Вікіпедія

Дженні Ерпенбек

Дженні Ерпенбек (нім. Jenny Erpenbeck; 12 березня 1967, Східний Берлін) — німецька письменниця та театральна режисерка. Отримала кілька важливих німецьких і міжнародних літературних нагород, у тому числі Незалежну премію зарубіжної художньої літератури (2015), Премію Томаса Манна (2016) і Міжнародну Букерівську премію (2024), ставши першою німкенею, яка отримала цю нагороду.

Зображення
Громадянство Німеччина
Дата народження 12 березня 1967(1967-03-12)[1][2][…] (57 років)
Місце народження Східний Берлін[4]
Батько John Erpenbeckd
Мати Doris Kiliasd
Рідна мова німецька
Мова творчості німецька
Рід діяльності театральна режисерка, письменниця, режисерка
Сфера роботи письменник
Заклад освіти Hochschule für Musik Hanns Eisler Berlind[4]
Член у Німецька академія мови і поезії і Академія наук і літератури в Майнці[5]
Жанр роман
Отримані відзнаки
Досьє в Швейцарський архів виконавських мистецтвd
CMNS: Дженні Ерпенбек у Вікісховищі
Дженні Ерпенбек 2021 на поетичному фестивалі в Ерланґені

Життєпис

ред.

Дженні Ерпенбек народилася в родині, в якій багато хто писали: вона дочка перекладачки з арабської мови Доріс Кіліас і фізика, філософа і письменника Джона Ерпенбека. Бабуся та дідусь Ерпенбек по батьковій лінії — письменники Фріц Ерпенбек і Гедда Ціннер.

Ерпенбек відвідувала розширену середню школу (EOS) у Східному Берліні, яку закінчила в 1985 році. Опісля пройшла дворічне навчання палітурниці. Потім був рік практичної роботи майстринею реквізиту в Театрі Клейста у Франкфурті-на-Одері і костюмеркою у Берлінській державній опері. З 1988 по 1990 рік вивчала театрознавство в Берлінському університеті імені Гумбольтів. Про кінець НДР Ерпенбек сказала: «Свобода не була подарована. Вона мала ціну, і ціною було все моє попереднє життя».

У 1990 році перейшла на навчання режисури музичного театру (в т.ч. в Рут Берґгаус і Пітера Конвічні) в Університеті музики імені Ганна Ейслера в Берліні. У 1993 році вона асистувала Гайнеру Мюллеру в постановці «Трістана та Ізольди» на Байройтському фестивалі. Після успішного закінчення навчання з 1997 року працювала режисеркою у Німеччині та Австрії. Тоді ж почала писати. Дебютувала з твором «Історія старої дитини» у 1999 році. За цим були такі романи як «Visitation» (2008), «All Day Evening» (2012) і «Walk, Walk, Gone» (2015), за які вона отримала численні нагороди в країні та за кордоном, у тому числі Премію Томаса Манна та Незалежну премію іноземної фантастики (2016 перейменована на Man Booker Міжнародна премія, з 2020 року — на Міжнародну Букерівську премію).

Твори Ерпенбек перекладені на 30 мов, у тому числі англійську, французьку, іспанську, італійську, шведську, турецьку, арабську, іврит, данську, грецьку, голландську, норвезьку, словенську, угорську, японську, корейську, литовську, польську, румунську, естонську та фінську.

 
Дженні Ерпенбек, 2021

Ерпенбек є членкинею Німецької академії мови та поезії, Берлінської академії мистецтв[6], Академії наук і літератури в Майнці[7] та ПЕН-центру Німеччини. У 2017 році вона була нагороджена Орденом «За заслуги перед Федеративною Республікою Німеччина». З 2018 року Ерпенбек представляє літературна агенція Wylie.

Ерпенбек одружена з диригентом Вольфгангом Божичем. У 2002 році народила сина. Сім'я живе в Берлін-Мітте.[8][9]

Твори

ред.

Каїр (2021)

ред.

Дія роману «Каїр» (2021) розгортається у Східному Берліні наприкінці 1980-х і розповідає про зв'язок одруженого письменника Ганса, якому близько 50 років, з 19-річною Катаріною.[10]

«Цей роман, безперечно, є одним із найщиріших і найкращих романів про занепад НДР», — зазначив Пітер Мор у Münchner Abendzeitung.[11] Ерпенбек — «не остальгістка», — написав Фолькер Вайдерманн, але «Каїр» передає «силу горя та втрати» розвалу НДР. Це «історія втрати», і той факт, що книга не була номінована в Німеччині ні на Німецьку книжкову премію, ні на премію Лейпцизького книжкового ярмарку, можливо, також пов'язаний з тим, що журі складалося із західних німців». Адам Собочинський у «Die Zeit» висловився про книгу значно критичніше. Хоча він високо оцінив літературну якість роману, він також вказав на дуже спотворене зображення Федеративної Республіки, яке сусідило з майже сяючим образом НДР і, зокрема, Москви.[12]

Твір відзначено Премією Уве Джонсона у 2022 році. У 2024 році Ерпенбек стала першою німкенею, яка отримала Міжнародну Букерівську премію з романом «Каїр», разом із Міхаелем Гофманом, перекладачем твору. Вона єдина людина, яка отримала Міжнародну Букерівську премію та її попередницю, Незалежну премію зарубіжної літератури, і була номінована на Міжнародну Букерівську премію загалом шість разів.

Рецензії

ред.

Ерпенбек «більш відома за кордоном, ніж у Німеччині». На міжнародному рівні її назвали кандидаткою на Нобелівську премію з літератури. Андреас Платтгаус пояснює її успіх в англомовному світі історичним «тлом НДР», на якому розгортаються романи Ерпенбек, а також переважно традиційним стилем оповіді, який «всупереч експериментальним концепціям багатьох німецькомовних сучасних людей» авторів, використовує форму для передачі історії».

Твори

ред.

Проза

ред.
  • Geschichte vom alten Kind. Eichborn, Frankfurt am Main 1999, ISBN 3-8218-0784-9. 
  • Tand. Erzählungen. Eichborn, Frankfurt am Main 2001, ISBN 3-8218-0696-6. 
  • Wörterbuch. Eichborn, Frankfurt am Main 2004, ISBN 3-8218-0742-3. 
  • Heimsuchung. Eichborn, Frankfurt am Main 2008, ISBN 978-3-8218-5773-2. 
  • Dinge, die verschwinden. Galiani, Berlin 2009, ISBN 978-3-86971-004-4. 
  • Aller Tage Abend. Knaus Verlag, München 2012, ISBN 978-3-8135-0369-2[13].
  • Sich ganz weit verirren – Sich vom Verirren verirren. Rede an die Abiturienten des Jahrgangs 2014. Hg. von Ralph Schock. Conte, Sankt Ingbert 2014, ISBN 978-3-95602-019-3.
  • Gehen, ging, gegangen. Knaus, München 2015, ISBN 978-3-8135-0370-8.
  • Kein Roman. Texte und Reden 1992 bis 2018. Penguin, München 2018, ISBN 978-3-328-60029-9.
  • Kairos. Roman. Penguin Verlag, München 2021 ISBN 978-3-328-60085-5.
  • Jenny Erpenbeck über Christine Lavant. Kiepenheuer & Witsch, Köln 2023 ISBN 978-3-462-00468-7.

Драматургія

ред.
  • У котів сім життів. Прем'єра: 30 січня 2000, Vereinigte Bühnen Graz; опубліковано Айхборн, Франкфурт-на-Майні 2000 ISBN 3-8218-0785-7 та видавництвом авторів ISBN 978-3-88661-339-7.
  • Фізичні вправи для грішника. Прем'єра: 27 березня 2003, Берлінський німецький театр
  • Брудна ніч. Опубліковано Verlag der Autors, Франкфурт-на-Майні, 2015, ISBN 978-3-88661-339-7
  • Лот. Лібрето до опери німецькою мовою Джорджіо Баттістеллі, прем'єра: 28 травня 2017, Ганноверська державна опера 2016 [14]; Продаж Casa Ricordi Milano

Постановки

ред.

Есе

ред.
  • Не роман. Тексти та виступи 1992–2018. Penguin, Мюнхен 2018, ISBN 978-3-328-60029-9

Аудіокниги

ред.

Література

ред.
  • Wiebke Eden: Sich mit Worten auszudrücken, war immer das Nächste. In: Keine Angst vor großen Gefühlen. Fischer-Taschenbuch-Verlag, Frankfurt am Main 2003, ISBN 3-596-15474-X, S. 13–32 (Interview). 
  • Heike Bartel, Elizabeth Boa (Hrsg.): Pushing at Boundaries. Approaches to Contemporary German Women Writers from Karen Duve to Jenny Erpenbeck. Amsterdam 2006, ISBN 90-420-2051-2 (englisch). 
  • Friedhelm Marx, Julia Schöll (Hrsg.): Wahrheit und Täuschung: Beiträge zum Werk Jenny Erpenbecks (= Poiesis. Standpunkte zur Gegenwartsliteratur. Nr. 11). Wallstein Verlag, Göttingen 2014, ISBN 978-3-8353-1562-4. 
  • Elisabeth Krimmer: The Representation of Wartime Rape in Julia Franck’s „Die Mittagsfrau“ and Jenny Erpenbeck’s „Heimsuchung“. Nancy Nobile: The Legacy of Romanticism in Jenny Erpenbeck’s „Heimsuchung“. In: Paul Michael Lützeler, Erin McGlothlin, Jennifer Kapczynski (Hrsg.): Gegenwartsliteratur, ein germanistisches Jahrbuch. 14/2015, Stauffenburg Verlag, Tübingen 2015, ISBN 978-3-95809-641-7.
  • Miranda Chorus: Biographische Bezüge in Jenny Erpenbecks Dramatik. Nijmegen 27. Juni 2016 (ru.nl [abgerufen am 22. Mai 2024] Masterarbeit, Radboud Universiteit Nijmegen, Letteren Faculteit, Duitse taal & cultuur, 2016). 
  • Maria Behre: „Give us a place“ – Politischwerden auf dem Oranienplatz. Jenny Erpenbecks Roman „Gehen, ging, gegangen“. (2015), gelesen mit Hannah Arendts politischer Philosophie. In: Zeitschrift für Didaktik der Philosophie und Ethik (ZDPE), Jg. 39, 2017, Heft 1 – Markus Tiedemann (Hrsg.): Hannah Arendt, S. 58–65.
  • Katharina Grabbe: Zu uns. Reflexionen des Nationalen und Europäischen in deutschsprachiger Gegenwartsliteratur zu Flucht und Geflüchteten: Jenny Erpenbecks „Gehen, ging, gegangen“ und Elfriede Jelineks „Die Schutzbefohlenen“. In: Olaf Briese und Richard Faber (Hrsg.): Heimatland – Vaterland – Abendland. Über alte und neue Populismen. Würzburg 2018, S. 239–254. ISBN 978-3-8260-6456-2.
  • Laura Thyen: Genealogien des Bezeugens: Postmemoriale Verhandlungen der Shoah bei Doron Rabinovici und Jenny Erpenbeck (= Substanz). Marta Press, Hamburg 2018, ISBN 978-3-944442-74-7. 
  • Carola Hähnel-Mesnard: Zeiterfahrung und gesellschaftlicher Umbruch in Fiktionen der Post-DDR-Literatur: Literarische Figurationen von Zeitwahrnehmung im Werk von Lutz Seiler, Julia Schoch und Jenny Erpenbeck (= Deutschsprachige Gegenwartsliteratur und Medien. Nr. 28). V & R Unipress, Göttingen 2022, ISBN 978-3-8471-1345-4 (Habilitationsschrift, Sorbonne Université, 2020). 

Примітки

ред.
  1. ↑ SNAC — 2010.
  2. ↑ FemBio database
  3. ↑ Енциклопедія Брокгауз
  4. ↑ а б Sechs neue Mitglieder in der Akademie der Wissenschaften und der Literatur // Informationsdienst Wissenschaft — Академія наук і літератури в Майнці, 2015.
  5. ↑ https://idw-online.de/de/news643627
  6. ↑ 16. Akademie der Künste, Journal der Künste 04, Nov.2017 ISSN 2510-5221
  7. ↑ Mitgliedseintrag von Jenny Erpenbeck bei der Akademie der Wissenschaften und der Literatur Mainz, abgerufen am 11. Oktober 2017
  8. ↑ Porträt bei literaturport.de, abgerufen am 17. Juni 2016
  9. ↑ Jan Brandt, Interview mit Jenny Erpenbeck: In der Verjüngungsmaschine. Der Spiegel, 6. März 2005.
  10. ↑ Peter Mohr: Jenny Erpenbecks „Kairos“: Untergang ohne Schadenfreude, in: AZ, 5. Oktober 2021; Maike Albath: Abgesang auf die DDR, in: Deutschlandfunk, 27. August 2021.
  11. ↑ Peter Mohr: Jenny Erpenbecks „Kairos“: Untergang ohne Schadenfreude, in: AZ, 5. Oktober 2021.
  12. ↑ Adam Soboczynski: Die Auferstehung, in: Die Zeit, Nr. 26, 13. Juni 2024, S. 41.
  13. ↑ Rezension, literarischealtersbilder.uni-koeln.de
  14. ↑ FAZ vom 4. April 2017

Посилання

ред.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Дженні_Ерпенбек&oldid=42842950