Вікіпедія

Дабіжа Олександр Васильович

Дабіжа Олександр Васильович (13 вересня 1860 р., Іваниця, Прилуцький повіт, Полтавська губернія — 16 червня 1899 р., Царське село, Санкт-Петербурзька губернія) — князь, дипломат, історик, художник.

Дабіжа Олександр Васильович
Народження 13 вересня 1860(1860-09-13)
Іваниця, Прилуцький повіт, Полтавська губернія
Смерть 16 червня 1899(1899-06-16) (38 років)
  Царське село, Санкт-Петербурзька губернія
Поховання Ялта, Таврійська губернія
Країна Російська імперія

Біографія ред.

Народився в сім'ї молдавського князя Василя Дмитровича Дабіжі (1823—1902) і Анастасії Олександрівни, вродженої Горленко (1839—1904). Князь Василь Дабіжа був нащадком відомих з XII століття балканських правителів Котроманичів Боснійських[1][2], а Анастасія Олександрівна походила з козацько-старшинського роду Горленків, відомого з середини XVII століття. Василь Дабіжа після закінчення Київського університету служив у Одесі, потім у Києві по лінії Міністерства народної освіти, а завершив чиновницьку кар'єру в Санкт-Петербурзі, де служив по Відомству установ імператриці Марії[3]. В 1892 році Василь Дабіжа добився підтвердження імператором Олександром ІІІ іноземного княжого титулу Дабіж. Він і потомки по низхідній лінії отримали російський княжий титул, який визнавався з моменту прийняття батька Василя Дабіжі на службу в Російській імперії[4]. Князь мав будинок в Одесі та володів маєтком Романівщина в Борзнянському повіті поблизу містечка Ічня, отриманим від Горленків при укладенні шлюбу[5].

Олександр народився в маєтку Горленків у Іваниці Прилуцького повіту. Дитинство пройшло в Одесі, а літні місяці родина проводила в маєтку Романівщина. Закінчив в Одесі Рішельєвську (Першу чоловічу) гімназію, в 1878 році вступив до старших класів Олександрівського ліцею у Санкт-Петербурзі, навчання завершив у 1881 році з чином титулярного радника (ІХ клас). Поміж трьох кращих випускників був призначений на службу до Міністерства іноземних справ Російської імперії[6]. Кілька років служив третім секретарем в канцелярії міністерства[7], потім був призначений другим секретарем дипломатичної місії в Мадриді[8], де служив близько двох років. З Іспанії був переведений в Каїр секретарем дипломатичної місії. Там, зокрема, супроводжував царевича Миколу Романова в його двотижневій подорожі по Єгипту в жовтні-листопаді 1890 року[9]. Завдяки дипломатичній службі побував у багатьох європейських країнах, багато часу провів на землі предків — в Боснії і Герцоговині, бував у Сирії і Марокко, також відвідав скит святого Іллі на Афоні. В 1898 році отримав чин статського радника[10]. Мав іноземні нагороди: орден Філіппа Великодушного, герцогство Гессен (1884); Командорський хрест, Іспанія (1887)[7][8].

Ще під час служби в міністерстві розпочав вивчення історії роду Горленків, здійснюючи пошук історичних документів у столичних архівах та використовуючи матеріали фамільного архіву, надані йому далеким родичем по матері, істориком і публіцистом Василем Горленком. Результатом цих досліджень стала «Роспись рода Горленков…», надрукована в 1886 році в часописі «Киевская старина». Наступне історичне дослідження «Горленки (Очерки прилуцкой старины)» також стосувалося історії роду Горленків, але воно було подане через призму історичних подій в Гетьманщині ХVII-XVIII століть. Це дослідження було надруковане в «Киевской старине» в 1887 році. Остання частина дослідження, присвячена полковнику Прилуцькому Дмитру Горленку, залишилася у рукописі. Всього Олександр Дабіжа опублікував у часописі «Киевская старина» 6 науково-історичних праць, його останньою публікацією була стаття «Шпага Карла ХІІ», надрукована в 1896 році в столичній газеті «Journal de St.-Pеtersbourg», а згодом, у перекладі з французької, в «Киевской старине».

Олександр Дабіжа був художником-аматором, учнем професора акварельного і перспективного живопису Імператорської Академії мистецтв Луїджі Премацці[11]. Акварелі О. Дабіжі експонувалися на академічних виставках і виставках Товариства російських акварелістів. Також він влаштовував художні виставки в Каїрі. В 1892 році О. Дабіжа надіслав до Імператорської Академії мистецтв 14 акварелей, написаних під час подорожі по Єгипту царевича Миколи. За представлені роботи Академія мистецтв обрала його почесним вільним общником[10].

Ще на початку дипломатичної служби в Каїрі у нього проявилися симптоми туберкульозу легень. Багато років він безуспішно намагався впоратися із захворюванням, довелося полишити дипломатичну службу і піти в довготривалу відпустку, залишаючись у відомстві міністерства іноземних справ. Проходив лікування в європейських санаторіях: поблизу Франкфурта (Німеччина), Давос (Швейцарія) та інших. Зрозумівши, що вилікуватися не може, повернувся в Російську імперію[12]. Продовжував історичні дослідження, публікуючи їх результати в «Киевской старине». Приїздив в Україну, провідував друзів і знайомих. Перебуваючи в Романівщині, став поручителем при вінчанні молодшої сестри Софії з французьким підданим Едуардом Леоном Коз[13], також у Романівщині народився його син Олександр[14]. Після тривалої хвороби Олександр Дабіжа помер у Царському селі 16 червня 1899 року, на його прохання похований в Ялті на міському кладовищі 23 червня 1899 року[15][16], могила не збереглася[17]. В окремих публікаціях днем смерті вказується 14 червня, що не відповідає метричному запису в Іоанно-Златоустовській церкві Ялти та некрологу.

Сім'я ред.

З 1894 року був одружений з графинею Софією Михайлівною Муравйовою (1872—1901), фрейліною Імператорського двору, дочкою дипломата Михайла Миколайовича Муравйова (1845—1900), в 1897–1900-х роках міністра іноземних справ Російської імперії. Софія Михайлівна померла у Флоренції 19 вересня 1901 року від шлункової гарячки (бруцельозу)[18].

Син Олександр народився 1 вересня 1895 року в маєтку Романівщина[19]. Навчався в Олександрівському ліцеї, в 1916 році закінчив Пажеський корпус. Служив у Чеченському та Татарському кінних полках Кавказької тубільної кінної дивізії, останнє звання — поручик. В еміграції в Німеччині, помер після 1961 року[20][21][22].

Статті ред.

Примітки ред.

  1. ↑ Эрмерин Р. И. Герб и родословие князей Дабижа, Котроманичей Боснийских. СПб., 1898.
  2. ↑ Князья Дабижа Херсонской губернии. — Галина Комарова. Вглядываясь в прошлое. — С.-Пб: Нестор-История, 2017.
  3. ↑ Борис Гузь, Микола Терещенко. Історія садиби Романівщина // Оживає минувшина. Книга дев'ята. Упорядники: М. Терещенко, В. Шевченко. — К.: Гнозіс, 2018. — С. 32, 36, 37
  4. ↑ Под чуждым небосводом / Э. Бордато, М. Г. Талалай. — СПб.: Алетейя, 2009. — С. 14-15.
  5. ↑ Борис Гузь, Микола Терещенко. Історія садиби Романівщина // Оживає минувшина. Книга дев'ята. Упорядники: М. Терещенко, В. Шевченко. — К.: Гнозіс, 2018. — С. 32.
  6. ↑ Под чуждым небосводом / Э. Бордато, М. Г. Талалай. — СПб.: Алетейя, 2009. — С. 14.
  7. ↑ а б Annuaire diplomatique de l'Empire de Russie By Russia. Ministerstvo inostrannykh del. — С. 335.
  8. ↑ а б Ezhegodnik Ministerstva inostrannykh di︠e︡l. — By Russia. Ministerstvo inostrannykh del, Institut des langues orientales (Russia). — С.357.
  9. ↑ Визит в Египет Цесаревича Николая Романова глазами современников.
  10. ↑ а б Почетные вольные общники Императорской Академии художеств: краткий биографический справочник // авт.-сост. Н. С. Беляев; рец. Е. А. Плюснина. — СПб.: БАН, 2018. — С. 91.
  11. ↑ Людвиг Премацци.
  12. ↑ Світлана Половнікова. Олександр Дабіжа — дипломат, історик, художник // Сіверянський літопис. — Чернігів, 2016. — № 2 (128). — С. 183.
  13. ↑ ДАЧО, Чернігів. Ф. 1530, оп. 2, с. 1428, арк. 7, кадр 1171. — Церква Іоанна Богослова с. Хаєнки Прилуцького повіту. — Про одруження.
  14. ↑ Гузь Борис. До історії Чернігівщини. Персоналії, біографії, події.– Кривий Ріг: Видавець Чернявський Д. О., 2021. — С. 71, 75.
  15. ↑ Князь А. В. Дабижа (Некролог). // Киевская Старина. — К., 1899. — Т. 66. — № 8. — С. 61.
  16. ↑ Государственный архив Автономной Республики Крым. Симферополь. Ф. 142-1/464, с. 123, кадр 602. — Иоанно-Златоустовская церковь, Ялта. — Об умерших.
  17. ↑ Сергій Конашевич. Князь Олександр Дабіжа: літописець України, похований у Ялті. // Газета «Кримська світлиця», 2019. — вип. № 25-26.
  18. ↑ Свидетельство Императорско-Посольской Христо-Рождественской церкви во Флоренции. — Копия. Дубликат 209-го от 27 сентября 1901 года.
  19. ↑ ДАЧО, Чернігів. Ф. 1530, оп. 2, с. 1426, арк. 213, кадр 747. — Церква Іоанна Богослова с. Хаєнки Прилуцького повіту. — Про народжених.
  20. ↑ Борис Гузь. До історії дворянських родів Величків, Дабіж, Ростковських
  21. ↑ Офицеры Русской императорской армии. Дабижа Александр Александрович.
  22. ↑ Историк С. В. Волков. База данных «Участники Белого движения в России» на январь 2016. Буква Д, — С. 1.

Джерела та література ред.

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Дабіжа_Олександр_Васильович&oldid=41840293