Відкрити головне меню

Жорж Жак Дантон (фр. Georges Jacques Danton; 26 жовтня 1759 — 5 квітня 1794) — один з батьків-засновників Першої французької республіки, співголова клубу кордельєрів, міністр юстиції за часів Великої Французької революції, перший голова Комітету громадського порятунку.

Жорж Жак Дантон
фр. Georges Jacques Danton
Жорж Жак Дантон

міністр юстиції в Першій республіці
Час на посаді:
 — 31 березня 1794 року


Народився26 жовтня 1759(1759-10-26)
Арсі-сюр-Об, Королівство Франція
Помер5 квітня 1794(1794-04-05) (34 роки)
Париж, Французька республіка
ГромадянствоФранція Франція
ПрофесіяПолітик
РелігіяКатолицизм

Wikisource-logo.svg Роботи у Вікіджерелах

Wikiquote-logo.svg Висловлювання у Вікіцитатах

Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Зміст

Біографія й політична діяльністьРедагувати

Молодість. АдвокатРедагувати

Народився в родині прокурора бальяжа Арсі Жака Дантона (1722—1762), дитинство провів у селі, навчався в семінарії і в світському пансіоні в Труа, захоплювався культурою античності. Готуючись до адвокатського фаху в Парижі, Дантон ознайомився з літературою XVII і XVIII ст. і брав активну участь в масонському русі. В 1787 році він заплатив за місце адвоката при раді короля, вважаючи тоді ще можливим переворот зверху, та в 1791 році, при ліквідації старих судових посад, Дантон не прийняв в обмін жодної нової, бо хотів цілковито присвятити себе революційній діяльності.

Початковий етап революціїРедагувати

Уже з 1789 року Дантон активно поширював крайні революційні й республіканські ідеї на різних зборах і клубах, відігравав примітну роль у подіях 14 липня і 5-6 жовтня в заснуванні клубу кордельєрів. Дантон завжди виступав проти двору, міністерств, національних зборів; 17 липня 1791 року він закликав народ на Марсовому полі підписувати петицію про позбавлення влади короля. Після придушення цього руху Дантон тижнів на шість сховався в Англії й повернувся лише перед виборами до законодавчих зборів. У депутати він не потрапив, але став у Парижі проводити підготовку до позбавлення влади короля, то як адміністратор департаменту, то як товариш прокурора Паризької комуни, то проводив роботу в клубах, то серед загонів народного війська — федератів Марселя та Бретані або Entants-Rouges із Сент-Антуанського передмістя.

КонвентРедагувати

У ніч з 9 на 10 серпня 1792 року Дантон дав поштовх до утворення нової, більш республіканської генеральної ради комуни, заарештував Манда, наступника Лафаєта в командуванні національною гвардією, й замінив його Сантерром. Після 10 серпня Дантон був призначений міністром юстиції; спираючись на Паризьку комуну, він став вождем у боротьбі проти роялістів всередині й оборони кордонів проти Австрійської монархії та Королівства Пруссія. Вороги Дантона звинувачували його в підкупності, розтратах, організації вересневих вбивств. Перші звинувачення не підтверджуються жодними документами;[джерело?] попередити або зупинити вересневі вбивства Дантон, за власним зізнанням, не відчував себе в силі й поставився до кровопролиття з такою самою байдужістю, як згодом до своєї власної загибелі. Дантон був обраний депутатом у конвент від Парижа і зазнавав різкої критики тут з боку Жиронда за свою попередню діяльність в міністерстві. Він виступав у конвенті за свободу друку, за закони проти емігрантів, за засудження короля, був у свій час головою клубу якобінців та членом першого комітету громадського порятунку.

Зовнішня політика ДантонаРедагувати

Після перемоги під Жемапе Дантон був посланий національним конвентом до Бельгії для організації завойованої області. Пізніше, намагаючись применшити роздратування, спричинене політикою втручання в сусідні держави, Дантон наполіг в конвенті на рішенні не втручатися у внутрішні справи інших націй (13 квітня 1793 року), не робити ні наступальних воєн, ні завоювань (15 червня 1793 року). Метою подальших дипломатичних зносин і військових озброєнь він ставив мир і визнання республіки іншими державами. Дантон сприяв заміні парламентського правління Жиронди тимчасовою революційною диктатурою комітету громадського порятунку і став вести боротьбу з противниками революції всередині й поза Францією за допомогою революційних трибуналів і колосальних наборів. Період з квітня 1793 по вересень 1793 року — епоха найбільшого впливу Дантона. У зовнішніх зносинах він накреслив цілу систему політики для своїх наступників: у Королівстві Велика Британія підтримувати всі опозиційні елементи проти Пітта, домогтися нейтралітету дрібних держав — Данії-Норвегії, Швеції тощо, спробувати відокремити Королівство Пруссія та Королівство Баварія від коаліції, силою приборкати Сардинське королівство й Іспанську імперію, продовжувати боротьбу проти Австрійської монархії, створюючи їй труднощі на Сході агітацією в Речі Посполитій та Османській імперії.

Засудження і стратаРедагувати

З часу заснування другого Комітету Громадського порятунку починається перехід влади, з одного боку, до ебертистів, з іншого — до Робесп'єра. Дантон недостатньо протидіяв цьому переходові, часто був відсутній в Парижі й занадто розраховував на свою популярність. Він не схвалював продовження страт, тож його почали звинувачувати в надмірній поблажливості.

Після падіння ебертистів, коли вплив Робесп'єра досяг апогею, 31 березня 1794, Дантона і його друзів було заарештовано за постановою об'єднаних комітетів громадського порятунку та загальної безпеки; це рішення було схвалене конвентом за доповіддю Луї Антуана Сен-Жюста, складеною за начерками Робесп'єра. Процес з самого початку проводився з порушенням всіх формальностей; новою постановою конвенту за пропозицією Луї Антуана Сен-Жюста обвинувачені були прямо поставлені поза звичайними законами. Дантоністи (Каміль Демулен, Еро де Сешель, Фабр д'Еглантін та ін.) звинувачувалася у змові з метою повалення національного представництва й республіки; їх було засуджено й страчено на гільйотині. По дорозі до місця страти Дантон підбадьорював себе словами: «Вперед, Дантон, ти не повинен знати слабкості!» А проїжджаючи повз будинок, де жив Робесп'єр, Дантон крикнув: «Максиміліан, я чекаю на тебе!»

Кат Дантона Шарль Анрі Сансон засвідчував: «Спочатку на ешафот зійшов Геро де Сешель, а з ним і Дантон, не чекаючи, щоб його покликали. Помічники вже схопили Геро й одягли йому на голову мішок, коли Дантон підійшов, щоб обійняти його, так як Геро вже не зміг попрощатися з ним. Тоді Дантон вигукнув: „Дурні! Хіба ви завадите головам поцілуватися в мішку?..“ Ще ніж гільйотини не був очищений, як Дантон вже наблизився; я тримав його і запропонував відвернутися, поки приберуть труп, але Дантон лише презирливо знизав плечима: „Трохи більше або менше крові на твоїй машині, що це важить; не забудь тільки показати мою голову народові; такі голови не кожний день вдається побачити“. Це були його останні слова».

ВшануванняРедагувати

ЛітератураРедагувати

 
Дантон виступає з промовою, гравюра, 1849
  • Jean François Eugène Robinet:
    • Danton, Mémoire sur sa vie privée, Paris, 1865.
    • Danton émigré. Recherche sur la diplomatie de la première république (1793), Paris, 1887.
    • Danton homme d'État, Paris, 1889.
  • Alphonse Aulard:
    • La société des Jacobins, Paris, 1889—1897, 6 volumes.
    • Danton, Paris, Picard-Bernheim, 1887.
    • La diplomatie au premier Comité de salut public, Etudes et leçons, III.
  • Albert Mathiez:
    • L'affaire de la Compagnie des Indes, Paris, 1926.
    • Étude critique sur les journées des 5 et 6 octobre 1789, Paris, 1899, 104 p.
    • Danton et la paix, Paris, La Renaissance du livre, 1919, 262 p.
    • La Révolution française, Paris, A. Colin, 1922—1927, 3 vol.
    • Autour de Danton, Paris, Payot, 1926.
    • Etudes robespierristes. La corruptions parlementaire sous la Terreur, Paris, 1926.
    • Le Dix août, Paris, Hachette, 1931, 127 p.
    • Girondins et Montagnards, Paris, Firmin-Didot, 1930, 305 p.
  • Louis Madelin, Danton, Paris, Hachette, 1924.
  • Louis Barthou, Danton, Paris, 1932.
  • Olivier Blanc, La corruption sous la terreur, (les Hommes et l'Histoire, coll. dirigée par Claude Quétel), Paris, Laffont, 1992.
    • Les espions de la Révolution et de l'Empire, Paris, Perrin, 1995.
  • Frédéric Bluche, Danton, Paris, Perrin, 1984, 493 p.
  • Jean Tulard, Alfred Fierro et Jean-François Fayard, Histoire et dictionnaire de la Révolution française, Laffont, 1987.
  • Arnaud de Lestapis, La «conspiration de Batz» (1793—1794), avant-propos par Albert Soboul, Paris, Société des Etudes robespierristes, Paris, 1969.
  • Georges Lefebvre, Sur Danton, dans Études sur la Révolution française, PUF, 1963
  • Mona Ozouf, article Danton, dans Dictionnaire critique de la Révolution française, Flammarion, 1988
  • Дантон Ж.-Ж. Избранные речи. Харьков. 1924.
  • Левандовский А. Дантон. М., Молодая гвардия, 1964. (ЖЗЛ)
  • Фридлянд Г. С. Дантон. М. 1965.
  • Молчанов Н. Монтаньяры. М., Молодая гвардия, 1989. (ЖЗЛ)
  • Дерзновение / Д. Валовой, М. Валовая, Г. Лапшина. — М.: Мол. гвардия, 1989. — 314[6] c., ил. C.96-112.

ПосиланняРедагувати