Гори Максвелла — гірський масив у північній півкулі Венери, що є найвищим на планеті (гора Скаді).

Гори Максвелла
Венера: карта висот. Північний полюс в центрі; Земля Іштар — червона область нижче, гори Максвелла — білий об'єкт в центрі Землі Іштар

НазваРедагувати

Гори Максвелла примітні тим, що є єдиним географічним об'єктом на Венері, що названий на честь чоловіка (фізик Джеймс Клерк Максвелл) — усі інші названі іменами жіночих богинь, міфічних фігур та історичних персонажів.[1]

Робоча Група з Номенклатури Планерної Системи Міжнародного Астрономічного Союзу запропонувала "присвоїти топографічним ознакам імена померлих вчених працювавших у радіо-, радіолокаційній та космічній галузі" з огляду на широке використання радарів, що працюють за рахунок радіохвиль, і, які є важливою технологію для отримання зображень поверхні Венери, що залишається схованою за щільним та непрозорим хмарним покривом. Протягом зустрічей робочої групи у 1976-1979 рр., було прийняте рішення назвати гірський масив на честь Д. К. Максвелла, який передбачив існування радіохвиль.[2]

ОписРедагувати

Найвищі гори масиву Максвела — гора Скаді та вулкан Маат, що мають висоту 11,52 та ∼9 км над середнім рівнем поверхні Венери відповідно, що значно перевищує земний Еверест. Гірський масив розміщений на схід від плато Лакшмі і тягнеться в центрі так званої Землі Іштар — континентального регіону, розміром порівнянного з Австралією. Розміри гірського масиву — 853 на 700 км. Західні схили дуже круті, тоді як східні поступово переходять в тессеру Фортуни.[3]

Існує кілька гіпотез походження плато Лакшмі і гірського масиву Максвелла. Одна з них — підняття поверхні за рахунок мантійного плюму, в той час як інша припускає, що регіон зазнає стиснення з усіх сторін, і як наслідок матеріал цієї зони зазнає опускання всередину планети.[4] Широкі гряди та долини масиву Максвелла та тессери Фортуна вказують, що ті зазнали стиснення в минулому.[5] В той же час, неймовірна висота масиву порівняно з іншими горами навколо плато Лакшмі, що сформувалися за рахунок стиснення, дозволяє припустити більш складне походження.[5]

На радарі більшість поверхні масиву є яскравою, що є поширеним явищем на Венері у цих висотах. Цей феномен спостерігається через присутність певних мінералів, можливо "металічного" снігу. Серед раніших гіпотез були — пірит[3] та телур, серед більш сучасних — сульфід свинцю (II) та сульфід бісмуту (III).[6]

В силу щільної атмосфери з непрозорою хмарністю розгледіти гірський масив в земний телескоп не можливо. Він був виявлений радарним картографуванням за допомогою радіотелескопу в Аресібо ще в 1967 році. Згодом міжпланетна станція НАСА «Піонер-Венера» провела детальне сканування поверхні з близької відстані і підтвердила результати, отримані наземними методами.

Значення температури і тиску в горах Максвелла знаходяться на мінімальному рівні. Відповідно: 380°C, що майже на сто градусів нижче в порівнянні з поверхнею планети, і 44 бар, порівняно з 93 бар на поверхні.[7][8] Внаслідок цього дане місце є найбільш перспективним для спорудження основи майбутньої бази. Приміром, аеростат, зафіксований тут 20-кілометровим тросом опиниться в зоні, більш сприятливій для життя потенційних земних переселенців порівняно з поверхнею.

ДжерелаРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. Tallest mountain on Venus. Guinness World Records (en-GB). Процитовано 2020-10-02. 
  2. Pioneering on Venus and Mars. history.nasa.gov (англ.). Процитовано 2020-10-02. 
  3. а б Catalog Page for PIA00149. photojournal.jpl.nasa.gov. Процитовано 2020-10-02. 
  4. The Magellan Venus Explorer's Guide. www2.jpl.nasa.gov. Процитовано 2020-10-02. 
  5. а б Jones, Tom; Stofan, Ellen Renee (2008). Planetology: Unlocking the Secrets of the Solar System (en). National Geographic Books. ISBN 978-1-4262-0121-9. 
  6. 'Heavy metal' snow on Venus is lead sulfide | The Source | Washington University in St. Louis. The Source (en-US). 2004-02-10. Процитовано 2020-10-02. 
  7. Basilevsky, Alexander T.; Head, James W. (2003-09). The surface of Venus. Reports on Progress in Physics (en) 66 (10). с. 1699–1734. ISSN 0034-4885. doi:10.1088/0034-4885/66/10/R04. Процитовано 2020-10-02. 
  8. Watters, Thomas A. (2010). Planetary Tectonics (en). Cambridge University Press. ISBN 978-0-521-76573-2.