Вікіпедія

Депортація карачаївців

Депортація карачаївців — форма політичних репресій в СРСР, операція, силами здійснена НКВС, примусова висилка з місць постійного проживання етнічних карачаївців у 1943 році в райони Казахстану і Киргизстану. Після засудження культу особи Й. В. Сталіна на ХХ з'їзді КПРС, в 1956 році з карачаївців були зняті обмеження, їм згодом було дозволено повернутися на Північний Кавказ.

Передмова ред.

За переписом 1939 року в СРСР налічувалося 75763 карачаївців[1], з яких 70 301 осіб проживало у Карачаєвській АО, складаючи 46,8% населення[2]. У середині серпня 1942 на територію області вступили німецькі війська. Вже в перший період окупації Карачаївський область понесла значної шкоди в людських і матеріальних ресурсах. Були замучені і розстріляні багато росіян, карачаївців, осетин, абазин і представники інших народів. Знищено 150 тис. голів худоби, зруйновані підприємства, перетворені на стайні місцеві школи.

У цей час перейшли до дій антирадянські повстанці, що збиралися в повстанські загони і дестабілізували обстановку в тилу відступаючої Червоної Армії. За словами історика Н. Бугая, «найкраще становище характеризували самі карачаївці. За їхніми даними, на території області активно діяло кілька повстанських груп»[3]. На чолі повстанців стояли люди, згодом працювали в німецькій розвідшколі в Бешує (в Криму), наприклад, Байрамуков Кади (1910-?)[4], керівник «Карачаївського національного комітету»[5]. Як і в інших окупованих країнах і регіонах, гітлерівське командування вдавався до створення національних організацій типу «Карачаївського національного комітету» для підтримки німецького окупаційного режиму. Цього виявилося досить для депортації Сталіним всього карачаївського народу[3].

Депортація карачаївців з області проводилася в кілька етапів. 15 квітня 1943 року вийшла Директива НКВС СРСР і Прокуратури СРСР № 52-6927, по якій були визначені до виселення «573 члена сімей ватажків повстанців». Проте у зв'язку з тим, що «67 бандватажків звернулися з повинною в радянські органи влади, чисельність сімей, які підлягають депортації, була скорочена до 110 (472 осіб)»[3]. 9 серпня 1943 р Були виселені вони за межі Карачіївське автономної Області. У подальшому ця міра була поширена на весь карачаївська народ. За даними НКВС СРСР 62842 карачаївців на підставі указу Президії Верховної Ради СРСР № 115-13 від 12 жовтня 1943 р, Постанови та РНК СРСР № 1118-342сс від 14 жовтня 1943 року, повинні бути переселені в Казахську і Киргизьку РСР[3].

Депортація карачаївського народу ред.

У січні 1943 року, Карачаївська область була захоплена радянськими військами й боротьба з антирадянськими повстанцями тривала. Повстанці Черекського району КБ АРСР і Учкуланського району КАО, у січні організували відкритий виступ проти Радянської влади[6].

Проведеними операціями в Черекському і Учкуланському районах повстанські організації частково були ліквідовані. За період з 10 по 25 лютого 1943 року, повстанці Учкуланського району вбили 115 солдатів і офіцерів Червоної Армії і органів держбезпеки[7]. У квітні 1943 року, військами НКВС була зроблена експедиція в місцевість «Балик», де, за агентурними даними, переховувалося до 400–500 озброєних карачаївців і балкарців[6]. З січня по 10 жовтня в області було проведено 37 операцій, убито 99 і поранено 14 повстанців, 380 потрапило в полон. У боях з ними вбито 60 співробітників НКВС, 55 поранено[8].

Ліквідація Карачіївської АО ред.

 
Карачїевська АО до 1943

Указом ПВС СРСР № 115/13 від 12 жовтня 1943 року, про ліквідацію Карачіївської автономної області і про адміністративний устрій території, її було постановлено всіх карачаївців, що проживають на території області, переселити в інші райони СРСР, а Карачаївський автономну область ліквідувати. Раді народних комісарів СРСР доручалося наділити карачаївців в нових місцях поселення землею і надати їм необхідну державну допомогу по господарському влаштуванню на місці. Мікоян-Шахар було перейменовано в місто Клухорі[9]. Територія колишньої Карачіївське АО була розділена між сусідніми суб'єктами, і передбачалася до заселення «перевіреними категоріями трудящих»[10]. Після виселення карачаївців, на 10 грудня 1943 року по області, крім надвірних будівель, сільгоспінвентаря, домашньої птиці, бджіл і овочів було враховано і прийнято системою «Заготскот» — 156239 карачаївського худоби голів і коней. Крайовими організаціями розбазарено 4361 голів великої рогатої худоби і 26 446 голів овець і кіз[11]. Прийняті від спецпереселенців-карачаївців худоба, птиця і зерно повинні були бути звернені в першу чергу на покриття державних зобов'язань поставок 1943 року й недоїмок, вся інша частина підлягала відшкодуванню натурою в нових місцях розселення до 1945 року включно[12].

Депортація населення ред.

Депортація була здійснена 2-5 листопада 1943 року. Для силового забезпечення депортації населення, були задіяні військові з'єднання чисельністю в 53 327 чоловік[13]. Всього було відправлено 34 ешелони, 2000–2100 осіб у кожному, вагонів у кожному ешелоні було близько 58, останні 3 потяги вийшли 5-го листопада, і 19-го були ще в дорозіи[14]. До грудня 1943 року, в Джамбульській і Південно-Казахстанській областях Казахської РСР і Фрунзенській області Киргизької РСР, було розселено 15987 родин — 68614 осіб, у тому числі чоловіків — 12500, жінок — 19444 і дітей — 36 670.

У 7-ми районах Південно-Казахстанської області Казахської РСР було розселено 6689 родин — 25142 осіб, у тому числі 3689 чоловіків, 6674 жінки та 14 679 дітей. З них у 9-ти радгоспах — 1491 родин — 5713 особа[15].

У Фрунзенській області Киргизької РСР всього було прийнято 11 ешелонів спецпереселенців, які розміщені в 10 районах області, в кількості 5 128 родин, 22 721 осіб, у тому числі: чоловіків — 3244, жінок — 6236 і дітей — 13241 осіб[16]. Так само, в Середню Азію Було депортовано згодом усі військовослужбовці карачаївської національності. Чисельність спецпереселенців, що раніше служили в Червоній Армії, на травень 1949 року становила 2543 осіб, з них офіцери — 238, сержанти — 495, солдати — 1810 осіб[17]. Разом з репресованими народами були виселені деякі представники інших народів, чия висилка не передбачалася[18].

Повернення карачаївців ред.

У 1954 році міністром внутрішніх справ СРСР було наказано зняти з обліку органів МВС дітей спецпоселенців усіх категорій, що народилися після 31 грудня 1937 року, і більше дітей на облік спецпоселень не брати. Дітям старше 16 років, для вступу в навчальні заклади дозволявся виїзд у будь-який пункт країни, а зарахованих до навчальних закладів, наказувалося знімати з обліку[19].

Згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР від 16 липня 1956 року, «Про зняття обмежень щодо спецпоселення з чеченців, інгушів, карачаївців та членів їх сімей, виселених в період Великої Вітчизняної війни»[3][20] обмеження з карачаївського народу були зняті. До моменту прийняття цього указу чисельність спецпоселенців сильно скоротилася за рахунок зняття раніше з обліку дітей до 16 років, викладачів, студентів, інвалідів тощо. Чисельність карачаївців, звільнених за Указом від 16 липня 1956 р, склала тільки 30 100 чоловік[21].

Національна автономія була відновлена, Черкеська АО була перетворена Указом Президії Верховної Ради СРСР від 9 січня 1 957 року в Карачаєво-Черкеську автономну область у складі Ставропольського краю РРФСР. Указ ПВС СРСР № 115/13 від 12 жовтня 1943 року, про «ліквідацію Карачаївської автономної області і про адміністративний устрій її території» і стаття 2 Указу від 16 липня 1956 року в частині заборони карачаївцям повертатися на колишнє місце проживання, були скасовані[3]. Карачаєво-Черкеській АО були також передані Зеленчуцький, Карачаєвський (Клухорський) і Усть-Джегутинський райони, і Приміська зона міста Кисловодськ Ставропольського краю (в межах колишнього Мало-Карачаєвського району), а також східна частина Псебайського району Краснодарського краю (у межах колишнього Преградненського району)[22]. Перші ешелони з карачаївцями прибули на батьківщину 3 травня 1957 року, і цей день вважається «Днем відродження карачаївського народу». Згідно з переписом 1959 роки, чисельність карачаївців в СРСР склало 81403 осіб.

Реабілітація репресованих народів ред.

Наприкінці 1980-х років, членами комісії ЦК КПРС була представлена записка з поданням проекту Декларації Верховної Ради СРСР «Про повну політичну реабілітацію народів, що піддалися насильницькому переселенню». У ній висловлювалося повний осуд[23] репресивної політики.

У 1989 вийшла Декларація Верховної Ради СРСР «Про визнання незаконними і злочинними репресивних актів проти народів, що піддалися насильницькому переселенню, і забезпечення їх прав»[24].

У 1991 вийшла Постанова Кабінету Міністрів СРСР «Про скасування постанов колишнього Державного Комітету Оборони СРСР і рішень Уряду СРСР щодо радянських народів, що піддалися репресіям і насильницькому переселенню», згідно з яким скасовано постанови колишнього Державного Комітету Оборони СРСР та рішення Уряду СРСР щодо радянських народів, які зазнали репресій і насильницькому переселенню, згідно з доданим переліком, в якому було і Постанова Раднаркому СРСР від 6 листопада 1943 № 1121-363 «Про порядок заселення районів колишньої Карачаївської автономної області Ставропольського краю»[25]. Депортація карачаївців була визнана актом геноциду. Закон РРФСР від 26 квітня 1991 року № 1107-1 «Про реабілітацію репресованих народів» визнав репресії народів СРСР актом геноциду. Стаття 4 цього закону проголосила, що агітація, що перешкоджає реабілітацію репресованих народів, не допускається, а особи, які вчиняють такі дії, повинні притягуватися до відповідальності[26].

Примітки ред.

  1. ↑ Всесоюзная перепись населения 1939 года. Национальный состав населения по республикам СССР. «Демоскоп». Архів оригіналу за 17 жовтня 2015. Процитовано 1 жовтня 2015.
  2. ↑ Всесоюзная перепись населения 1939 года. Национальный состав населения по регионам России. «Демоскоп». Архів оригіналу за 8 липня 2015. Процитовано 1 жовтня 2015.
  3. ↑ а б в г д е Н. Бугай. Иосиф Сталин — Лаврентию Берии: «Их надо депортировать»: Документы, факты, комментарии. [Архівовано 4 березня 2016 у Wayback Machine.] — Москва: Дружба народов, 1992. — С. 8-9., 265, 274, 276. — 288 с. — ISBN 5-285-00049-1.
  4. ↑ БИОГРАФИЧЕСКИЙ УКАЗАТЕЛЬ. Байрамуков Кады. Архів оригіналу за 4 листопада 2018. Процитовано 1 жовтня 2015.
  5. ↑ Структура и деятельность органов германской разведки в годы второй мировой войны » Часть первая. Германская военная разведывательная и контрразведывательная служба «Абвер». РАЗДЕЛ III. Разведывательные и диверсионные школы и курсы «Абвера». Архів оригіналу за 29 вересня 2017. Процитовано 1 жовтня 2015.
  6. ↑ а б План по ликвидации бандитско-повстанческой группировки, укрывающейся на территории Кабардино-Балкарской АССР в районе «Балык» (Малка). 29.03.1943. Архів оригіналу за 14 червня 2015. Процитовано 1 жовтня 2015.
  7. ↑ Карачаево-Черкесия в годы Великой Отечественной войны (1941–1945 гг.). — Черкесск, 1982. — С. 26.
  8. ↑ Безугольный А. Ю., Бугай Н. Ф., Кринко Е. Ф. Горцы Северного Кавказа в Великой Отечественной войне 1941-1945. Проблемы истории, историографии и источниковедения. — Москва: Центрполиграф, 2012. — С. 144. — 480 с. — ISBN 978-5-227-03570-7.
  9. ↑ Указ ПВС СССР № 115/13 о ликвидации Карачаевской автономной области и об административном устройстве ее территории. 12.10.1943. Архів оригіналу за 8 червня 2015. Процитовано 1 жовтня 2015.
  10. ↑ Постановление СНК № 1221-368сс «О порядке заселения районов бывшей Карачаевской автономной области Ставропольского края». 06.11.1943. Архів оригіналу за 9 червня 2015. Процитовано 1 жовтня 2015.
  11. ↑ Справка о реализации скота и зерна, оставшегося в Карачаевской области после выселения карачаевцев. 31.12.1943. Архів оригіналу за 26 червня 2015. Процитовано 1 жовтня 2015.
  12. ↑ Постановление СНК СССР № 1118-342сс о порядке приема от спецпереселенцев с Северного Кавказа имущества, скота и продукции сельского хозяйства, а также об условиях частичного возмещения этого имущества в местах расселения. 14.10.1943. Архів оригіналу за 26 червня 2015. Процитовано 1 жовтня 2015.
  13. ↑ Павел Полян. Принудительные миграции в годы второй мировой войны и после ее окончания (1939–1953). memo.ru. Архів оригіналу за 14 листопада 2012. Процитовано 2 жовтня 2015.
  14. ↑ Справка начальника Отдела перевозок НКВД Д. В. Аркадьева заместителю наркома внутренних дел В. В. Чернышеву «О ходе перевозок спецконтингента с Северного Кавказа». 19.11.1943. Архів оригіналу за 26 червня 2015. Процитовано 2 жовтня 2015.
  15. ↑ Докладная записка заместителя начальника Оперативного отдела ГУЛАГа НКВД А. Н. Карамышева начальнику ГУЛАГа НКВД В. Г. Наседкину о расселении карачаевцев в Южно-Казахстанской области Казахской ССР. 13.12.1943. Архів оригіналу за 14 червня 2015. Процитовано 2 жовтня 2015.
  16. ↑ Сообщение о завершении расселения карачаевцев во Фрунзенской области Киргизской ССР. 22.11.1943. Архів оригіналу за 14 червня 2015. Процитовано 2 жовтня 2015.
  17. ↑ Бугай Н. Ф. Турки из Месхетии: долгий путь к реабилитации (1944–1994). М.: Изд. дом «РОСС», 1994. С. 70. № 43. Со ссылкой: ГАРФ. Ф. Р-9401. Оп. 1. Д. 2704-38. Л. 17. Архів оригіналу за 14 червня 2015. Процитовано 2 жовтня 2015.
  18. ↑ Справка о количестве спецпоселенцев других национальностей, не входящих в состав семей спецпереселенцев с Северного Кавказа. 07.03.1952. Архів оригіналу за 14 червня 2015. Процитовано 2 жовтня 2015.
  19. ↑ Из приказа министра внутренних дел СССР № 00597 «О снятии некоторых ограничений в правовом положении спецпоселенцев». 16.07.1954. Архів оригіналу за 17 червня 2015. Процитовано 2 жовтня 2015.
  20. ↑ Указ Президиума Верховного Совета СССР о снятии ограничений по спецпоселению с чеченцев, ингушей, карачаевцев и членов их семей, выселенных в период Великой Отечественной войны. Архів оригіналу за 17 червня 2015. Процитовано 2 жовтня 2015.
  21. ↑ В. Н. Земсков. (1991 г.). Массовое освобождение спецпоселенцев и ссыльных (1954—1960) (PDF). ecsocman.edu.ru. Архів оригіналу (PDF) за 25 серпня 2011. Процитовано 2 жовтня 2015.
  22. ↑ Указ Президиума ВС РСФСР от 09.01.1957 "О преобразовании Черкесской автономной области в Карачаево-Черкесскую автономную область Ставропольского края". Архів оригіналу за 4 березня 2016. Процитовано 2 жовтня 2015.
  23. ↑ Записка членов Комиссии ЦК КПСС с представлением проекта Декларации Верховного Совета СССР «О полной политической реабилитации народов, подвергшихся насильственному переселению». 22.01.1989. Архів оригіналу за 22 липня 2015. Процитовано 2 жовтня 2015.
  24. ↑ Декларация Верховного Совета СССР «О признании незаконными и преступными репрессивных актов против народов, подвергшихся насильственному переселению, и обеспечении их прав». 14.11.1989. Архів оригіналу за 24 лютого 2019. Процитовано 3 жовтня 2015.
  25. ↑ Постановление Кабинета Министров СССР «Об отмене постановлений бывшего Государственного Комитета Обороны СССР и решений Правительства СССР в отношении советских народов, подвергшихся репрессиям и насильственному переселению». 06.06.1991. Архів оригіналу за 8 червня 2015. Процитовано 3 жовтня 2015.
  26. ↑ Закон РСФСР от 26 апреля 1991 г. N 1107-I "О реабилитации репрессированных народов" (с изменениями и дополнениями). Архів оригіналу за 27 березня 2019. Процитовано 3 жовтня 2015.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Депортація_карачаївців&oldid=41821256