточили його і тільки через два тижні його рештки добралися до інших частин Червоної Армії в околицях Тиляви. На початку жовтня німецька польова жандармерія здійснила виселення з прифронтової зони. Кільканадцять старших осіб, котрі не хотіли залишати власні хати, були розстріляні прямо в них. Німці залишили село в січні 1945 р. Повернувшись у село, жителі побачили усе спаленим і зруйнованим, крім двох старих хиж і похиленої церкви. Тому попробували перебути зиму в довколишніх селах — Святковій, Котані, Свіржовій, Крампній. А там на них уже чекали радянські агітатори, які нахвалювали переселення до СРСР. Оскільки ніби не мали, що втрачати, погодились на переселення. Через станцію Ясло в товарних вагонах покинули рідний край. Прибули на станцію Гусарівка Донецької залізниці, звідки їх ще чекало кількаденне перевезення возами за 5 км в село Некременне. Там після проходження фронту залишилося на одну хату менше, ніж у їх рідному селі,— тобто, одна хатина. Господарювання на негостинній землі мусіли розпочати в землянках... а стільки їм обіцяли!

З тих, що залишились, чергові родини виїхали на схід в 1946 р. На щастя, подорож була коротшою і прибули в Тернопільську область. Наступні вивезення сягали околиць Львова і Станіслава.

Кілька останніх родин у 1947 році в результаті операції «Вісла» було депортовано на західні землі Польщі.

У 1950-х роках землі обробляв Польський сільськогосподарський кооператив. У 1970-х роках у рільничому господарстві працювали в'язні.

Зараз село є безлюдним, хоча стоять страшні будівлі колишнього держгоспу.

Пам'яткиРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. Шематизм греко-католицького духовенства апостольської Адміністрації Лемківщини, с. 76-77
  2. Кубійович В. Етнічні групи південнозахідної України (Галичини) на 1.1.1939. — Вісбаден, 1983. — С. 30.

ДжерелаРедагувати