Живий вогонь — вогонь, добутий переважно тертям дерева об дерево[1] (витиранням)[2]. Обряд був поширений у селянській традиції слов'янських народів. Аналогічні обряди зафіксовані у гірських шотландців у XVIII столітті («першотравневі вогні»)[3], хрещених татар у XIX столітті[4]. Окрім того, за допомогою тертя здавна розводилися великодні і різдвяні багаття в багатьох народів Європи[3].

Витирання живого вогню згідно з реконструкцією 1928 р.

Використовування в різних народівРедагувати

Згідно з народними повір'ями, живий вогонь має велику магічну, цілющу й очищувальну силу. Через це його використовували тільки в особливих випадках: коли треба розпалити вогонь у новому житлі, змінити старий вогонь на новий по завершенні календарного циклу, також для деяких магічних дій.

В українських Карпатах живий вогонь («жива ватра») добувався пастухами на полонині на Юрія Весняного, і він мав горіти до Покрови, оберігаючи худобу[1]. Згасання вогню віщувало велике нещастя. Обряд здійснював ватаг (старший пастух)[5], витирання вогню свердлінням цурки скалкою супроводжувалося читанням молитов[6]. У Російській імперії на межі XIX—XX століть живий вогонь використовували для розкладання купальських багать, для переганяння худоби під час епідемій. У Стародавньому Римі в разі недоглядання невгасимого вогню весталками новий вогонь для храму Вести добували також тертям[6].

Згадки в літературіРедагувати

  Заклавши в одвірки скалку, двоє людей перетягали ремінь, від чого скалка крутилась й скрипіла.
— Слава Ісусу! —— привітався Іван.
Але йому нічого не одповіли.
Так само фуркала скалка, і двоє людей, скуплені й строгі, тим самим рухом перетягали ремінь. Скалка починала куритись, і скоро маленький вогник вискочив з неї та запалав з обох кінців. Ватаг побожно підняв вогонь і встромив в ватру, зложену коло дверей.
 
  — Ти ж хто, браччіку, будеш — вівчар? — зацікавивсь Іван.
— Ні, я спузар,— одкрив зуби Микола, — маю пильнувати ватри, аби не згасла через все літо, бо була б біда!.. — Він навіть з жахом озирнувся навколо. — Та й піти до потоку води, та й у ліс дров...
 
  Стекла маржинка назад в долини, розібрана хазяями, одтрембітали своє трембіти, лежать здоптані трави, а вітер осінній заводить над ними, як над мерцем. Лишились тільки ватаг зі спузарем. Вони мусять чекати, аж згасне вогонь, той вогонь полонинський, що сам народився, неначе бог, сам має й заснути.  

— М. М. Коцюбинський, «Тіні забутих предків»

ПриміткиРедагувати

  1. а б Жайворонок В. В. Вогонь // Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К. : Довіра, 2006. — С. 104-106.
  2. Витирати // Словарь української мови : у 4 т. / за ред. Бориса Грінченка. — К. : Кіевская старина, 1907—1909.
  3. а б Дж. Фрезер. Золотая Ветвь. Архів оригіналу за 25 липня 2014. Процитовано 30 квітня 2020. 
  4. Гаврилов Б. Г. О кереметях крещеных татар [Архівовано 20 січня 2015 у Wayback Machine.]
  5. Ватра // Словарь української мови : у 4 т. / за ред. Бориса Грінченка. — К. : Кіевская старина, 1907—1909.
  6. а б Огонь живой // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона : в 86 т. (82 т. и 4 доп. т.). — СПб., 1890—1907. (рос. дореф.)

ДжерелаРедагувати